Сто років прожитих у Грушвиці.

За спогадами Надії Ільницької, мешканки с. Грушвиця,

якій у 2023 році виповнилося 100 років

Частина 2

Продовжуємо публікувати спогади Надії Ільницької, якій в цьому році виповнилося 100 років. Своїми спогадами старожилка с. Грушвиця поділилася у 2015 році.

Війна – то є найстрашніше, що вщент ламає людські долі, забирає найрідніших, спопеляє домівки, водночас гартує і згуртовує, додає людяності і любові до ближнього. Про невиліковні глибокі шрами війни публікуємо спогади Надії Григорівни.

Все, що ви прочитаєте, є її особистою розповіддю, з незначним редагуванням.

«Німці зайшли в наше село без пострілів. Спочатку, як увійшли, українців не зачіпали і наші їх теж не чіпали. А вже як відступали по шосе, то в село  боялися заходити. Під час війни в нашій хаті, в дорожній будці, жив німець-тиловик. Він був сліпий на одне око. Добрий був чоловік. Їм давали хороші продукти, то він, щоб сам їсти – ні, з нами ділився.  А ще він знав, що німці програють війну і обіцяв приїхати до нас, як залишиться живий. Але, очевидно, живим не залишився».

Народження сина

«У 1942 році я народила сина. То ж розкажу, як у війну дітей народжували. Був у Вільбарові лікар, який сказав моїй мамі, щоб не везла мене до Рівного, а щоб я вдома народжувала, він прийме дитину. Цілий день той лікар  зі мною мордувався, а дитина не родиться. Вже болі перестали брать. Лікар пише записку іншому лікарю єврею у Глинськ, і посилає туди мого чоловіка. У дворі в нас росла висока береза. Мама лізе на те дерево і вішає там запаленого ліхтаря, щоб світив і вказував чоловіку, що мені вже дуже зле, бо я вже лежала, як той мрець. Приїхав той лікар єврей і каже мамі: «Візьми три миски і влий туди холодної, теплої і гарячої води, щоб була напоготові». Витяг з трудами дитину, яка в мені була скручена вдвоє, геть нежива, бруду наковталася. Він давай той бруд відсмоктувати з носика, робить штучне дихання, саджає у воду, за ноженята бере доверху, крутить його вверх-вниз. Все це він робив поки дитина не плямкнула ротом, по сідничках бив  і  дитя закричало. Не запам’ятала я імені того єврея. Було йому років 40. У хлопчика від того вовтузіння був пуп розбитий, то він його всередину запхав і 5 копійок зверху поклав. Потім приїжджав до нас і оглядав малого та возив до Рівного до якогось знаного лікаря, що жив біля пивзаводу. За те спасіння сина ми з чоловіком завезли лікарю-єврею хуру дров, тоді в цьому була велика потреба. Син у мене народився, можна сказати, воєнний».

Смерть матері

«У Дядьковичах стояли німці і двоє шуцманів звідти приїхали в Грушвицю за сіном. Одного з них тут вбили. Німці влаштували в Грушвиці облаву. З усіх сторін оточили село, люди почали втікати хто куди. У мене й мого чоловіка були німецькі «аусвайси», бо ми працювали на дорозі, то нас не зачіпали. Мій тато  прибіг до нас переховатися, брат з сестрою побігли на село Новосілки, а мама не захотіла залишати хати. Усіх людей німці стали заганяти до церкви, щоб там зачинити і спалити (вже привезли бочку з бензином). Врятувала село від страти жінка-німкеня, яка жила в нашому селі, мала тут сім’ю. Вона пішла до німців і стала просити змилуватися над людьми. Німці їй сказали скільки має принести продуктів (масла, курей, яєць), тоді відпустять бранців. Жінка кинулася селом збирати той харч. Багато допомогли чехи. Ото німці і відпустили наших людей, не стали палити.

Люди, яких не впіймали і не загнали до церкви, бігли в ліс. Мама моя теж рушила до лісу. Біля млина зустріла двох жінок з двома малими дітьми і стали вони разом бігти в бік лісу. Їх перестріли німці і усіх поклали. Я, як про це взнала, стала збиратися їхати кіньми за вбитою мамою. Німці ж дві неділі не давали тіла забрати. Були їх тіла знівечені, ворони очі повидовбували. Коли проїхала за млин, то зустріла чоловіка, який забрав тіло своєї жінки і дітей та тіло моєї мами до свого двору. Вже звідти я, замотавши мамине тіло в зеленого коца, стала додому їхати. Як од’їхала метрів 300 звідти - німці назустріч їдуть: «Хальт!». Я впала на небіжчицю, а вони гергочуть: «Партизан…бандит». Відкрила я їм мамине тіло, а німчура на мене наган наставив. Я обняла маму, перехрестилася: «В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Мамочко, разом ляжемо в могилу». Плачу і цілую маму. І німець того нагана опустив. Ще двічі німці перестрівали мене дорогою, але вже не зачіпали. Як виїхала за млин напрямком на Дядьковичі - колесо у воза зламалося. Хата стояла поруч, а в ній - ні душі. Знайшла я  там дишло від чиєїсь підводи, підперла свого воза, дріт знайшла, прикрутила колесо та їду на Трубейщину полем, а потім лісом. Довезла свою рідненьку до хати і ще тиждень тримала вдома. Тіло кров’ю зійшло і стала мама такою біленькою, тільки очі позападали. Чоловіка до батюшки посилаю, щоб прийшов відспівати убієнну. Батюшка чоловіку каже: «Іване, закопай поки тещу в себе у садку, а як німці дозволять, то відкопаєш і я гроба запечатаю, бо зараз я боюся за своє життя». Я ж кажу своїм, що не буду матір в садку закопувати, а хочу на могилках по-людськи поховати. Отож, ми поховали маму на кладовищі, батюшка все ж прийшов і запечатав могилу. От і прийшла смерть до моєї мами від кулі рівно в 42 роки, як і сказала та циганка, коли я ще малою була».

Війна не забувається

«Біля нашого села десь на початку війни було вбито чотири німецьких солдата, їх поховали біля хати, що над дорогою. Коли ж німці відступали, то їх викопали (були вони поміщені у мішки), погрузили на машину  і забрали з собою. Ще взяли мого чоловіка, щоб їм допоміг викопувати покійників. 

А ще знаю, що неподалік Дядькович, де стояли німці, був бій і там загинуло 160 радянських солдат. Їх могила під лісом. Я два роки тому в ліс по опеньки пішла і там, де бомба впала, й досі є велика яма. Я в тій ямі побачила людський череп, на другий день пішла туди і закопала його. Скільки ж то років після війни пройшло, а людські кістки ще й досі не впокоєні».

У Бога на кожного  свої плани

Сім'я Ільницьких, 1960-і рр.

Усі свої довгі 100 років прожила Надія Ільницька у рідному селі Грушвиця, зріднившись з його полями і нивами, зустрічаючи новонароджених і проводжаючи у вічність своїх ровесників-односельців, горюючи від втрат, і радіючи добрим новинам. Вона пройшла важкі випробування долі і не втратила своїх духовних і душевних цінностей – любов, доброту і чесність. Її спадок на цій землі – діти і онуки, за долю яких хвилюється і молиться перед Богом.

Вона все життя працювала по-чоловічому важко, бо ж робота дорожника вимагає неабияких фізичних сил. «У 1940-му році ми вкладали 2,5 км асфальту від Рівного до села. Те покриття і війну пережило. Я камінь грузила, по 15 фур перевозила і загружала. Чоловік працював разом зі мною, я у нього в бригаді одна жінка була, а всього нас жінок на цій ділянці було четверо. Треба було і знаки розмітки малювати, все, що треба, на шосе робили дорожники. А вечорами вишивала».

Жінка жила з добром і щедрістю до тих, хто поруч. Заколе чоловік кабанчика  – вона сусідам рознесе, спече пирогів – усіх пригощає. Старість прийшла, то дочка матір до міста пожити запросила. Не прижилася Надія у Рівному, повернулася у свою Грушвицю, у маленьку хатину «времянку», завела своє господарство, засаджує городик. Затишно їй жити в оточенні світлин, з яких споглядають на неї рідні обличчя, серед вишитих рушників і пухких заквітчаних подушок.

Зустріла пані Надія свою соту весну у рідній хатині. З’їхалася родина, прийшли односельці, щоб привітати найстарішу свою грушвичанку. А доля знову влаштувала випробування. На цей раз підкосилася нога і вклала сторічну жінку на операційний стіл. Анестезія. Складна операція в Клеванській лікарні. Хірург Микола Літвінчук і анестезіолог Олександр Грицай вагалися чи оперувати пацієнтку в такому поважному віці, бо ж у їх багаторічній лікарській практиці це був унікальний випадок –  І00-річна пацієнтка! Вона ж спокійно прийняла рішення: пройти всі лікарняні іспити. І Бог дав їй сил все стерпіти, благословив руки лікарів на вдалу операцію, досить швидке одужання, щоб вона знову своїми ногами пішла до рідного порога.

Моя осіння зустріч із Грушвицею

Грушвицькі старі хати, 2023 р.

Я їду в Грушвицю. Їду в це село вперше, щоб самій відчути ту благодатну землю, яка зріднилася з героїнею цієї оповіді з часу її появи на світ сто років тому. Від траси Київ-Чоп, праворуч, починається головна вулиця цього великого села. Ось тут, ліворуч від вул. Першотравневої, поруч із шосе, колись  стояла «будка дорожників», де й була оселя сім’ї Наді «будичихи». А далі, справа, серед великих обійсть за високими огорожами, стоїть непомітною невеличка домівка Надії Ільницької. Обійстя без огорожі, хіба що старі яблуні та горіхи вірно охороняють свою господарку, а ще  – вірний песик, що одразу подає голос про наближення незнайомця.

Сьогоднішня Грушвиця – багате і зручне для життя село, забудоване сучасними добротними будинками із заквітчаними дворами, впорядкованими зонами відпочинку для дітей і дорослих, спортивними майданчиками, красенями-ставками. Старих дерев’яних хат, в яких виросло не одне покоління грушвинців, побачила одиниці і ті вже давно забули хатній живий дух.

Стара хата, 2023 р.

Йду на сільське кладовище в стару його частину, де спочиває давня історія Грушвиці. Зрозуміло, що з далеких часів не так багато вцілілих пам’ятників на могилах грушвицьких пращурів, тим паче тих, на яких збереглися написи з прізвищами і датуваннями. Та  навіть сам старовинний металевий чи цементовий хрест, форма надгробку, металева огорожа навколо могили свідчать про поховання кінця ХІХ чи поч. ХХ століть. Звичайно, старе кладовище потребує дослідження, і ці поховання можуть розповісти багато цікавого про історію села. Десь тут є і поховання Марти Богдашкіної, жорстоко вбитої гітлерівськими окупантами.

Старе кладовище у с. Грушвиця, жовтень 2023 р.

Прямую далі. Переді мною постає чудовий краєвид, розфарбований барвами золотої осені. І в центрі цієї картини – храм, Свято-Троїцька церква, пам’ятка сакральної архітектури ХVIII ст. (збудована у І766 р.).  Про цю церкву до якої ходила молитися ще у І930-і рр., розповідала мені пані Надія. Це сюди нацисти зігнали людей, щоб, зачинивши там, спалити живцем.

Грушвиця Перша. Свято-Троїцька церква. Пам'ятка архітектури 18 ст.

Звертаю ліворуч від церкви і вже зовсім скоро виходжу до пагорба. Ба ні! Це не пагорб, це найдавніша пам’ятка історії – Грушвицьке давньоруське городище Х – ХІ ст.  Стоїш перед цією прапрадавньою величчю і щось неймовірно потужне охоплює твоє єство. Городище впорядковане сучасниками, має охоронний знак, стенд з історичною довідкою.  На гору ведуть східці. Піднімаюся, щоб відчути усю енергетику століть. На самій вершині - дерев’яна вежа для зручності щонайдальшого огляду.  Ось вона краса Волині!  Аж до горизонту - осінньо-золоті поля і луки, ліси, дзеркало красеня-ставу, а між ними сучасне волинське село. Спускаюся з городища і обходжу навколо. Праворуч стоїть, притулившись до кургану, стара біленька хата.  А ще бачу на пам’ятці шрам від людських потуг брати звідти крейду. Попри всі питання, що виникали при огляді городища, впевнена, що сюди треба приїжджати, щоб пізнавати нашу глибинну історію. Велика дяка нашим історикам-дослідникам знаним археологам Б. Прищепі, О. Войтюку, Ю.Терлецькому, В.Чекуркову, які  провели дослідження цієї унікальної пам’ятки археології. Вдячність небайдужим мешканцям Грушвиці за впорядкування об’єкту, насамперед Р. Стасюку.

Грушвиця. Городище Х-ХІ ст.

Поруч з горою непомітно хлюпоче водою річка Стубелка. Десь тут на березі річки зустрілася Марті Богдашкіній і її донці Надійці циганка, яка пророкувала матері смерть від кулі у 42 роки, а дівчинці й не сказала скільки проживе. Не сказала, бо й не могла вона бачити так далеко, аж за І00!

Повертаюся з села знову тою головною сільською дорогою і прямую до знайомої затишної оселі, де живе мудрість і любов. Зустрічаюся з пані Надією, щоб ще раз обійняти її, дізнатися як вона себе почуває, чим тішиться. В неї така ж світла пам’ять, такий же добрий теплий погляд і, як і завжди, хоче чимось пригостити, бодай яблуком чи горіхами.

Дякую долі, що подарувала мені зустріч із неймовірною жінкою, яка усім дарує любов і Надію!

Галина Данильчук