Сто років прожитих у Грушвиці.

За спогадами Надії Ільницької, мешканки с. Грушвиця,

якій у 2023 році виповнилося 100 років

Частина 1

Надія Ільницька, 2015

На цій землі у кожного свій вік, відміряний Богом. Прожити сто років даровано одиницям. Більше в горі ніж у радощах, в надіях і сподіваннях на краще завтра, в щоденній праці відкувала зозуля довголітнє життя простій жінці із с. Грушвиця Надії Григорівні Ільницькій.

Ми зустрілися з пані Надією у її маленькій, але такій затишній оселі в її рідному селі Грушвиця Перша, коли їй було 92. Декілька годинна розмова – це розворушена пам’ять жінки про те, що назавжди вкарбувалося у її серці.

У рік І00-річного ювілею Надії Ільницької відчуваю потребу поділитися записаними її спогадами з читачами сайту Рівненського краєзнавчого музею. Переконана, що глибинні деталізовані особисті спогади однієї людини є часточкою нашої спільної історичної пам’яті.

Надія Богдашкіна народилася 26 квітня 1923 року у с. Грушвиця. Непростою була доля її батьків. Григорій Богдашкін був солдатом царського війська і в роки Першої світової війни опинився на Волині, в селі Грушвиця. Марта Стецюк народилася в Грушвиці, маленькою залишилася сиротою, її вдочерила  бездітна сім’я і вивезла в Росію, в м. Тула, де пройшло її дитинство. Дорослою дівчиною Марта приїхала в рідне село провідати сестру і там знайшла свою долю з росіянином Богдашкіним. Марта і Григорій повінчалися в Тулі, а жити приїхали в Грушвицю. Як розповідає пані Надія, таких російських військових, закинутих сюди Першою світовою,  в селі було четверо. Усі залишилися тут жити, асимілювалися, а з приходом на наші терени польської влади прийняли польське громадянство і стали себе називати українцями (хоча її батько Григорій Богдашкін все життя так і розмовляв російською мовою). Колишній солдат став працювати у паровому млині, який місцевий єврей орендував у пана. Молода сім’я спромоглася купити в селі хату. У Богдашкіних народилося четверо дітей, з яких такого поважного віку досягла лише Надія.

Весілля Єгора і Марфи Богдашкіних, Тула, поч. ХХ ст.

Перша і Друга Грушвиці за спогадами Надії Ільницької

«Кажуть, що наше село має  таку назву, бо колись тут росло багато диких грушок. А зараз в нас грушок немає, все позрізали.  У Грушвиці є кутки – Лип’яни, Бочани, Омелянщина, Грабина, Середній гай…

Є дві Грушвиці. У Грушвиці Першій жили українці, а у Грушвиці Другій – чехи, то її так і називають – Грушвиця чеська. Там, де чеське село, раніше був ліс і, прибулі на Волинь чехи, цей ліс викорчували і стали там будуватися. Чехи були багаті, мали гарні будинки, навіть маєтки. Було в них багато землі, на якій сіяли хміль та здавали його на пивоварні. Розмовляли вони чеською мовою. Були серед чехів католики і православні, то ж ходили в різні церкви, був у нас  гарний цегляний костел, який потім зруйнували. Колись у православній церкві служба закінчувалася  о 12.00 год., а в костелі починалася в 11.00 год., то ми, дівчата, після нашої служби йшли на службу в костел. Ми святкували Пасху і католицьку, і свою, Різдво теж двічі празнували. Жив у селі такий чех Кербец, у якого була велика хата з залом, там часто збиралися чехи на різні імпрези. Чехи мали свій оркестр. Українці, коли щось мали святкувати, то винаймали у того чеха зал і там молоді люди збиралися. Чехи були дуже хорошими кулінарами, наші люди багато в них навчилися. Коли прийшли совєти, то чехи  стали виїжджати  в Чехію, хати позалишали, щось із свого майна продавали, а  щось  забирали з собою. У Другій Грушвиці ще стоять старі чеські хати, серед поля  є  чеське кладовище. Жили в нас і бідні поляки, то були й польські могилки в Грушвиці, вони з’явилися, коли повмирали старий пан з панею. Пару німецьких сімей жило за млином, теж бідні були.

Українці були біднішими від чехів. За Польщі ми жили із поля.  Як уродить що -  продавали і з того жили. В селі була польська 7-класна школа. Два уроки на тиждень вчили Закон Божий, два уроки математика і лиш один урок був української мови, якої нас  навчав вчитель Воронько. Слово Боже  викладав український священник.  Ходили ми на службу до нашої старої Свято-Покровської церкви, де Євангеліє читалося по-слов’янськи, а хор співав українською мовою і батюшка українською мовою говорив проповідь.

Основне село для нас за Польщі було Дядьковичі, там була гміна, посторунок, лікарня.

У нашому селі жили шість єврейських сімей. Пам’ятаю Іцека, Іхеля, Тодриса, Суру, яка тримала маленький продуктовий магазин. На молитву вони усі сходилися до Іхеля. Як субота заходила, то жидівка ні печі не розтопить, ні сірника не затре, а просить того, хто по дорозі йде, цю роботу виконати. Хороші люди були євреї, жили ми з ними дружно, завжди можна було якісь товари в них купити на вексель. Всі вони загинули за німців. Була молода євреєчка Маня, років І8 мала, така красива, як то часом на карточці намальована. Коли гнали на розстріл, вона дуже просилася, щоб її не вбивали. Потім люди розповідали,   що її відпустили, сказавши, щоб бігла вперед і не озиралася, а охоронці просто вгору стріляли, і вона залишилася живою. З нею так само втік син Тодриса. Яка в них далі доля була,  я вже не знаю.

Наша сім’я була бідова. Я закінчила п’ять класів сільської школи і вчитель мені казав, щоб я йшла вчитися на маляра, бо гарно малювала. Та хто ж мене пошле вчитися?! Треба було багато платить за те навчання, то  я в 12 років пішла до вчителя дітей глядіти, за що він мені платив 15 злотих в місяць. Я дитину гляділа і одночасно у кухарки-чешки  вчилася їсти готувати. Потім я пішла до чехів служити, які вже платили мені більше – 25-30 злотих.

Надія Богдашкіна в няньках у вчителя, Грушвиця, 1930-і рр.

Я все життя дуже любила коней. Хазяї рано ще сплять, а я вже до коней йду. Був такий кінь, що як я увійду в хлів, то він до мене сміється, я його обійму і цілую. Коні усе розуміють, тільки не говорять.  До коня треба ставитись як до людини - ласкаво,  по-доброму. Ти його любиш, пестиш і він тебе любить. Кобила лоша глядить краще ніж жінка дитину.

Розкажу ще й таке. Була у нас річка Стубелка, біля неї  ми гусей пасли. Якось наїхало туди багато циганів, табором стали. Весело там, вони все танцюють і співають, а ми біля них. Прийшла мама за мною і зустрілася нам циганка та й каже: «Марто, дай мені свою руку. (І звідки вона знала, що маму Марта зовуть?) Ти проживеш 42 роки, як один день, і згинеш від кулі». А мені сказала: «А тобі, донечко, не скажу скільки проживеш, а згинеш ти від кінського копита». От, бачите, а я й досі живу.

Сім’я наша була дружна. Я не пам’ятаю, щоб мої батьки коли сварилися. Тато працював у млині і в нас було пшеничне борошно, з якого мама двічі на тиждень пекла білий хліб. А більшість людей їли чорний житній хліб.  Як мама хліб пекла, то біля нашої хати діти вже збираються, чекають, що я їм винесу того білого свіжого хліба. От я їм цілу буханку й роздам, щоб мама не бачила. Хоч і не сварила вона мене за те, але й самим не завжди вистачало. Роздавала, то й мені Бог завжди щось добре посилав».

За перших совєтів

«Як прийшли перші совєти у 39-му, то мені вже було шістнадцять. Тоді поляки без війни  одступили. Про польське військо в нас казали, що як жовнєжи пройдуть «на освєченє», то село пахне. А як вже руські прийшли, то дьогтем засмерділо. Їхали бортові машини, нещасне те військо пішки йшло.

У 1939 році я пішла вчитися на  курси трактористів  у село за Рівним.  Провчилася осінь і зиму. На тих курсах нас із села було двоє дівчат, всього зі мною вчилося шість дівчат, а решта хлопці.  Після закінчення курсів я лиш одну весну пропрацювала в селі на тракторі. Тоді в Грушвиці було два тракторці, які заправлялися соляркою.  

В 17 років я вже заміж пішла і  чоловік більше не дозволив мені працювати на тракторі. Як я покинула трактор, то на ньому став працювати мій старший брат Михайло. Навесні 1940-го року він цілу ніч орав, а на ранок втомився, приліг на березі та й заснув. Холодна земля ще була, він застудився і скоро помер. 

До війни у нас створили  колгосп, в який усіх заганяли силою. Мусила і я батькову землю в колгосп здати (своєї землі в мене не було), а однак в ту спулку не пішла. Ми, були дорожниками, жили в селі, а контора наша була у Рівному, на головній вулиці за тюрмою.

Я не шкодую, що залишила того залізного коня. Важко було працювати на дорозі, а на тракторі ще важче, хто б мені його ремонтував.

Рано я заміж вийшла, бо тоді женилися на  тих, хто землю мав. Казали: «Хай вона буде сліпа, хай буде крива, аби земля була». Землі у нас не було, бо батько хату купив і мав лише 2 га землі. Що то є? Чоловік мій Іван Ільницький був дорожником, дороги вкладав і ремонтував. Родом він був із с. Свинюхи, що за Луцьком. Його дід і баба були тут дорожниками і він став працювати на дорозі.  Жили ми в будці неподалік шляху, то  нас  у селі звали «Будичихині».

За Польщі про голодомор на сході України ми знали, польські газети про це писали. Мій батько, як прийшли совєти, поїхав в Росію до брата. Розповідав що він там бачив – по хаті ходять кури, схудлий у щепку собака, порося якесь там. Дізнався, що там і дітей своїх їли, де який черв’як, де яка мурашка – все їли. Навіть відкопували мерців і їли. Однак сперечався на ніж, що Росія багата. В повоєнні роки до нас їхали за хлібом «брянці», ходили по селах і міняли якісь лахи на їжу, або просто просили».

Трагічне перше материнство

«У 1940 р. я мала народити своїх перших діточок, близняток. Але Бог не дав їх мати. На восьмому місяці вагітності взимку поїхала я з чоловіком і його бабаю до бабиної сестри в Новосілки. Старенька була присмерті і захотіла з сестрою побачитися. Запрягли коней, вкутали мене в кожуха та й поїхали. А коли поверталися назад, сані перевернулися набік, де я сиділа, я впала ще й зверху на мене баба покотилася. Спочатку я нічого поганого не відчула, а коли додому повернулися, то вночі сильні болі почалися, живіт як камінь став, бо одне дитя вже було мертве, задушила я його. Повезли мене у Варковичі до лікаря єврея, який лікував разом із своєю дочкою. «Бєднєнькая. Близнеци билі» - сказала дохторка. Кесареве тоді не робили, то мені силою якось видушили живого хлопчика, а потім з великими трудами дістали мертву дівчинку. Хлопчик пожив 9 днів і теж помер. А я після тих родів місяць пролежала в ліжку, ноги мені повіднімало. Якось викарабкалася. Бачите, після цього ще четверо дітей народила».

Зробимо зупинку в цьому простому/непростому літописі. Пані Надії на час нашої розмови було вже 92 роки. Скільки її ровесниць і ще старших людей із кожного села нашого краю могли б стати літописцями минувшини, якби ми, краєзнавці, набагато раніше постукали до їхніх осель, спромоглися розворушити їхню пам’ять. Так, часи радянські були іншими, люди більш замкненими і настрашеними свавіллям комуністичної влади, але з часом потроху станув лід страху і недовіри.  Очистилася криниця людської пам’яті і з неї варто черпати сокровенну і чисту правду буття.

Далі буде...