Віщі сни Килини Боярської

Гіркий спогад з минулого нашої землячки,

бранки сталінських таборів

Килини Боярської

напередодні її 100-річного ювілею.

Продовження

Сон перший

«Мені вже було 15 років, коли прийшли до нас перші совєти. А перед тим, саме в ніч перед неділею,  мені приснився сон. Я його, як зараз пам’ятаю. Оце в нас йде дорога на гору, до Млинівського шосе, обсаджена по обидва боки вербами. Я туди, геть на сошу,  вигнала корів пасти. А село внизу. Коли ж злива, то вода усі городи заливала. Поляки зробили рівчаки з гори до низу, які ми називали «меліорація». Через той рівчак був з кількох дощок місток прокладений.  Ото сниться мені, що я вийшла за городи, казали «за міжок». Повертаюся назад, йду через місток, а на бережку сидить поляк, одягнений в білу сорочку і в руках тримає мапу. Бачу, що то мапа Польщі, бо завжди ця країна помічалася рожевим кольором. За Польщі нас дуже культурі поведінки вчили. Якщо зустрінеш кого, то одразу кажеш: «Добрий день». Коли ж стояли тут польські військові, і їх зустрінеш, особливо  коли це був офіцер, то маєш сказати: «День добрий, пане». Ще й присісти у реверансі. Уві сні я підхожу до цього пана, що на бережку сидить, маю вітатися  з ним і маю вклонитися. А він мені перший до мене каже: «Дзень добри, дівчинко» і при мені розриває ту мапу Польщі навпіл. А я про себе думаю:«Боже, то навіщо він це робить?!».  От такий був віщий сон.

Розказала мамі це сновидіння. Вона сказала, що то погане наснилося. А сон напроти неділі чи перед святом обов’язково сповнюється. Мама тоді сказала, що вона не піде до церкви, а пожене корови, а я маю піти до храму, помолитися, щоб Бог яку біду відвернув.

Обарів. Свято_Покровська церква. Пам'ятка 1781 р. Фото Г. Данильчук

Пройшло трохи часу і сон той справдився. Почалася війна. Розірвали німці і совєти Польщу навпіл.

Прийшли у І939-му совєти, як ми казали потім «перші». Спершу вони ще так крепко людей не забирали. Арештували старосту села. Іван звався, забула його прізвище. Він жив за корчмою, мав сім’ю, двоє доньок осталося маленьких. Потім була чутка, що Іван загинув на Соловках.

А ми, діти, продовжили навчання. Була в мене подружка Ліда Білецька  із Рівного (вона жила на вул. Фабричній), то ми з нею пішли вчитися у школу № 10 і знову у 7-й клас. Ця школа була у Рівному недалеко від пивзаводу, навчання в ній було українською мовою».

Німецька окупація

«А як вже з німцями почалася війна, то вони сюди дуже скоро прийшли. В селі нашому стояли, по хатах квартирували.  В нашу хату теж поселили молодого німака. Був він чи то слабий, чи то поранений, бо хотів, щоб йому ліжко поставили біля вікна, щоб свіжим повітрям дихати. Його доглядав старий німець, їжу йому приносив. Я ж, коли вчилася в школі на «Цегельні», трохи навчилася німецької мови і дещо могла зрозуміти. Став той старий німець мені толкувати, що вони вже скоро звідси поїдуть. Якось каже він моїй мамі: «Мутер, ком гер масло». Мама відповідає, що масла в нас немає. Він кличе маму йти за собою й прямує туди, де клуні наші стоять. У нас в селі завжди клуні поодаль будували від хат, щоб  у випадку пожежі все геть не згоріло. Німці по людських клунях розміщували свої продукти. Я за мамою теж побігла, бо ж зможу щось зрозуміти, як німець говоритиме. От відкрив він клуню, а там ящик з маслом. Він сказав мамі, щоб собі забрала те масло, бо вони вже покидатимуть село. Потім зняв з пальця лівої руки перстень і дає мамі, толкуючи, що його все одно вб’ють. Я йому: «Вас із дас?» (що це?)

А якось взимку могла трапитися в селі велика біда. Був у нас тоді вже інший сільський староста, Сергій звався, регентом був у церковному хорі. Дуже був добрий чоловік,  патріотичний, якого потім совєти доконали у тюрмі на вул. Дворецькій.

Саме в церкві правилося (я теж на службі була). А всюдисущі діти і зимою, і літом ганяють на могилках біля церкви. Потім два хлопчаки в церкву прибігли і якусь тривожну вісточку батькам своїм шепнули. Дядьки мерщій на хори до старости і йому передали принесену новину. Тоді дядько Сергій зійшов до людей і каже: «Люди, розіходьтеся скоріше по домам, бо на могилках німець мертвий лежить. Буде облава». Усі розійшлися, бо знали, що облави були всюди,  тільки наше село минали досі. Староста з двома чоловіками пішли на кладовище, щоб самим побачити того німця. На краю могилок, недалечко від воріт, лежить німецький офіцер.  Що робити? Йде Сергій до німців і заявляє про побачене. А люди вже готові втікати геть із села -  хто на Ставки, хто у провалля. Приїхали німці. Обдивилися того офіцера, і знайшли біля нього записку такого змісту, що він не бачить ніякої цілі в цій війні. Йшла колона німецька на схід. А з шосе видно хрести. Тоді на перехрестях доріг стояли високі «фігури». І там теж стояв хрест, його з дороги було видно.  Той німець чкурнув від тої колони, прийшов на могилки і там застрелився. Німці розібралися з цією подію і сказали Сергію, щоб люди були спокійні, нема вини  сільських людей.

За німців я пішла вчитися у торговельну школу, яка була у Рівному в старому будинку біля пивзаводу. Мені ж торгівля ніяк не  йшла, не по душі була. Однак з Лідою Білецькою ми пішли в ту школу і закінчили один курс.

Рівне, вул. 16 липня,77. Тут розміщувалася медична школа. Фото 2023 р.

Моя подруга Ліда була дівчина «городська» і дізналася, що є ще школа сестер-акушерок, яка знаходилася на теперішній вул. І6 липня. Це був одноповерховий будинок, в якому зараз розміщується дитячий садок. Отож ми після закінчення одного курсу торговельної школи пішли вчитися на І-й курс медичної школи. Вчилися там лише дівчата. Викладачі були із полонених лікарів. Я пам’ятаю, що нас вчили  Бабич і Григорій Клешкань, директором був Васильєв. Клешкань викладав хірургію. Васильєв  був із галичан, це відчувалося за його акцентом. Був він людиною дуже інтелігентною, культурною, доброю, дуже за нас дбав. Провчилися ми там півроку. Одного разу директор нам каже: «Дівчата, якщо ви почуєте дуже голосне звучання дзвінка, то одразу тікайте через вікна з класу. Приходили німці, щоб забирати  молодь в Німеччину». Вчилися ми зранку, а німці прийшли підвечір, нас вже не було. Та ми знали, що все одно за нами прийдуть. Через декілька днів нам дали направлення на роботу. З Рівного була одна лиш Ліда Білецька, а решта з різних районів. З Корця Ніла Будкевич і Женя Місюк, то їм дали направлення, як практикантам, додому в районну лікарню. Вчилася зі мною Надя Мерега з села Вовковиї. Ото мене з цією Надею направили в рівненську районну лікарню, яка знаходилася  на вул. Дворецькій. Керував тою лікарнею лікар Дубенський, який тоді вже був у літах і дуже відомий, як спеціаліст. Він нам сказав, що одну дівчину візьме в хірургію, а другу в інфекційне відділення. Тоді ж панував  тиф,  дизентерія, дифтерія (дуже дітей багато хворіло). Звичайно, кожній з нас хотілося потрапити в хірургію. Він взяв в руку два сірника, що лиш голівки тирчать та й каже: «Тягніть». Я витягла цілий сірник – хірургія. А у подружки нога була хвора, що вона ледь ходила. То я й кажу лікарю: «Доктор, оце моя подружка. В неї хвора нога. Хай вона лишається в хірургії, можливо, ви її там підлікуєте, а я піду в інфекційне». Він мене за це аж по голові погладив.

Рівне, лікарня на Дворецькій. Фото поч. 1920-х рр.

Пішла я працювати в інфекційне відділення, яке знаходилося у дворі лікарні в такому низенькому  будиночку. Там працювала лиш одна медична сестра полячка Казіміра. Вона сказала мені, щоб я швидко все  освоїла і стала їй на заміну. Працював там лікар Раєвський із Басів-Кута. Я  дві неділі ту медицину вигризала. Хворих було мало, але багато було діток хворих на дифтерію. В цій лікарні німців не було, наші люди лікувалися.

Лікарня в с. Тютьковичі.

Потім мене направили на роботу в Тютьковичі. В тій лікарні була операційна палата, працювало три хірурга.  Німці полонених лікарів відправляли в лікарні. На кухні працювали дівчата-санітарки, теж із полонених. Працював у Тютьковичах лікар Борис Квашенко. Дуже добре пам’ятаю лікаря Хитрина. Через якийсь час в Тютьківській лікарні закрили операційну палату. А далі в лікарню прийшло розпорядження на вивіз людей на роботу до Німеччини. Нас про це попередила сестра-хазяйка. Щоб мене не вивезли, я залишила цю роботу і пішла додому.

В селі я працювала в полі, в городі, по господарству. Але мене  в Обарові вже звали «медичкою». Тоді саме  почався рух за самостійну Україну. В селі діяли групи наших хлопців. Все було настільки законспіровано, що нічого лишнього знати ніхто не міг. До мене прийшли і сказали, щоб я була готова при потребі допомогти як медик. Була попереджена, щоб з дому далеко не відлучалася.  Та куди поїдеш? Але часом їхала до Почаєва. Хотілося в монастир у Корець поїхати. Цих людей я не знала, але відчувала, що вони до мене добре налаштовані. Раз зі мною зв’язалися, значить я вже в організації. Та під час війни до мене за допомогою так ніхто і не звернувся. Пару разів просто як медичка допомагала сільським людям. Якось німці бомбили з літака і скинули дві бомби біля нашого села. Хлопчину зачепило, то я йому перев’язку зробила. В більшості при потребі наші люди йшли у Дядьковичі, там лікарня була.

Приходили до мене дівчата від наших хлопців з лісу, які для своїх збирали простирадла, радюжки, щоб бинти заготовляти. Дівчата були мені не знайомі, але передавали, що я маю заготовити, а потім хлопці прийдуть і заберуть.

Ось такі були мої маленькі потуги в тій народній боротьбі».

Саме вчитися, опановувати професію, яка тобі до душі. Саме закохатися, щоб серце до краю наповнювалося щастям. Саме йти в те велике життя без остраху, що на тебе чатує небезпека. Клята війна враз відібрала юні мрії і бажання. Молоде дівча вчилося у війни бути сильною і мовчазною, недовірливою і щедрою на  людяність, відрізняти хитрість від правди.

Однак, пережите Килиною Годенюк від початку Другої світової війни до весни І945 року було ніби тренування до тих важких випробувань, які вготувала їй доля. Ні! Не доля, а влада з червоними зірками на кашкетах визначала долі мільйонів.

Далі буде...

Галина Данильчук