Віщі сни Килини Боярської

Гіркий спогад з минулого нашої землячки, бранки сталінських таборів

Килини Боярської

напередодні її 100-річного ювілею.

Продовження

Килина Боярська. Фото 1930-х рр.

Сон другий

«Сниться мені моя тітка Наталка, що дає вона мені І0 копійок. А я їй кажу: «Ну що ж це я куплю за ці І0 копійок?» А вона мені: «Бо більше немає». Прокинулась і роздумую – може то мені І0 літ дадуть».

Другі совєти

«Була зима. Німці одступили, а прийшли совєти. Лютий місяць, але розтав сніг і дуже мокро було, грязюка всюди. Завалюються в хату в шинелях, у валянках совєтські солдати. «Отец, стели солому». В нашій хаті була підлога. Батько приніс в’язку соломи. Розстелив на підлозі. Вони, як були одягнені, так і впали в ту солому, потомлені дуже були.  То вони сюди прийшли після бою, який був на перехресті Млинівської і шляху на Золотіїв, на краю нашого села, на соші, в долині поза церквою. Ми в селі й не чули того бою. Загинуло там кілька совєтських солдат. Потім їхній командир до мене каже: «Иди сюда. Смотри, немцев стреляют». Стріляли нагорі. Оце від нас, наліво, будинок, то на той час там пустир був і там були окопи. Я відповідаю: «Я не хочу дивитися». «Что, жалеешь немцев?» «Я всіх жалію і бачити цього не хочу». Скільки вони там німців постріляли - я вже не знаю. Там їх і закидали землею. Це вони полонених німців розстрілювали.

Стали забирати чоловіків на фронт, багато забрали. Мій дядько рідний пішов на війну і не повернувся. Батька мого не взяли, старий вже був.

Радянські війська рухались на захід і повз нас проходили частина за частиною. Поселився в нашій хаті помпотех (начальник по технічній частині), офіцер. Коли ці військові у нас квартирували, то ми всі четверо в коморі жили, а вони займали кімнату. Добре до нас відносилися. Мама їм то молока дасть, то яйце, то картоплину зварить. Дякували.

Почали в село «похоронки» приходити. Біля нас недалеко жило в хаті дві невістки заміжні за братами. В однієї було двійко дітей, а друга ще дітей не мала. Обоє їхніх чоловіків загинули і ще був у них третій брат, теж згинув.Звали одну з жінок Килина. Прибігають за мноюі гукають: «Ходи, бо з Килиною погано, її Юхима вбили. Похоронка прийшла». Прибігла. Лежить та Килина без свідомості. Помогла їй отямитися, бо ж мене кликали як медичку».

Арешт

«Мене забрали 20 травня І945 року, як війна закінчилася. Я нічого не знала й не підозрювала. Саме пересаджувала кактуса у вазоні. Дивлюся, а під одним і другим вікном нашої кімнати якісь люди стоять. Заходять у хату.  «Собирайся!» «Куди? Чого?» «Собирайся! Пошли!» Ну яке то збирання? На мені платтячко, косинка біленька. Стали в хаті щось шукати. А в мене в шухляді валявся старенький шприц. Ми з ним у «прискалки» гралися, обливалися з братом водою. От вони того шприца знайшли. «Ага! Медсестра!»  Хоча вони й так знали хто я. Чи були вдома батьки на ту пору, то я вже й не пригадаю. Забрали мене і підводою повезли до Рівного.

Завезли мене в 2-поверховий будинок, який був на вуличці, що біля кладовища на Грабнику. Увійшла я в маленьку кімнатку з одним столом. «Садись». Сіла біля столу, проти мене черговий сів. Записав моє прізвище. Мовчимо. А біля тої маленької кімнатки ще був якийсь закапелок без дверей. Чую, що  там хтось стогне і води просить. Черговий вийшов, можливо, на двір курити. Я взяла в склянку води - і туди, звідки стогін чула. Там хлопчина скривавлений напівлежить і пити просить. Стала я біля нього на коліна, хустинку з себе зняла, обтерла йому лице, дала води попити. Побитий він був, можливо,  поранений.  Значить із хлопців. Тоді ніхто не казав «бандерівці», а «нашими хлопцями» називали. Намочила хустинку і віддала йому. Спочатку хотіла запитати звідки він, але не наважилася, щоб і йому, і собі гірше не зробити.

Повернувся черговий і повів мене у підвал. Відчинив там двері і мене заштовхнув у середину. Там побачила вгорі маленьке ледь помітне віконечко. Сиділо там двоє дівчат молодших за мене і жіночка років сорок. Одразу запитали мене звідки я. Вони ж сказали, що із Яневич. Дівчата – підлітки по І4 – І5 років. Вони сказали: «Тут нічого, оно щурі є, а в нас одна ковдра на всіх. Вдень нічого, а вночі ті щурі десь беруться і шкребуться. То ми тою ковдрою усі вкриваємося». «Ну вже як буде, так буде» - думаю собі. Того дня мене не зачіпали. Це було КПЗ (камера попереднього затримання).

А на другий день повели на верх в кабінет  до слідчого. «Садись». Записав прізвище. «Ну, говори, кому помогала, кого лечила?» «Нікому не допомагала. Нікого не лікувала. Нікого не знаю».  Одне й те ж саме. Прізвище того слідчого я вже забула. Мерещиться, ніби, Козлов. Він знову: «Допустим, я тебе поверил». Закінчився допит. У підвал. Наступного дня все знову повторилося. Додалося нове: «Не знаєш? Да ти же здєсь, на наших глазах, водой отпаивала». Я кажу: «Я не знаю хто то був, ми не знайомі. Але, коли людина просить води і вода є, то як же я могла не дати води. Я навіть і вам би дала, вас би напоїла». «Да? Такого врага?». Це була зачіпка, привід. Не вірив він мені. Не вірив. І, коли я своїми відповідями-запереченнями доведу його до того, що він виходить із себе, то він хапає мене за руку і тягне до дверей. І дверима трись по руці, по пальцях. І від того удару чорніє в очах. Сідаю, або на двері гупнуся від нестерпного болю. Коли ж впаду, то обливає мене водою, а потім волоче на табуретку. Посиджу, трохи відійду, викликає охоронника і той волочить мене в камеру у підвал.

Наступного дня знову повторюється теж саме. «Говори!» - кричить. А потім як ухватить мене за комір (а я в одному платтячку) та грим об підлогу. Я ницьма впала. Я тоді ще не знала, що у людини найбільш болюче місце – це п’яти. В того слідчого був резиновий шланг з кулькою металевою на кінці. То як та кулька попаде по п’ятах, то така біль, що я вам не можу передати. Ні по спині, ні по сідниці так не боляче, як по п’ятах. Здається, що тебе просто ріжуть. Я, як встигну, то ногу на ногу покладу, щоб хоч по одній п’ятці вдарив, а не по двом. А іншим разом кидав на спину. А які ті грудки у І8 літ? То знов, як встигну, то обхоплю себе руками. Він побачив, що я хоч якось себе захищаю, та й каже: «Наверное, ти грамотная». Я йому: «Сім класів закінчила». Він: «Знаешь, как приспосабливаться». І  нічого в нього не виходило, щоб з мене видавити хоч якесь зізнання. Ніяких очних ставок не проводили. І якби я й не давала воду тому хлопцю, мене однак судили б і посадили б, бо на те вони мене й арештували. Не довго я була в КПЗ, неділі дві. Батьки якось дізналися де я є і стали приносити мені передачі. Тим дівчатам і жіночці теж приносили передачі. Ми вже вночі тою ковдрою всі разом вкривалися, а щурі по нас лазили. Ми стали на підлогу щурам щось з їжі кидати, щоб вони мали що їсти і нас не зачіпали.

Потім перевезли мене в тюрму на Двірець. Разом зі мною в машині їхала туди ще одна незнайома мені дівчинина. Як тільки проїхали через ворота, її першою викликали, але швидко назад повернули, бо знайшли в неї воші. Можливо, і в мене ті воші були, я вже й не знаю. Повезли нас знову назад. Хотілося вже скоріше хоч куди, хоч на розстріл, аби не в ту катівню.

В тюрму мене привезли на другий  день вже одну. Помістили мене в камеру, в якій було багато дівчат. Тут вже була інша атмосфера. На слідство вже не водили. Виводили «на прогулку» у таку маленьку загородь, яка була з усіх сторін обставлена бляхою. Пора була літня, сонце ту бляху розжарює і ми там півгодини ходимо.

В камері сиділа переважно молодь, старшою за всіх була тьотя Марта із Здолбунівського району. Зверталися ми одна до одної на «ви», «ти» ніхто не казав. Спали на підлозі тісно так, одна біля одної. Встанеш вночі йти на «парашу», то коли повернешся, вже й місця немає, дівчата поскочувалися.

От там в тюрмі, на Двірці, сниться мені сон, що моя тітка Наталка дає мені І0 копійок. А я її запитаю: «Ну що ж це я куплю за ці І0 копійок?». А вона каже: «Бо більше немає». Прокинулася я і задумалася, що б той сон мав значити. Сіла в ногах у тьоті Марти й за своє думаю – може мені І0 літ дадуть? Це найменше, що тоді давали. Бо далі було І5, 20 і 25. Розказала сон тьоті Марті і вона одразу сказала, що дадуть мені І0 років. То й слава Богу, то найменше.

Невдовзі після того сну виводять мене і ще одну дівчину за ворота, приставляють двох конвоїрів і мають кудись вести. А за ворітьми мати моя стоїть з тіткою Наталкою. Повели нас колією, що йде на Басів-Кут, до головної вулиці, до моста дійшли. А мама з тіткою слідом за нами йдуть.  До собору дійшли. Мама й каже: «Ми в собор підемо. А куди тебе поведуть, то ми й не знаємо». Повели нас на вулицю, яка колись Директорською називалася. Там недалеко від центральної вулиці зліва був двоповерховий будинок. Нас туди завели, потім спустилися  у підвал. Там повно людей – жінки і чоловіки, старші і молоді. «Чого ви тут? Що тут таке?» Кажуть: «Тут суд». Через якийсь час викликали на верх. Стоїть двоє конвоїрів (ті, що нас сюди привели), за столом сидить жінка і двоє  чоловіків – судді. Підійшла. Сказала прізвище. «За участие в банд формировании присуждается I0 лет исправительно-трудовых лагерей и 5 лет  поражения в правах». Я не знала, що це таке «поражение в правах». А, що І0 років дали, то подумки прошептала: «Слава тобі, Господи» і втішилася тим, що це вже скінчилося. Суддя каже: «Пишите просьбу о помиловании». Вони це усім пропонували. Я відповідаю: «Я не вважаю себе винною і ніякого прохання писати не буду». Чого це я мала в них просити помилування, за що я маю перед ними вибачатися? І нас знову конвой веде у в'язницю. Біля собора мама з тіткою стоять. «Мамо, десять літ дали». Мама в плач. «Мамо, то найменше».

Це було 7 липня І945 року, на Івана Купала.

Завели мене у в'язницю вже в іншу камеру. Приміщення невеличке, а арештанток там повнісінько. Всі одразу: «Скільки дали? О! Десять літ, то дурниця». Дівчата в цій камері були веселіші, не такі сплакані і змордовані, як в тій досудовій. Сказали мені, що серед них є полячка, яка вміє ворожити  по руці, то щоб і я в неї свою долю дізналася. Ну що мені вже від ворожки чекати нового, я й так знаю, що десять маю. Однак, я  не знала чи будуть з дому моїх вивозити на Сибір. «Прошу пані. Я, цо вєм, то повєм. Прошу дать ренчке» - каже мені ця жінка. От вона мені долоню розгладжує, на лінії показує й каже, що я їду в далеку дорогу, але звідти повернуся із сім'єю. Я в плач, бо зрозуміла, що вивезуть і батьків, і брата молодшого. Краще б я не ворожила і цього пророцтва не знала, такий жаль мене огорнув.

У тюрмі на Дворці нас ще й на роботу водили. Приходить начальник в'язниці і каже: «Хто тут є із місцевих? Нам потрібні робочі в Тинне. На «октябрьські» буде амністія, то вас розпустять. Ви не вздумайте втікати, бо вас однак впіймають і знов засудять». Від тюрми до Тинного І-2 км і нас І5 чоловік водили туди два конвоїри. Працювали ми на жнивах – овес в'язали, потім ячмінь, картоплю вибирали. Ждемо тих «октябрьських». Надіємося, що нас розпустять».

Коли тобі із трьох передбачуваних термінів ув'язнення дають найменший - ти й цим втішений. Але ж то цілих ДЕСЯТЬ років неволі, знущань, принижень, фізичних і моральних страждань, втрат, розлуки, чужини, яка ніколи не стане рідною. Від того возвеличеного і оспіваного пропагандою СРСР переможного травня І945 року юна волинянка Килина Годенюк на десять довгих років була вкинута у вир страждань. Десять найкращих молодих років були забрані в неї тоталітарним комуністичним режимом.

Далі буде...

 Галина Данильчук