Ревуцькі з Малого Олексина

Неймовірно швидко плине час! Ось вже десять років минуло з того дня, коли ми зустрілися на музейному подвір’ї із рівнянкою Любов’ю Сергіївною Малаховою. Тоді здавалося, що наше спілкування про те, про се так і залишиться нашою приватною розмовою. Однак, увімкнувши диктофон, я стала розпитувати 78-річну жінку про досить цікаві моменти з її життя, розуміючи, що  у цих спогадах є правдивий зріз нашого минулого.

Любов Малахова

Любов Сергіївна покроково діставала із закутків своєї пам’яті життя родини Ревуцьких, яка мешкала на Рівненщині у селах Нова Носовиця, Малий Олексин, Шпанів, Дермань. Це села, де у різний час вчителював її батько Сергій Григорович Ревуцький. Пані Люба акцентувала увагу на своєму дошлюбному прізвищі, яке добре знане в Україні завдяки постаті  відомого українського музиканта ХХ ст. Левка Ревуцького. Композитор був родом із колишньої Полтавської губернії. Дідусь пані Любові, Григорій Романович Ревуцький, за розповідями її батька, потрапив на Волинь із іншого, швидше за все, східного регіону України. Якщо ж подивитися на світлини чоловіків із родини полтавських Ревуцьких, то помітна неабияка зовнішня портретна схожість із фотографією батька Любові Сергіївни. Як знати, можливо, десь там, в далеких століттях, і переплелося  їхнє родове коріння.

Композитор Левко Ревуцький. Фото з відкритих джерел.        Ревуцький Сергій Григорович, Прага, 1925 р.

Дід Григорій Ревуцький був робітником на цукровому заводі у Шпанові.  Очевидно, статки тодішнього робітника були немалими, адже він зміг дати досить пристойну освіту своїм дітям. Старший син закінчив у Рівному комерційне училище і став працювати на цьому заводі бухгалтером. Цією ж стежкою у навчанні пішов і Сергій Ревуцький, батько моєї оповідачки. Закінчивши Рівненське комерційне училище на початку І920-х років, він поїхав у Прагу, де поступив на навчання в Украї́нський вищий педагогічний інститут імені Михайла Драгоманова.

Родинне фото Ревуцьких

Для довідки.

Комерційне училище, гендльовка. Рівне, 1930 р.

Комерційне училище (за польської влади «школа гандльова», або «гандльовка», як називали її  самі учні) знаходилося у Рівному на тодішній вул. Пілсудського № І3 (нині вул. В. Чорновола, будинок не зберігся). «Гандльовка» давала учням середню освіту і змогу поступати на навчання до вишу. За тими часами це був престижний учбовий заклад. Відомо, що у І920-і роки художником Г. Косміаді в комерційній школі був організований естетичний гурток, в якому залюбки займалися учні.

Щодо самого приміщення училища, то це був ошатний двоповерховий цегляний будинок, побудований на початку ХХ століття. В училищі була чимала актова зала, де навіть влаштовувалися  бали для міської знаті.

В родині Любові Малахової зберігся документ, який засвідчує навчання Сергія Ревуцького у 1923-1927  роках у Празі на математично-природничому відділі (підвідділ природничий). У документі вказано, що «пан Сергій Ревуцький дуже добре склав іспити з предметів зоології, ботаніки, географіїі дістав титул педагога середніх шкіл із правом викладати зоологію і ботаніку в усіх класах та географію в нижчих класах шкіл середньошкільного типу з українською мовою навчання». Диплом про одержану освіту в Празі йому був виданий 18 липня 1927 року.

Витяг із диплому про закінчення С.Ревуцьким Українського вищого педагогічного інституту, 1930-і рр.

Для довідки.

Прага, 1930-і рр. Листівка.

У міжвоєнний період саме Прага, яка була в той час столицею Чехо-Словаччини,  стала столицею українських інтелектуалів на вигнанні. В еміграції  українська інтелігенція  створювала систему освітніх інституцій.

7 липня 1923 р. у Празі відкрили Український вищий педагогічний інститут ім. Михайла Драгоманова, який впродовж 10 років давав теоретичні знання і практичну підготовку  майбутнім фаховим педагогам українських середніх шкіл з різних галузей науки. Засновником вишу був Український громадський комітет у Празі – найбільша громадська та допомогова організація українців у Чехо-Словацькій республіці. Керівниками Комітету були М.Шаповал і Н.Григоріїв, які реалізували національно-патріотичну  перспективну ідею підготовки кадрів для суспільно-політичної та господарської відбудови України, яка була окупована більшовиками, але жила надією на щонайшвидше визволення від поневолення. Мова викладання була українська, навчання – безкоштовне. Утримувалася навчальна установаза рахунок Українського громадського комітету, пожертв небайдужих громадян та інших прибутків. Навчання в Інституті було організовано на зразок  західноєвропейських вищих шкіл.

Педагогічний інститут постав на початку як дворічна школа учителів для нижчих шкіл і позашкільної освіти. Першим керівником інституту був Л.Білецький – тесть Олега Ольжича. Але вже у 1925 році вуз став чотирирічною школою для підготовки вчителів середніх шкіл.  В інституті працювало 78 осіб, зокрема знані українські громадські діячі та науковці, такі як Софія Русова. За 10 років існування вишу його закінчили близько 200 чоловік, з них 32 з докторатами.

Емблема та будинок Українського педагогічного інституту в Празі.

 З 1924 року при інституті діяли матуральні курси, перетворені у 1925 році на Українську гімназію у Чехо-Словаччині. Саме в цій гімназії Сергій Ревуцький проходив учительську практику.

В один час із Сергієм Ревуцьким  у цьому вузі навчалася і славетна українка Олена Теліга. Щоправда вони навчалися на різних факультетах. О. Теліга на історико-філологічному (1923-1927 рр.), а С. Ревуцький на математично-природничому відділі (1923-1927 рр.).  Хоч у нас немає прямих свідчень родини про знайомство цих людей, впевнена, що різноманітні  студентські заходи і вечори, які тут відбувалися, не могли їх не познайомити. Адже на одному потоці тут навчалося зо два десятки студентів.

Шпанівська школа. На уроці ботаніки.1930-і рр.

Одержавши диплом вчителя, Серій Ревуцький повернувся додому і перша його викладацька робота була у с. Дермань в українській жіночій гімназії. Педагогу українцю за часів польської влади непросто було влаштуватися на викладацьку роботу в хорошу школу з гарною платнею. Державні школи були польські і викладання в них велось цією ж мовою. Кар’єрний ріст вчителя мав дві умови – польське громадянство  та  католицьке   віросповідання. Ревуцький був затятий православний українець, а тому змушений був влаштовуватися на роботу у різних сільських школах з обмеженим терміном праці на один учбовий рік.

                          Віра Шамрай, 1920-і рр.                            Весільне фото Віри та Сергія Ревуцьких, Шпанів, 1929 р.

Обраницею молодого вчителя стала Віра Шамрай із  Шпанова, з якою вони одружилися у 1929 році. Ось що розповіла Любов Сергіївна про свою маму: «Мама народилася у І904 році у Шпанові. Окрім мами в сім’ї  було ще  троє  дітей. Закінчила вона сільську церковно-приходську школу. Але головним у її житті стала не шкільна наука, а навчання швейній справі. Всі троє сестер вміли шити. Родич сім’ї, який жив у Варшаві і був там якимось клерком, запропонував одній із дочок Юрія Шамрая приїхати до нього у Варшаву.  Він обіцяв  допомогти дівчині стати на ноги. Вибір батьків впав на  наймолодшу Віру, яка ще не була одруженою. У Варшаві мама поступила на навчання в Академію крою і шиття (така звучна назва була в кравецькій школі). Там можна було вчитися два роки і стати кравчинею. А якщо навчання успішне і є бажання вчитися ще один рік, то після завершення курсу випускниця мала право повернутися додому і відкрити там філію цієї Варшавської кравецької школи. Отож, моя мама була однією з кращих учениць кравецької академії. Вона приїхала додому і в Рівному відкрила свою невеличку справу, мала декілька учениць і ставала на ноги, як хороша майстриня. Кошти на утримання філії і учениць надходили з Варшави. Це був, як сьогодні б сказали, проект фінансової підтримки  розвитку  малого бізнесу. Я зберігаю іменну медаль Національної Академії майстрів кравців у Парижі, якою при закінченні навчання була нагороджена моя мама «мадмуазель Віра Шамрай». Отож, Академія у Варшаві була французькою  філією в Польщі».

Медаль, якою була нагороджена Віра Шамрай у Варшаві

Навчальна майстерня Віри Шамрай у Рівному працювала не довго, бо з неї жінка не мала прибутку. Стала шити вдома і цим заробляла на хліб. Сім’я розросталася  дітьми. Старший син Сергій народився у 1930 році, за 5 років -  донька Люба, а у 41 рік жінка народила ще двох хлопців-близнюків. 

Зі спогадів Л. Малахової:

«На мамину роботу звернула увагу родина князів Радзивілів, яка влітку приїжджала у свою Шпанівську резиденцію. Їхні жінки, коли бачили в костелі жінку у гарній сукні, то запитували звідки вона виписала цю річ - чи з Парижу, чи з Варшави?  А їм відповідали, що «нам цього не треба, у нас є своя місцева кравчиня».  Радзивіли прислали за мамою фаетон і привезли її в помістя, щоб дати їй замовлення. Мама відмовлялася, бо мала багато інших замовлень і не встигала їх пошити. Тоді пани дали їй значну суму грошей аби вона заплатила людям неустойку і шила лише для їхнього жіноцтва».

      Віра Шамрай, справа, з подругами, 1920-і рр.               У швейній майстерні, Волинь,  1930-і рр. Фото із архіву Г.Урусової

Пошиті Вірою Ревуцькою сукні викликали захоплення, вона принесла на село справжню європейську високу моду. Модні фасони, доречна порада замовницям, якісна акуратна робота  майстрині – такою знала околиця кравчиню з Малого Олексина.  А ми вкотре переконуємося, що люди, які мали в руках ремесло, завжди, навіть у складних життєвих обставинах, були з хлібом і мали повагу від оточуючих.

Родинне фото Ревуцьких, 1930-і рр.

Життя по війні

Після закінчення Другої світової війни Сергій Ревуцький працював у Дубно інспектором райвідділу освіти, а пізніше був призначений директором школи у с. Шпанів. Можливо  і довго б тривало  його керівництво закладом, якби не випадковий гість в його оселі. Якось приїхав у їхню школу перевіряючий із обласного центру і зупинився переночувати у домі директора. Гостя прийняли як належить - погодували, залишили на ніч. А той у відповідь на гостинність, повернувшись із Шпанова,  довів до вищого керівництва «кричущий факт»  – у директора школи на стінах висять ікони  у вишитих рушниках! Сергія Григоровича викликали на «серйозну» розмову, вліпили догану і звільнили з посади директора. Це був гіркий час активних дій войовничого атеїзму.

Підросли діти Ревуцьких і кожен обрав свою життєву дорогу. Моя оповідачка пригадує свої повоєнні шкільні роки у Рівненській школі № 1, яка тоді знаходилася на вул. Червоноармійській (тепер вул. С. Петлюри, 26). До міста з Малого Олексина, а це було досить неблизько, тоді ходили пішки і школярі, і дорослі. Залишилися у Любові Сергіївни теплі спогади про вчителів і однокласників. Добрим словом згадують колишні учні свою класну керівничку Валентину Семенівну Тихоневич, яку чомусь вони називали «фрузею». У 2001 році Любов Сергіївна була однією з організаторів зустрічі однокласників з нагоди 50-річчя закінчення школи. Зібралося 34 колишні учні. Було кого і що згадати. З її однокласників 11 чоловік закінчили Рівненський педагогічний інститут, багато навчалися у вузах  інших міст і стали юристами, фізиками, економістами.  Однокласницею пані Люби була Лариса Дзівак (Брізе), сім’ю якої в кінці 1940-х радянська влада вивезла до Сибіру. Але попри жорстокі репресії Ляля Дзівак закінчила медичний інститут і повернулася до Рівного та довгий час працювала лікарем.

Любов Сергіївна після школи поїхала до Львова і поступила на навчання у Львівський політехнічний інститут на будівельний факультет із спеціалізацією – архітектура. Окрім навчання було в неї велике спортивне захоплення – кульова стрільба. Взагалі дівчину  приваблювали екстремальні види спорту. Так у Рівному вона залюбки стрибала з парашутної вишки, яка була у парку ім. Шевченка. «Висота нашої вишки була 35 м. Там завжди було багато людей. Мені дуже хотілося займатися льотним спортом і я на тій вишці була просто помішана» – розповідала пані Люба. І навіть, коли вже позаду понад сім десятків прожитих років, її очі загострюють погляд, ніби знову тримають в руках рушницю чи пістолет і ціляться в ту заповітну десятку. Вона в деталях розповідала мені про цей вид спорту, про участь у змаганнях, про тренерів, яким вдячна й досі, про свої досягнення (навіть була чемпіонкою Львова!).  Зі своїм чоловіком, ще будучи студентами Львівської політехніки, теж познайомилися в тирі. Щоправда вона стріляла краще. Зате чоловік був прекрасним майстром по зброї. Так і склалося їх сімейне життя, скріплене влучними пострілами і спільними інтересами. Після одержання вищої освіти у Львові, як і належить, за направленням, Люба рік працювала архітектором в Ашхабаді (Туркменія).  А далі - 37 років життя в Каховці на Херсонщині, куди направили після вишу чоловіка.  Посада нашої землячки була - головний архітектор міста Каховка. «Ого!» - вихопилося в мене. «Нічого особливого. Просто робота, адміністративна, не цікава зовсім, не по душі вона мені була. Знай лиш, що тебе щоразу викликають до партійного керівництва і вмовляють підписувати дозволи на будівництво, яке не завжди відповідало технічним вимогам. Не моє це було» - резюмувала Любов Сергіївна.

До Рівного повернулася після смерті чоловіка, у 1996 році. Працювала на Рівненському льонокомбінаті. Захопилася виготовленням виробів технікою макраме. Впевнена, що ветерани цього підприємства й нині пам’ятають кімнати відпочинку, які були оздоблені роботами Любові Малахової. Майстриня із своїми роботами (вона їх ласкаво називала «макрамушки») брала участь в численних міських і республіканських виставках, одержувала відзнаки і дипломи.

Посвідчення про нагородження Л. Малахової срібною медаллю за участь у виставці на ВДНГ, 1986 р.

Любов Сергіївна була учасницею традиційного етнографічного свята «Музейні гостини». А ще жінка любить вишивати. Запам’ятала візерунок вишитої батькової сорочки, яка була втрачена, і вирішила, що обов’язково має вишити такі ж сорочки своїм онукам і рідним братам. Ось це її гріє і тішить.

Онук Л.Малахової у вишитій нею сорочці, 2010 р.

Спогади були записані у 20І3 році і, нажаль, досі не були опубліковані.  Віриться, що серед читачів нашого сайту знайдуться ті, хто знав (чи знає) родину Ревуцьких-Шамраїв-Малахових, і відгукнуться, щоб дізнатися більше цікавих подробиць з їхнього життя. Є надія й побачити нові цікаві фото та документи цієї родини.

Галина Данильчук