Щоб не забрати з собою усієї правди пережитого

До 95-річчя від дня народження політв’язня Івана Опаранюка

(І928-2020)

Іван Опаранюк. Фото вересень 20І9 р.

Ми зустрілись у вересні 2019 року, коли його життя вже стрімко йшло до заходу. Тіло обтяжувало його душу, яка все ще була такою ж молодою і запальною. Я декілька годин поспіль сиділа біля його ліжка, слухаючи розповідь волиняка, який пройшов через роки тортур сталінських таборів і незламним повернувся у рідний край. Він не вчив, не порівнював, не закликав. Це була жага розповіді своєї правди, потреба залишити спогади  про таких,  як він українських патріотів, які пройшли тяжкими етапами репресій тоталітарного комуністичного режиму. Ця осіння оповідь була наче щира сповідь людини перед усіма нами.

Іван Опаранюк – уродженець села Ставки, що неподалік Рівного. Там пройшли його дитинство і юність, яку зламали більшовицькі кати, не давши права на вибір життєвого шляху, на право особистого щастя, чи хоча б на зустріч з коханням. 20-літнього Івана заарештували за зв’язки з УПА і визначили покарання - 25 років позбавлення волі. Він пройшов усі нелюдські етапи сталінських таборів і повернувся у рідні Ставки у І960 році, коли йому було 32.

Івана Пилиповича не стало весною 2020 року. Вважаю своїм обов’язком розповісти широкому загалу читачів сайту Рівненського краєзнавчого музею про нашого земляка-політв’язня, опублікувавши  його спогади, які збережені в аудіо записі.

Село

Краєвид села Ставки. Фото вересень 2023 р.

Довідка про село Ставки на Інтернет ресурсах складає всього декілька рядків. «Ставки́ — село в Городоцькій сільській громаді Рівненського району Рівненської області України. Населення становить 500 осіб. Перша письмова згадка про село має місце у грамоті Великого князя Литовського Вітовта, написаній 2 липня 1396 року в Луцьку. В селі є новозбудований Свято-Михайлівський храм ПЦУ».

А ось село виринає з пам’яті нашого героя.

«Я народився 27 листопада І928 року у селі Ставки, жив там із діда-прадіда. До Рівного було всього 5 км, то ми туди пішки ходили. Люди з села в місто зерно возили і євреям здавали.  З нашого села лиш одна дівчина - Марія Шевчук (р. н. І924)  вчилася у Рівному в українській гімназії. У І944 р., як другі совєти прийшли, її заарештували за зв’язок з українськими націоналістами і засудили на І0 років ув’язнення. Марія відбула табори і повернулася в село.

Неподалік Ставок за Польщі були колонії. За три кілометри від нашого села була польська колонія Язвіполька. За Мицьковом була німецька колонія. Чеська колонія була за Карпиловкою. Польська колонія була невелика, дворів може 30-40, вона зорганізувалася, коли при владі був Пілсудський. Були у поляків будинки і муровані, і дерев’яні, мали поляки своє кладовище. Вони через наше село їздили до Рівного на службу в костел. У Ставках жив тільки один бідний єврей на прізвище Голуб, костюми людям шив. Його забрали німці, коли євреїв знищували.

Я закінчив у селі три класи польської школи. За Польщі в селі діяла «Просвіта», у нас була «Рідна хата», якою завідував мій брат».

Церква

с. Ставки. Свято-Михайлівська церква. Фото І950 р.

«Була у нас дуже гарна стара церква в ім’я Святого Михайла. Коли я повернувся із заслання у І960-му, то вона ще була, ще все у середині було, хоча церква була закрита. Потім люди усе начиння з храму повиносили і сховали.  У І985 році її розвалили більшовики. Взяли два трактори «кіровці», привезли з Клеванської лікарні, де лікували алкоголіків, декілька пацієнтів, дали їм троса, щоб скручували і готувалися тягти церкву. А ті відповідають: «Ми її не будували і руйнувати не будемо». Лягли собі на лужку і лежать. Тоді в Обарові знайшлися такі жіночки Дуся і Альбіна (вчителька), партійні вони були. Альбіна була головою сільради. З ними був Дондюк – секретар райкому партії. Приїхали вони до нашої церкви, захопивши ще пару комуністів. Був серед них молдаванин, який на нашій українці одружився. Йому кажуть: «Заводь трактор і поїдеш з нами в Ставки церкву валити». А він їм: «Не поїду, я її не будував і валити не буду». Але все ж церкву розвалили. Така міцна була, що два «кіровці» стягти не могли. А з тими жінками, що брали участь у розваленні церкви, сталася біда. У однієї стався інсульт, а друга розумом помішалася».

Родина

Мати І. Опаранюка Текля, сестра Федося, племінники Дмитро і Богдан. Фото І953 р.

«Нас у батьків було п’ятеро  - три брата і дві сестри. Я самий найменший, казали «вишкребок». Ми були небідною сім’єю, бо мали 7 га землі і господарство. Батько наш помер у І930 році, коли мені було два роки. Батько клуню поставив та й тока робив, де зерно ціпами молотять. Глину батько кіньми місив, а потім повів коней до помпи, щоб напоїти та помити. Сусід туди свої коні теж вигнав. Стали коні між собою хицатися і один кінь вдарив батька копитом у п’яту. Повернувся батько і продовжив роботу, не звернув увагу на забій. А там стався стовбняк (правець). Повезли батька до лікаря у Рівне, був такий лікар Дубецький, жив на вул. Понятовського (тепер вул. Пересопницька). Лікар каже, що лишень одна можливість його врятувати – ампутувати хвору ногу, «дерев’яшку»  собі поставить, тож ходять так люди. Та хто ж буде орати? Землі стільки!  Не дам! А йому все гірше стає. Мати продала одного коня, продала морг землі – і до лікаря. А він їй: «Пізно, Текля. Твій чоловік ще проживе пару днів і все». Так і сталося. Помер батько і залишилося четверо дітей з матір’ю.

Мої брати Володимир і Зот з молоду були пов’язані з націоналістичним рухом, були членами «Просвіти».

Старший брат Володимир (р.н І9І3) за Польщі служив у Польському війську уланом в кавалерії у Дембіцах біля Кракова – «Третій пулк суконних карабінов машинових». Він був одружений, мав сина. У І944 р. його совєти мобілізували на фронт, воював, був поранений, помер у І970 році.

Другий брат Зот (р.н. І9І7) останнім призовом перед війною теж потрапив в Польське військо,  то він служив у самому Кракові. Як почалася війна у І939-му, він в Нагурном Шльонску (там служив на кордоні) після контузії потрапив у полон до німців  і був там до І94І року. В полоні йому було непогано, бо тоді німецькі хазяї брали собі на роботу полонених сільських хлопців з України, які  вміли працювати в господарстві. За час життя у німецького господаря він добре вивчив німецьку мову. Тоді був з’їзд українських націоналістів в Берліні і брат відпросився у хазяїв поїхати на той з’їзд. В Берліні він познайомився з нашими хлопцями і вони йому влаштували втечу, виготовивши потрібні документи. Це було пізньої осені І94І року. Зот, непомітно для хазяїна, одягнув на себе два костюма, два плаща, забрав маленьку трубу, на якій грав, і повернувся в Україну, в наше село. Тяжка в нього доля, все війни та війни. І сім’ї в нього не було.

А тут саме почала організовуватися УПА. До нас у село часто приїжджав із Чорткова (Тернопільщина) такий дядько Богдан, який добре знав німецьку мову, дуже грамотний чоловік був. Не раз бував він у нашій хаті і мій брат Зот мав з ним зв’язок. Він і запропонував братові вступати в УПА, бо їм потрібні були військовики.

Брат попав у відділ зв’язку і розвідки «Славка». Спочатку він був чотовим, потім – сотенним, мав псевдо «Слободян». Мадяри охороняли мости над залізною дорогою, то наші хлопці вибивали їх звідти. Він із своєю сотнею навіть ходив на східну Україну. Повстанці не понесли ніяких втрат, аж під Києвом були і назад повернулися. З «червоною партизанкою» зустрічалися в боях. Так він воював в УПА до І944 року. Брав участь Зот в бою з енкеведистами під Гурбами у квітні І944 р. Їх відділ стояв у с. Буща. Він із товаришем виїхав кіньми в поле і на них налетів літак та й розстріляв у полі. У І990-х роках один чоловік із с. Дядьковичі  сказав мені, що знає де саме загинув брат. Та невдовзі той чоловік помер, то й я так і не знаю де могила брата. Зот прожив 27 років.

Була в мене старша сестра Ліда (р.н. І923). Я народився, а вона померла, дифтерит її задушив. Я лежав щено народжений з погано зав’язаним повитухою пупом, з якого кров текла, а люди покійну 5–річну сестру наряджали. То жінки стали кричати: «Спасайте цього хлопця, бо її вже немає». Зав’язали мені пупа, так я вижив.

Була ще в мене сестра Федоська (р.н. І925), яка заміж пішла у І6 років. В неї чоловік теж був пов’язаний з повстанцями.

А ще розкажу про свого двоюрідного брата  Бояра Степана Даниловича (р.н. І9І2). Він ще за Польщі був членом ОУН, очолював в нашому селі осередок організації. Керував Степан церковним хором, дуже грамотний був чоловік. Мав сім’ю – дружину і двоє діток. Як зайшли до нас перші совєти, то у лютому І940 року прийшов до нього голова сільради і покликав в контору.  Забрали Степана з дому, то й більше він не повернувся. Спочатку його повезли до Рівного і там засудили на 5 років. Брат нікого не видав і тоді з нашого села більше нікого не взяли. Коли німці стали наступати, то його з Рівненської в’язниці  вивезли. Я вже в І960-і роки взнав, що був він в таборі у Долінці. Брат Степан Бояр  помер в таборі у І942 році.

Арешт

Іван Опаранюк. Фото І948 р.

У І944 р. вже при совєтах стала у нас юнацька організація імені С.Бандери.Я вступив у цю організацію. Вивчали ми історію Михайла Грушевського, «Декалог» (І0 заповідей українського націоналіста), який я й досі пам’ятаю, марширували  у  проваллі, вчилися складати і розбирати зброю. Пізніше в селі стала самооборона. А совєти «стрибків» набирали і видавали їм зброю, то ми, хлопці із сіл Понебеля і Ставок, роззброїли тих «стрибків». Та затесався до нас провокатор, якого ми за друга мали й не знали, що він  вже НКВС був завербований. От і розказав той Микола Дончук, що це ми роззброїли «стрибків». У жовтні І948 року нас арештували - з Понебеля п’ять  хлопців і нас зі Ставок двох. Мені  йшов 20-й рік і мали мене вже до війська забрати. Я  на ту пору був у військкоматі у Рівному на тодішній вул. Леніна. Не знав я, що хлопців вже заарештували. Ввечері з військкомату нас мали відправляти, та мене залишили. Тут і енкеведист прийшов у наш двір, який ходив по нашим селам, прізвище його Корчагін.  Я у двір вискочив, а він за мною, наздогнав і повів до Рівного пішки. Я дорогою ще раз намагався втікати, але не вийшло. Спочатку він привів мене в районне НКВД, яке було на вул. П.Могили, справа, біля пивзаводу. Там почали наді мною слідство. Слідчий був Пантюхін. Звичайно там мені добряче досталося. Основні питання: «Чим займалися?, де зброя?, яку зброю мав?». Відповідаю, що не маю ніякої зброї. А зброя наша була схована в Понебелі. Та хлопці, яких взяли раніше за мене,  вже зізналися де зброя. Тоді почали допитувати більш жорстко. «Будешь говорить!» - кричить слідчий. Ставили на голову табуретку, руки до неї прив’язували і тиснули на голову, аж я непритомнів.  Три дні мордували. На третій день прийшов якийсь полковник і Пантюхін йому каже: «Посидиш біля нього, щоб він не лягав спати». Полковник щось там писав, а мені каже: «Ложись». Я одразу й заснув мертвим сном.

Нашим завданням в підпіллі було займатися літературою, листівки розвішувати на великі свята. От мені «пришили», що я у цьому брав участь.

Потім нас із районного НКВД  повели  на вул. Пушкіна у внутрішню тюрму. Яке там пекло було! Камера розміром  4 х 2 м і там 32 чоловіка, усі політичні, що під слідством. Спали ми «валетом», голови до стіни, ноги поміж ногами. В кутку - «параша  ( бочка така)  стояла, сморід жахливий. А що зробиш ? «По тяжкому» два рази на день виводили в туалет, а «по легкому», то сюди.  Там слідство велося два місяці. Водили нас на допити до слідчого в приміщення на вул. Пушкіна, де раніше гімназія  була. Влаштовували нам «очні» ставки із нашими хлопцями. Один із них дав свідчення, що бачив у мене літературу. Дома у нас велика клуня була, куди звозили збіжжя. Там мали нову хату будувати, підвали вже там були. В тій клуні й  була ним  знайдена література і спалена. Клуня за метрів 30 від хати, то я й кажу слідчому: «Чи то я міг її туди покласти, чи хто інший?». То й цю провину мені вже не пришили. Головне було звинувачення – роззброєння «стрибків». Дома зробили обшук, хліва геть усього розкидали, стріху розкидали(вона ж соломою була крита і, хоч там була запхана деяка література, вони її не знайшли.

Рівненська тюрма була огороджена цегляною стіною, а  поверх стіни – колючий дріт. Входили через двір,  де був кабінет слідчого, там була прохідна. Водив на допити один охоронець озброєний пістолетом. Приведе, постукає в двері і заходиш. Пам’ятаю, що одного охоронця  звали Мацула, він нас у баню водив,  там ще й одяг здавали на прожарку.  А ще він сміявся над нами, ґудзики обрізав, паски знімав. Кормили нас якоюсь баландою.

Через два місяці був суд. Все це відбувалося  в кабінеті слідчого – прокурор, суддя, пару засідателів. Питають: «Визнаєш свою вину?» Відповідь: «Визнаю частково». Суд йде на раду. Зачитують вирок: по 25 років тюремного ув’язнення, по 25 років таборів. Всім нашим хлопцям дали по 25 років. А до цього по І0 років давали. В І947 році вийшов новий указ – 25. І не важливо, чи ти хліба дав поїсти хлопцям, чи чим іншим допоміг – 25!

Вирок винесли в листопаді і стали збирати на етап. У Рівненській тюрмі на Пушкіна я сидів до грудня. А далі прийшли зі Львова в Луцьк товарняки із в’язнями із львівських тюрем. В Луцьку догрузили ще людей, а потім у Рівному вже нашими – було нас тут чоловік 300.

Так почалися мої тяжкі етапи довжиною в І2 років.

(Продовження в наступній публікації)

Галина Данильчук

старший науковий співробітник

Рівненського краєзнавчого музею