ВАСИЛЬ ЯКОВИЧ СИДОРЕНКО: ВЕТЕРАН ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ ТА ДИРЕКТОР РІВНЕНСЬКОГО КРАЄЗНАВЧОГО МУЗЕЮ 1971-1984РР.

9 травня 2020

І знов настала весна...і знов травень місяць. 9 травня відзначається День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні, яка несамовитою трощею прокотилася землями України. У ці весняні дні ми згадуємо тих, хто зі зброєю в руках наближав перемогу. Згадуємо тих, хто залишився на полях битв, тих, хто повернувся переможцем з тієї страшної війни. На жаль, майже всі вони не з нами. Час іде...Але вони завжди в нашій пам'яті.
Таким героєм-переможцем був мій дід, Сидоренко Василь Якович. Тільки зараз, з плином часу, я починаю розуміти його. Адже для мене, в першу чергу, він завжди був люблячим дідусем, який за своєю суворістю ховав безмежну любов до онука. На жаль, зважаючи на свій молодий вік, я навіть не уявляв, який непростий шлях довелося йому пройти. Деякі історії я чув від нього та його друзів фронтовиків, які збиралися на ці травневі свята у нього вдома. Деякі він просто розповідав мені під час наших довгих подорожей по області. Але тільки зараз більшість з них, як пазли, стали на своє місце, показавши мені картину його нелегкого, але дуже цікавого життя.
Народився Василь Сидоренко 21 березня 1914 року на Південному Уралі в сім'ї етнічних українців. Його батьки переселились туди під час столипінської реформи з Катеринославської губернії (зараз це Дніпропетровська область). Не довго довелося Якову Сидоренку бавитися своїм синочком. Залишивши дружину Тетяну та малого Василя, він відправився на Першу світову війну, будучи призваним до Імператорської армії.
Яків пережив війну та повернувся додому, але 1919 року захворів на висипний тиф і помер у лікарні Троїцька.
Громадянська війна декілька разів прокочувалася селом Мельниковка, де жив Василь з матір'ю. Дітвора постійно бігала на околиці до залізниці Троїцьк - Кустанай, де були вириті окопи. Там вони збирали гільзи, частини снарядів і гралися з ними. Ці небезпечні пустощі не минулися безслідно. Маленький Василь отримав травму голови та переляк, після якого він на довгі роки став заїкою.
Мати Василя вдруге вийшла заміж і сім'я переїхала в дім вітчима. Вітчим Мозуляк Трохим був людиною доброю та працьовитою. До дітей ставився як до рідних, за що мій дід був вдячний йому все життя. Навчаючись в школі, Василь підпрацьовував пастухом та навчав, за дорученням вчителя сільської школи, граматиці й читанню своїх сусідів. Хлопцю дуже хотілося навчатися далі, але в рідному селі була тільки школа - п'ятирічка. Тоді він вирішив їхати у місто Троїцьк, незважаючи на те, що в місті не було де мешкати, і батьки не могли допомогти йому з коштами на дорогу і проживання. Це було його перше доросле рішення. Мабуть саме з того моменту Василь навчився приймати виважені рішення та самостійно відповідати за їх наслідки. Це вміння ще багато разів у житті давало хлопцеві сили рухатись вперед.
У Троїцьку Василь потрапив в дитячий будинок, а вже з нього, з іншими вихованцями дитбудинку, на підготовчі курси до фабрично-заводського училища (ФЗУ) в Магнітогорську. Там за один рік він пройшов програму 6-9 класу і в 1931 році поступив до ФЗУ слюсарів. 1933 року навчання було закінчено, але працювати за фахом довелося недовго, бо здібного до науки юнака помітили та відправили на тримісячні курси до Ленінградського інституту механізації сільського господарства. Зараз це Санкт-Петербурзький державний аграрний університет. Навчання в такому знаному ВУЗі та заочне навчання в Свердловському індустріальному інституті дало Василю дуже високий рівень знань, який дозволив йому працювати викладачем в Троїцькій школі механіків. Це вже було доросле самостійне життя. Василь став Василем Яковичем та навчав молодих хлопців обслуговувати складну сільськогосподарську техніку, заробляв гроші й допомагав своїм батькам, був обраний депутатом Троїцької міської ради.
Однак, прийшов час служити у збройних силах, і Василь не вагаючись вступив до Саратовського бронетанкового училища. Знов навчання, знов виконання відповідальних завдань на відмінно. І знов його помітили та, після завершення навчання в 1939 році, залишили у військовому училищі на викладацькій роботі. Василь одружився з Олександрою Малясовою і в 1940 році в нього народилась донька Оленка. Життя лише починалось….але прийшла війна. Кожен чоловік, а особливо військовий, вважав своїм обов'язком стати на захист Батьківщини. Багато викладачів в той момент писали заяви про відрядження їх на фронт. Не став виключенням і Василь.
На той момент танкові частини не формувалися і Василь потрапив до новосформованої 342-ї стрілецької дивізії, де йому доручено надважливу справу - налагодження друку дивізійної газети “За Батьківщину”. Для такої людини, як він, не було завдань неможливих до виконання. Василь Якович освоїв і справу друкаря, коректора, редактора. Протягом всієї війни, як за розкладом, готувався та виходив друком черговий номер дивізійної газети, незважаючи на обстріли, лютий мороз, спеку та поранення. Брянськ, Гомель, Рівне, Луцьк, Жешув, Віттенберг, Прага, Карлові Вари - і це не повний перелік місць, де побувала редакційна вантажівка, вчасно надрукований та відправлений до військових підрозділів черговий номер газети. Війна це важка робота без вихідних і перепочинку, це смертельно небезпечна робота... І не важливо, яку саме частину цієї роботи ти робиш, щоб наблизити перемогу над ворогом. Важливо те, як самовіддано, не шкодуючи себе, ти наближаєш мить перемоги.
Я пишаюсь своїм дідом. Він виконав свій військовий обов'язок, він повернувся додому і почав відбудовувати зруйновану країну. І коли йому довірили керувати Рівненським краєзнавчим музеєм, він сприйняв це як бойове завдання. Як справжній офіцер, Василь Якович самовіддано та не жаліючи себе, виконував це завдання впродовж десяти років. Експозиція, створена під його керівництвом, і досі передає неповторну красу нашого краю та розкриває таємниці його історії. Він став справжнім “музейним батьком” для великої кількості фахівців музейної справи та самого Музею. З самого малечку він був наполегливим та самовідданим. Саме таким Сидоренко Василь Якович запам'ятався оточуючим. Він був вимогливим і водночас людяним, мудрим та сміливим. Саме таким закарбувався він в моїй пам'яті. Герой, фронтовик, музейник….мій дід Василь.

Дмитро Маслов

заступник директора з АГР