Віщі сни Килини Боярської

Гіркий спогад з минулого нашої землячки

бранки сталінських таборів

Килини Боярської

напередодні її 100-річного ювілею

Частина І0. Закінчення.

Там, де народжується життя

«Три роки було Полінці, як я народила сина. Спершу  була вдома, дітей гляділа. Ми, ті, які повернулися із висилки, сиділи нишком-тишком, бо за нами з усіх сторін очі спостерігали. Ще в Сибіру на висилці нам видали трудові книжки. Паспорти видали  через півтора роки, коли вже мали їхати додому. Мала я п’ять років поразки в правах. Коли ж  трудову видавали, то запитали, яку маю спеціальність. Я відповіла, що медсестра. Так і записали.

Якось моя мама потрапила в лікарню з гінекологічною недугою. Тоді на вулиці Замковій у Рівному був пологовий будинок, куди маму й поклали на лікування. Головним лікарем пологового була Олена Мойсеївна Островська.  Мама їй і розповіла, що в неї є донька, яка трохи розбирається в медицині. Лікарка погодилася прийняти мене на роботу, хоча я їй сказала, що була засуджена. Вона сказала: «Ну то й що – була та й була. Приходь і влаштовуйся».  Так я стала працювати санітаркою у родзалі. Щоправда у відділі кадрів на запитання чому я була в Красноярську - відповіла, що там був мій чоловік і я до нього поїхала.

Від того, що в таборі я якийсь час працювала в санчастині, то й досвіду трохи там набралася.  Якось прийшла я на зміну, на пост, де лежали породіллі з недоношеними дітками. Чую, як медсестра звертається до головної: «Мойсеївна, вже вісім годин, я тут з чотирьох годин сиджу, а жінка ніяк народити не може». Я ж знала, що був такий спосіб допомоги при пологах, «кристеллера» називався. Правою рукою натискаєш жінці на живіт трохи доверху, трохи донизу і через пару раз таких рухів голівочка дитяча й покажеться. А в мене були руки фізично розвинуті, то тепер вони в мене терпнуть. Стали мене акушерки кликати на «кристеллера». І стали в лікарні мене звати «Кристеллером».  В мене завжди було бажання допомогти жінкам, жалість до кожної була. Я не намагалася показати свою доброту, воно якось саме жило в мені, ще з тих часів, із заслання жило.

Пологовий будинок на Замковій був триповерховий. На першому поверсі було приймальне відділення, на другому – родова зала  і післяродові палати, на третьому – дитяче відділення.  Із старих лікарів пам’ятаю Гельмана. Борис Квашенко часто там бував. Тамара Григорівна Боришкевич була завідуючою відділу фізіології, пологи приймала, чергувала. Лікарка Тамара Іванівна Грушинець і акушерка Тамара Іванівна  Зінкевич були між собою двоюрідними сестрами, вони рівнянки. Працював зі мною Михайло Аронович Пересеченський, який потім в Ізраїль виїхав. Добре пам’ятаю сестру-акушерку Марію Мазурок. У старому пологовому на Замковій працювала медичною сестрою Тетяна  Опанасівна Джансиз, з якою ми подружилися. Батько Тетяни відбував покарання у Воркуті за те, що в нього знайшли прапор. Вона казала, що не боїться про це розповідати і їй хочеться кричати, настільки це їй болить, але хто той крик почує?! Розповідала, що коли батько повернувся, то незадовго після цього був на смерть збитий машиною якогось агронома. А була в лікарні Тетяна Джансиз прекрасною помічницею жінок-породіль у кормлінні немовлят грудним молоком. Я була санітаркою, але з усіма цими лікарями і медичними сестрами ми жили дружно, як одна сім’я.

Я пропрацювала в пологовому будинку тридцять років санітаркою. Більше двадцяти років працювала в родовій залі.

Зіп’ялися з чоловіком та й збудували хату. Дітей виростили, одружили, онуків і правнуків дочекалися. Не стало мого Миколи три роки тому. А я ще живу. Живу зі своїми спогадами».

Ось і завершила свою сумну оповідь довжиною в десятиліття Килина Боярська. Слухаючи її, я була щиро вражена глибокою пам’яттю, вмінням чітко і логічно донести  людині молодшого покоління гірку правду пережитого.  Ці десять страдницьких років для неї і таких, як вона, десятків тисяч безвинно засуджених українців, глибоко вкарбувалися в пам’ять і назавжди увійшли у її безсонні ночі. А ще гірко було їйвід того, що після страждань настав час терпіння мовчанням і замовчуванням, час недовіри і осуду влади і громади, яка вірила радянській пропаганді. 

Слухаємо розповідь пані Килини, 2019 р.

Запитую пані Килину, коли вона почала розповідати іншим, родині про те, що чую я у 20І9 році.

«Дещо уривками розповідала. Батько мій був вічно на роботах, не було часу коли з ним поговорити. Мама теж закручена роботою. Брат працював фельдшером на «швидкій», по селахїздив.  Про свої митарства я й ні з ким не вела балачки. Бо ж знала - мене ніхто так не зрозуміє. Коли повернулася в село, то не чула від людей бодай щирих слів, що їм мене шкода, за моїстраждання. Той мовчала. Зійдемося з подругою Марією, яка більше мене натерпілася, і є нам що згадати, і є в нас одна на двох спільна думка, одне розуміння пережитого. Відійшла  вже Марія, й мене половину з собою забрала.

Ось я вам розповідаю, а потім думаю: «Навіщо я це роблю? Чи варто?».  Нам з Вами мало одного дня, треба роки, щоб усе переговорити, бо я бачу, що Ви цим цікавитесь. А ще я відчуваю, що у Вас це якось прищеплене. Я бачу, що Ви хворієте такою ж самою хворобою, що й ми. Тільки Бог Вас милував і рятував від цього всього. Але тепер, дорогенька, час військовий. І українці зараз невпевнені, як ніхто, все може бути. Ця ворожнеча з Росією ніколи не припиниться і ніколи в дружбу ніяку не зайде. Вони без України жити не  можуть. Ви подумайте, скільки вони тих українських гетьманів знищили, скільки справжніх патріотів замордували. Не дасть нам Росія ніколи спокою. Вони нас тепер називають бандерівцями. Лиш там, у таборах, де було більшість українців і прибалтійців, лиш там ми не чули цього всього.  Бо там нам не було від кого чути. Східна Україна, то там більша половина таких, що вони і сьогодні підняли б за Росію руки. А ви хочете  усе це комусь розказати, когось переконати? Ви думаєте, що усі так зрозуміють, як Ви? Не всі зрозуміють.

Я й досі пам’ятаю наше гасло: «Я дух одвічної стихії, що зберіг тебе і поставив на грані нового життя. Здобути Україну, або загинути в боротьбі за неї!»  Це гасло передавалося від одного до другого. Ми повинні були це знати і за ним жити. А ще ми дотримувалися правила: «Про справу не говори з ким можна, а з ким треба!» Це мали знати всі, хто став до боротьби. І не лише знати, а й виконувати. Тільки не усім судилося вижити у тій боротьбі. Хлопці гинули. Дівчат саджали. З нашого села Обарова, слава Богу, тільки двох посадили – мене і мою подругу ровесницю Марію Багрій, якій дали двадцять років каторги. А з сусідньої Карпилівки посадили п’ятнадцять дівчат.

От бачите, знову спогади навертають. Весна була, а мене водять на допити. Підвів той слідчий мене до вікна, а на протилежному боці від того відділку КПЗ через головну вулицю - парк Шевченка.«Видишь, какая красота. Весна, лето скоро. Зачем тебе здесь мучиться? Ты скажи хоть что-нибудь, что знаешь» - заходить здалеку. «Нічого не знаю. Вже казала вам, не знаю». «Давай тогда договоримся. Иди на волю. Иди домой. Разузнай что-нибудь, где ваши хлопцы». «Я не хочу звідси йти». «На волю не хочешь?»  «Не хочу». «А почему?» «Тому що я нікого і нічого не знаю. Ви мені не повірите і все одно прийдете і заберете. То навіщо, щоб ви ще раз за мною приходили. Щоб ще раз батьки плакали?» «Тогда ты потихоньку разузнай, поинтересуйся и тихонечко тайно нам расскажешь». Цебули кегебістські методи допиту молоді. Не вдається одному вмовити на зраду - ведуть до іншого. І знову починає своєї наспівувати: «Ты такая молоденькая. Ты такая дурочка еще. Ну помоги нам. Пойди на волю. Тихонько разузнай. Ну, допустим, ты не знаешь, ты не связана, но ты поинтересуйся и тихонечко тайно скажи нам. И выйдешь себе на свободу, дальше жить будешь. Зачем тебе здесь мучиться?»  І знову я йому у відповідь: «Нічого не знаю. Не хочу на волю». Тоді починали бити, пальці у двері встромляли, били поки свідомість не втрачали. Так вони чинили з усіма нами. То хіба ж це можна забути?!»

Не дай Боже, дітям, онукам і правнукам її, нам усім, взнати цього звіра! Бо цей звір лиш овечу шкуру на себе натягує, коли в нашу хату суне.

А сни Килини Боярської правду сповіщали, недобру правду і долю лиху. От живе жінка на цім світі вже скоро сотню літ, а щастя мала лиш жменьку.