Щоб не забрати з собою усієї правди пережитого

Спогади політв’язня Івана Опаранюка

 (І928-2020)

Частина 2.

 «До грудня І948 року я сидів у тюрмі в Рівному.  А далі товарняком нас повезли на схід. Першою зупинкою був Дніпропетровськ. Наш поїзд загнали в тупик і вивели з вагонів І500 в’язнів. Розділили по І00 чоловік і під охороною автоматників з собаками повели через все місто пішки.  Я там був недовго, бо мене одного з перших відправили далі.

Погрузили  нас у вагони «столипіна» (спеціально обладнаний вагон для в’язнів) -із гратами посередині, загратованими  вікнами, по вузькому коридорчику ходить конвой.   Їсти давали  рибу  чи солоного оселедця, то так гонить! Просишся в туалет, а вони не пускають.

А далі через Київ, Москву,  Куйбишев, де були пересильні пункти, нас повезли у Казахстан,  у Павлодарську область.  Майже місяць ми їхали тим «столипіним» від станції до станції.

Вже й зима наближається. Особливо шкода було наших дівчат, що легенько були одягнені, ноги у них в туфликах . Чоловіки були у черевиках, а то й у чоботи взуті.

Знову нас, перегрузили в інший поїзд, і повезли в Караганду.  Табір - це декілька гектарів землі огороджених колючим дротом. Найстрашніше, що там сиділи «побутовики». Жінки, які називали себе «воровкамі», чоловіки - «вори в законє».  Як ми їх побачили, то видалося, що в пекло потрапили.  Нас ведуть до бараків, а жінки через дріт своє оголене тіло показують.

Спаськ

У квітні відправили нас далі етапом по таборах. Перший етап пішов у казахський Спаськ (село, що знаходиться  від Караганди за 40 км). Було нас І500 в’язнів – чоловіки і жінки. Погода ж у Казахстані мінлива, приморозки вже брали. Вели нас із Караганди у Спаське пішки групами по І00 чоловік, по 5 в ряду. Вже ввечері взявся морозець. Жінки в тій дорозі пальці на ногах повідморожували. Як дійшли до табору, то клали їх в лікарню і ампутували ступні, що лиш п’яти залишалися. А що то дівчині ампутувати пальці ?!

Гнали нас як табун вночі степом, конвой навколо, куди втечеш? Перевірили прибулих і загнали в барак. Перші І4 днів був карантин.  А далі – бригада і на будівництво «соцкультбита». Ми будували там школу, клуб, двох- і чотирьохквартирні будинки. Весь І949 рік і взимку наступного року я працював на будівництві.

У Спаську нам вже чіпляли номери – на ліве коліно, на ліву руку, на груди, на плечі, на кашкет. Це була біла ганчірка з написаним номером. Мій № СТ -67І. Ця зона називалася  «Пешлаг».

В І950 році потрапив я у Спаську в лікарню, бо стара рана на нозі почала гноїтися від кості. Чотири рази мені ту ногу оперували - два рази на волі, а два – в таборах.  Звідки рана? А поранили мене ще вдома, коли я повертався із завдання. Був я зв’язковим у хлопців, «грипси» носив. Зв’язок тримав із селами Пересопниця, Заріцьк, Плоска. У тих повідомленнях до станичних були відомості про гарнізони, які там стояли, кількість людей в них, яке озброєння. Все це шифрувалося у «грипсах». Я повертався додому верхи на коні.

 Перед тим біля Ядвиполя бій був наших хлопців. Три дерев’яні хати згоріли, а мурована хата і хлів вціліли. Був у тій хаті дуже великий викопаний льох. То там гарнізон енкеведистів засів, навіть слідство там вели. В льоху тому тримали арештованих людей. Був серед них мій родич з Карпиловки Іван на псевдо «Калашник», бойовий такий дядько був. Його мали розстріляти. Примусили його копати собі яму в садку. Конвоїр з автоматом стояв і щось відволікся, то дядько зміг його лопатою по голові влупити. Той упав, а Іван його замість себе в ту яму штовхнув, автомата забрав і навтьоки. Після тої втечі він ще два роки воював в УПА. Та знову попав до рук енкаведе, був поранений і, щоб не здатися живим, застрілив себе.

От і я повертаюсь у село, а біля Ясенинич мене хоче зупинити військовий, то я навтьоки, а він по мені автоматною чергою. Коня поранив у шию, а мене  - в ногу. Мусив до лікарів піти. Був такий у Рівному лікар Григорій Клешкань, то він мене лікував у тій лікарні, що за Польщі називалася «Каса хорих» (вул. Драгоманова).

От та рана знову загноїлася в таборі і мене вже оперував хірург німець.

В таборі часто люди помирали від інфекційних хвороб. Почалася дизентерія – відчиняються бараки і на носилках померлих несуть в трупарню, яка була біля хірургічного відділення. Стоси людей там лежали. Жовтуха людей косила. 60 людей із в’язнів мали завдання копати  могили. Ховали небіжчиків у натільній білизні, клали в нашвидкуруч збиті ящики і везли на кладовище.  Коли через прохідну вивозили, то там ще груди штиком проколювали і молотком голови розбивали, щоб бува живого з табору не вивезти.  

Екібастуз

Побратими по боротьбі. З архіву І. Опаранюка

 Після лікування мене відправляють на новий  етап - у Павлодарську область, що північніше Караганди. Погрузили нас на машини по 25 чоловік і 700 км їхали із Спаська до Павлодара. Там будувалися шахти і  новий табір – Екібастуз.  За огорожею з колючого дроту було 8 бараків,  в яких розмістили арештантів – поляків, чехів, угорців, німців, росіян-«власівців», але найбільше, майже 70%, було там українців.  Розподілили нас по бригадам – 20-30 чоловік у кожній. Бригадиром назначали того, хто їм був потрібний. Ми вже знали, якщо когось призначили бригадиром, то він співпрацював з тюремщиками. Сиділи зі мною ті, хто мав судимість І0 років, одержаних у І944-47 роках, були каторжани зі строком І5 і 20 років (це ті, які були засуджені до розстрілу, але їм замінили смерть на каторгу). Каторжани сиділи окремо від нас, але   на роботу ходили всі разом.

Були у в’язнів спроби втечі. Якось троє в’язнів (серед них був естонець і українець) задумали вночі втекти. Діставши ножиці, перерізали дріт огорожі, попередньо вимкнувши світло від генератора, що був на тракторі. Коли ж зникає  світло, то охорона стріляє з ракетниць і освітлює територію. Хлопці десь чотири дні блукали степом, але їх спіймали.  Їх, як і інших втікачів, чекала розправа – біля прохідної поклали хлопців на землю і всі в’язні, які вранці йшли на роботу, мали їх бачити, так залякували інших.

В таборі ми були між собою дуже дружні. Вирішили ми, українці, святкувати Різдво, колядувати. Бараки в нас відкривалися вранці о 6.00 год., а о 22.00 год. зачинялися. Вихід був лиш на роботу і в столову на харчування. Іноді одержували з дому посилки, а там була крупа, тож   ми з неї зварили собі кутю. А потім пішли від  барака до барака співати колядок. І попри те, що конвоїри нас силою заганяли в бараки, ми колядували до півночі. Цей колективний вчинок вважався непослухом і ми були готові до нових покарань. А ще після того, як конвоїр вбив одного в’язня, вчинився в таборі страйк і ми п’ять днів не виходили на роботу.

Після цих подій я потрапив знову на етап.

Кенгір

Нас 300 чоловік відправили із Екібастузу в Джезказганський район Карагандинської області на мідні шахти. Була вже зима І95І року.

Я одержав новий номер - ПШ-6І3 і вже ніхто не звав мене по імені, лише по номеру. Одягли нас у робу і відправили в БУР («барак усілєнного рєжима») і тримали там в закритті з лютого до квітня. А коли відправляли  на роботу, то надягали нам на руки, які ми мали тримати за спиною,  кайданки (це були американські пристрої, які при найменших рухах рукою ще більше її затискали). Днів  п’ять водили нас у тих кайданках.

Нас, які були засуджені на 25 років, помістили у третю зону. Був у нашій зоні хлопець із Галичини на прізвище Іванців, імені   його я не знав. Він із табору  зміг налагодити зв’язок зі Львовом. Надсилав з ув’язнення листи, де описував життя в неволі, сповіщав імена, кількість засуджених, роботу, яку ми виконували. Допомагав йому хтось відсилати ті листи не з табору, а з пошти, що була за 20 км звідси. Він писав, а за ним вже слідкували. Пішов він на роботу, сховавши зошита з записами в бараці під матрацом. Коли ж згадав про нього й подумав, що будуть робити «шмон» і  знайдуть, то навмисне пошкодив собі руку. Його відправили в лікарню, а він мерщій у барак – зошита немає! Іванціва заарештували, почали вести слідство, кинули його в камеру-одиночку. Була ж у нас в таборі ще й в’язниця, був слідчий ізолятор. У тій камері віконечко зверху загратоване ще й землею замазане.  Суд визначив йому смертну кару. Він сидів у темній камері, чекаючи смерті, і писав вірші. Там,  у Кенгирі, у І952 році його розстріляли. Перебуваючи у камері, Іванців перестукувався «морзянкою» із хлопцями, свої вірші їм передавав. А я від хлопців вже завчив два його вірші, які пам’ятаю до сих пір.

Тепер усі знають про Кенгірське повстанняполітичних в'язнів Степового табору І954 року, яке тривало 42 дні і  хоча було жорстоко придушене, воно зламало страшну репресивну машину сталінських таборів.

Я ж був ще до повстання засуджений за участь у його підготовці. Це було 23 лютого І954 року. Нас у цій справі було І8 осіб і судили нас, розділивши по декілька чоловік. Шість місяців я сидів під слідством. Сидів в тюремній камері, де спав на набитому соломою матраці разом із щурами, які залазили до мене під одіяло. Вироком цього суду я вже не повернувся в табір, а потрапив  у в’язницю «закритку», в Александровський централ  (центральна каторжна тюрма в Росії, за 76 км від м. Іркутськ). Нас двох із Кенгіру туди потрапило, зі мною був Олексій Добровольський із Тернополя. Завели мене в камеру  № 27. Боже! Там не люди, а трупи живі! Були в тій камері німецькі військові злочинці  - офіцери, генерали, генерал-полковник танкової частини Клейст, якийсь китаєць, всього одинадцять чоловік, І2-м мене вкинули. Це були старші люди і на них була одна шкіра та кості.. Місяці два я був з ними у тій камері, але спілкування з німцями не було.Там не лише німці сиділи, там весь литовський уряд сидів ще з І940-го року. Жінок їхніх теж сюди посадили, а дітей позабирали в дитячі будинки й інші прізвища їм дали. В «закритку» все більше звозили хлопців з інших таборів – Воркути, Норильська, Караганди, Тайшета. Хлопці були молоді, здорові. А режим у в’язниці був дуже суворий, що й муха не пролетить. Говорити треба було впівголоса, до вікон не підходити, до дверей близько не підходити, в стінку не стукати, на прогулянку виводили на одну годину. А виведуть у той малий двір, де решітка зверху і по ній часовий ходить, що й ні світу не побачиш, ні вволю надихатись не виходить.  Таких двориків у «закритці» було 32. Виводили на прогулянку по одній камері.

Під час перебування у таборах нам дозволяли писати два листи в рік до рідних і одержувати від них два листи. Можна було одержувати дві посилки в рік. З дому присилали сухарі, сало, смалець. Одержували посилку при охоронцях і все вони перевіряли. Я зберіг декілька листів, але передав їх у Київський музей, який збирав матеріали про ветеранів УПА. Я передав до того музею і свою сорочку, яку мені вишили дівчата в таборі"

Фото прислане від сестри Ані у І955 р.

На звороті напис: "Дивись на копію, згадуй оригінал. Братику, дуже чекаємо дома".

З архіву І. Опаранюка

Ще будучи в таборі, після суду,  ми дізналися про смерть Сталіна. Гудки гули і нам конвоїр сказав, що «помер батько Сталін». Я став писати усюди листи про своє несправедливе засудження, шукати якоїсь правди…»

Далі буде...

Галина Данильчук

старший науковий співробітник

Рівненського краєзнавчого музею