Віщі сни Килини Боярської

Гіркий спогад з минулого нашої землячки

бранки сталінських таборів

Килини Боярської

напередодні її 100-річного ювілею

Продовження

Сон третій

«У тій в’язниці, на Двірці,сниться мені сон, що ніби я йду до церкви на сповідь. У нас церква в Обарові невеличка, завжди в ній багато людей. Після причастя йдемо до столика, де запиваємо водою і беремо проскурку. Біля того столика завжди жінки стоять. Уві сні замість жінок бачу старого низенького дідка з дуже довгою бородою. Я простягла руку до проскурки, а він мені каже: «Ні-ні, дитино, тобі сухарі». Я собі думаю: «О, то мені й проскурки не можна, тільки сухарі. А де ж вони?» На цьому я й прокинулася.

 Через пару днів передають мені з дому пальто, чоботи і мішок сухарів. Принесла я цю передачу в камеру і була просто подивована томусушеному хлібу. Полячка каже, що нас будуть вивозити звідси і, очевидно, домашні про це взнали, то й підготували в дорогу такий харч. Я запропонувала сухарі розділити межи всіма дівчатами. Але завжди у кожному гурті  хтось один є або найбільш досвідчений, або більш розумний. І серед нас теж такі старші були. Вони порадили поки не ділитися тим провіантом. Коли ж відправлятимуть нас разом, то якось того мішка потягнемо.

 І ось почули: «На виход!» Перерахували, повикликали за прізвищами і повели на станцію. Посадили в поїзд і поїхали. Це було осінню, перед «октябрьськими». Картоплю вже викопали. Але, щоб вдягати пальто, то ще було зарано.

Привезли нас до Львова на пересилку. Дві неділі ми там пробули. Поселили в якийсь будинок з тими, кого на Сибір мали везти. Їжу давали зовсім не солону. Ніколи не думала, що декілька днів підряд їсти несолону їжу буде так противно. Хліба давали по 200 грам три рази на день. Я пропонувала дівчатам почати їсти сухарі з мішка, щоб якось смачніше було. Кажуть подруги, що зарано їх споживати, хто знає, що буде далі.

 І знову станція, і грузять нас у вагони, в яких возили вугілля. Сорок осіб в один вагон. Ми лягали на верхніх нарах одна біля одної головами до стіни, а ноги до ніг. Вранці конвоїр двері відчиняє і дає нам кип’ятку. В кого є кружечка, в кого яка бляшанка, а в декого зовсім нічого немає, щоб кип’ятку взяти. В мене й не було кружки. От тоді ми вже стали ділитися сухарями. І не так, щоб цілого їсти, а шматочками розмочували у воді. Дві неділі ми їхали зі Львова і ті сухарі для нас були, як причастя. Була у вагоні «буржуйка», труба якої була виведена в комин. Під час руху поїзда труба розхиталася і зсунулася, утворилася наскрізна дірка. Вже зима наступала, дує з отвору. Мені передали пальто, то ми ним втрьох вкривалися. А були ж дівчата, у яких нічого теплого не було. Кип’яток давали на станціях. Нужду справляли в бочечку. У вагоні було одне заґратоване віконечко, в яке могли дивитися ті, що лежали на нарах. Частина ж люду вмощувалися внизу на підлозі. З вагону за увесь час жодного разу нікого не випускали.

 Чергова станція.  Зупинився поїзд. Щось довго стоїмо. Дали кип’ятку і зачинили двері. Зрештою відчиняють і звучить команда: «Виходите по одной!» З вагона треба стрибати. Нас було сорок у вагоні, то хоч одна біля одної  якось грілися. Я мала пальто, яке передали з дому. А дівчата, яким нічого не передали, були геть роздягнені. Дівчата-галичанки (вони туфлі називали «мештами») у туфликах. Стала я на порозі вагону – Боже мій! Стрибати треба у сніг! Я зрозуміла, що під нами глибокий кювет (рівчак), бо колія має високий насип, а далі десь якісь будинки мерещаться. І подумалося одразу, що то вже все, нам тут буде кінець. Глянула в один бік, а там лиш догори підняті руки з-під снігу видно. По один бік – чоловічі руки, по другий – жіночі. В кого клумак який, а в  кого одні руки. Це був етап жінок і чоловіків. Скочила, сніг аж до горла. Потім стали вибиратися із снігу на насип. Значить, ще нам не кінець, не помирати нам у цьому снігу.

 Повели. І вже перед нами огорожа, вишки – табір. Команда: «Заходите в бараки!» Стежка між високим снігом в той барак і тьмяне  світло в ньому. Зайшли в приміщення і попадали на нари від втоми і холоду. Ледь відійшли, як знову команда: «Подъем! Собирайтесь в баню». В бані: «Роздевайтесь догола! Вещи в прожарку!» У тій бані така «шалічка» і може два літра води в ній. Помилися. Видали нам спецівки – штани, валянки ношені-переношені (мені попалися - один біло-сірий, а другий рудий, великі дуже). А дівчатам, які нічого не мали свого, видали валянки, шинелі після військових (очевидно, вбитих чи поранених) – то без поли, то без рукава, то спина пошарпана. Ми в тому холоді й цьому були раді. Завели в барак. Дали якоїсь вечері.

 Це привезли нас на Урал в місто, яке тоді називалося Молотов, а за царя – Перм. Пробули ми там неділі зо дві. І знову вранці команда: «Собирайтесь с вещами!»  Построїли нас: дівчата – спереду, хлопці – позаду. Тій шерензі немає кінця і краю – стільки нас там було! Зранку до вечора йшли ми біля підніжжя гори. Здавалося, що ця гора розтяглася на всю земну кулю і все зліва. Висока така уральська гора.

 До вечора дійшли. Знову видно зону, вишки. Завели в барак. Там вже були не нари, а залізні ліжка. Ми й попадали на ті ліжка без постелі, прямо на сітки, бо вже ніяких сил не мали. Ледь очі стулили, відчиняються двері і на порозі начальник з медалями на грудях: «Внимание, заключенные!» Хто підвівся, а хто й ні. «Внимание, говорю! Я бы с вами не возился. Я бы расстрелял вас сразу! Зачем с вами еще возиться?»  Хтось із дівчат-галичанок з кінця бараку йому у відповідь: «Пане начальник! То постріляйте нас, ми вам «спасібо» скажем». Він розвернувся і пішов. Був він у них заслужений.

Дали вечерю якусь. А на ранок після сніданку стали нас розподіляти по роботах.  Заходить якась старша жіночка і називає моє прізвище та ще трьох дівчат – усі із Здолбунівського району. «Пойдемте в прачечную. Вы там будете работать». Зі мною пішли Надя Янчук, Оксана Янчук та  ще одна Надя. В «прачечній» сказали, що ми будемо прати гарнізонну білизну, тобто білизну тих, хто нас охороняє. Дерев'яне корито, дерев'яні пральні дошки, нижні сорочки, кальсони. Все таке засмальцоване. Але нам повезло, бо ж робота була в теплі. Завідувала цією «прачечечною» росіянка. Одразу сказала нам: «Если вам что-то будет нужно, обращайтесь, будем выяснять».

 Тремо ті обшлаги засмальцьовані, пара всюди, що нічого не видно, зате в теплі. Аж то двері прочиняються  і заходить до нас жінка у білому халаті і запитує хто у нас старший.  Кличе мене наша старша й каже, що мене забирають у лікарняний стаціонар. Вийшла я із-за того корита і  бачу перед собою Женю Місюк. Женя із Корця, з якою ми разом вчилися в медичній школі у Рівному. Кинулася до неї: «Де ж ти взялася? Як ти мене знайшла? Я бачила тебе на етапі, коли нас вели пішки». Вона така стала худюня, така тонюня, як скібочка, така знесилена. На спині рубці вже позаживали. Женя каже, що тут  потрібна медична сестра і веде мене в санчастину. Поки йшли я стала розпитувати як вона сюди потрапила. «Я не потрапила. Мене на носилках сюди занесли. Довго йшли, цілий день, то мене вже якось дівчата доволокли» – каже Женя. Розповіла мені подружка, що в стаціонарі вже є три лікарки полячки і хтось із них буде мене екзаменувати.

Зайшла в санчастину і одразу побачила чоловіка в білому халаті. Вітаюся: «Дзень добри». Це був лікар Штінський. Перше, що він мене запитав – це чи я знайома з тифом. Мені дати йму відповідь було легко, бо коли я працювала  в Рівному в лікарні на Дворецькій, саме була епідемія тифу і я цю хворобу добре знала. Лікар мені сказав, що їм потрібна медсестра в чоловіче відділення. Хоча я й не мала освіти медичної сестри, але і Женя мене рекомендувала як медсестру, і супроводжуючі мене документи  теж  це підтверджували.

 Забрала я свої пожитки й переселилася у двоповерховий будинок. Завідуючою цього лікарняного закладу на зоні була Капітоліна Іванівна Кравцова. Зі мною працювали Женя Місюк і  Оля Гушта, галичанка із Сокаля (дуже гарненька дівчина була). Олю взяли в стаціонар працювати, Женю направили в жіночий корпус (там була амбулаторія), а я – в чоловічий корпус. Закріпили мене за доктором Греймером. Старенький він був, 20 літ досиджував. Він був в окулярах і весь час то знімає їх, то одягає, то губить. І якої він національності  не поймеш, бо якось хартавив, ніби грузин. От я мала з ним ходити в чоловічий корпус, він був тут головний, як лікар. Штінський ходив по палатах. Лікар Радомський був лікарем жіночого корпусу й амбулаторії. Ввечері я йшла з Греймером на прийом хворих, а вранці йшла сама. Одна бригада чоловіків працювала на лісоповалі, друга – в цеху працювала. Хлопці виготовляли із ржавої бляхи коробки для «помаліну» (крем для взуття).

 Прийду я до хлопців, а вони там одні доходяжки. Мій лікар мені каже: «Если увидишь, что очень уж слабенький, температуру ему меряй и мне говори. Допустим, у него температура нормальная, а ты видишь, что он слабенький, ты мне говори, что у него 38°. Он сам не знает какая у него температура. Я его тогда прослушаю и поставлю ему выходные.  Это только, чтобы знали я и ты. Ему нужно помочь так, чтобы он и сам не знал. Другим способом нельзя». От такий був лікар. Він вже 20 років своїх досиджував.

 Вдягали ми там білі халати. Номери спочатку ми на одязі не носили. Це вже десь при кінці строку ввели правило пришивати засудженим номери. Помістили нас трьох медичок у стаціонарі в кімнаті на 2-му поверсі.

 Подруга моя Оля Гушта постійно була в стаціонарі і я вночі допомагала їй чергувати. Одну ніч вона чергує, другу – я. А після вранішнього обходу ми з Женею йшли в аптеку і фасували порошки. Тоді таблеток не було. Нарізаєш папір і розсипаєш порошок – глюкоза, кофеїн… Взагалі медикаментів було дуже мало.

З вільнонайманих були теж порядні люди. Такою була Капітоліна Іванівна Кравцова, начальник санчастини. Її чоловік загинув десь у дальньому плаванні. Була в неї І4-річна донька Таня, яку вона часто залишала з нами.Було таке, що стали хлопці сліпнути, напала «куряча сліпота». Кравцова каже: «Нужен рыбий жир. Я просила у начальника колонии купить бочку жира. Он сказал, что у него нет денег». І вона за власні гроші купила той риб’ячий жир.  А мені теж за хлопців душа болить, бо ми з ними як з рідними! Цього вам не передати!  Цього не зрозуміти нікому, крім тих, хто це пережив. Лікарка, діставши той жир, сказала мені: «Будешь давать по ложечке каждому на утреннем обходе. Давай так, словно причащаешь». Мої хлопці через тиждень почали бачити!

 Ув'язнені були різних національностей, а найбільше наших, українців. Були поляки, були й росіяни. Усі політичні.

 У нас в колонії був випадок, який і зараз у мене перед очима стоїть. Саме я чергувала вночі  у  стаціонарі. Прибігає в корпус посланець з бараку і  в розпачі до чергового: «Повісився!» Передали лікарю Греймеру. А я поняття не мала, що робити в такому випадку. Ну не доводилося мені з повішеними справу мати. А лікар – людина старша, ходить повільно, може не встигнути допомогти.  Я ж молода була  дуже жвава. Греймер часто мені казав: «Не спеши, хорошо обдумай прежде чем что-то сделать». От і в цій ситуації він мені каже: «Бери роторасшеритель, языкодержатель, кофеин и  беги. А я за тобой приду». Зібрала я все, що мені лікар наказав, і сказала тому хлопцеві, що до нас прибіг: «Ви за мною не йдіть, а чекайте лікаря і його проведіть, бо ж ніч. І дивіться, щоб він не загубив окуляри». Прибігаю в барак. Там довгий коридор і по дві сторони хлопці сплять. Навпроти  – амбулаторія. Посередині коридору – умивальник (примітивне корито) і ще одне корито з водою. От там і лежав той вішальник. Живий, але без свідомості. Зуби зціпив. Ніякої реакції. Спочатку якось спромоглася йому розкрити тим розширювачем рот. Язик запав, то ледь інструментом витягла. Ввела три кубика кофеїну, як радив лікар. З рота піна валить, я весь час витираю і роблю масаж серця. Лікар прийшов. Став поруч і дає команди, що мені робити. Через годину знову ввела кофеїн. Став потроху очунювати. Пульс унормувався. Греймер каже, що треба теплу грілку покласти.

 Навколо його оточили хлопці з бригади і дуже хвилюються. Знаєте, за рідних так не печуться, як ці хлопці за свого товариша. Прізвище цього вішальника було Вайнберг, він був єврей. Хлопці до нього: «Вайнберг, Вайнберг, оживай!»  Потім повільно вийняли розширювача рота і язикотримача, щоб він язика собі не прикусив. А ще лікар сказав, що треба обов’язково робити усе, щоб він заговорив. Я почала звертатися до нього: «Вайнберг, ну скажіть хоч слово». Ніякої балачки. Обнімаю його, прошу щось сказати. Він раптом: «Я…я …вввасс…пппррроклинаю». Я впала на нього і розцілувала з усієї сили. «Вайнберг, слава Богу, що обізвався! Проклинай! Живи! Інакше я все життя буду себе карати, що тебе не врятувала». Принесли хлопці з кухні теплу грілку, поклали йому до підошов. Оце в мене є фото з нашими медиками і там  Вайнберг позаду мене стоїть.

 Забрали Вайнберга у стаціонар і поклали в палату на 2-му поверсі. А він каже хлопцям, що все одно повіситься. В нас вже був випадок, що повісився грузин, якого ми звали «Суліко»  (таке складне для нас було його грузинське ім’я, що легше було називати ім’ям відомої пісні «Суліко»). «Задіргушки» в палатах були марлеві, він зняв ту марлю, розірвав і повісився. Потім «задіргушки» наказали познімати. Чергую і сиджу біля Суліко, розмовляю. Він мені своє горе розказує, чому вирішив з життям покінчити. А тим часом прислухаюся, що робить Вайнберг (він в палаті напроти). Чую, що коридором потупцяло. Вибігаю. Мокрі сліди – це Вайнберг, у нього на ногах пухирі полопали. Я за ним в туалет. Він зачинився. «Вайнберг, відрийте!» Мовчить. Я побігла за хлопцями. Підважили двері. А він там позв’язував серветки і вже намірився знову вішатися. Забрали його в палату. Я стала плакати і просити його не робити цього.

 Була у нас медсестра із вільнонайманих, євреєчка Люда, дуже добра дівчина. Нам дозволяли звідти писати листи на волю один раз на місяць. Вона ж забирала у хворих скільки хто напише і виносила з зони, відправляла на пошті. Начальник табору був теж єврей – Нюренберг. Це був один єврей із усіх начальників таборів, де я відсиджувала.  Я сказала Люді, щоб вона попросила начальника допомогти Вайнбергу, хоча б харчами його підтримати: «Ви ж свої, одної національності, допоможіть єврею Вайнбергу». І вона послухалася, щодня заходила до начальника і він щось нашому нещасному передавав. Від тої підтримки Вайнберг швидко оклигав.

 Приходили до нього хлопці з бараку і завели з ним мову про те, що його спонукало на цей тяжкий крок. «Скажи нам причину. Що? Тобі важче ніж нам? Чи нам усім вішатися?» Відповідь була сумною. Сам він десь був із Галичини. Під час війни німці вбили його сім’ю – жінку і двох дітей. Його  на ту пору, коли розстрілювали євреїв, з ними не було. Як взнав, що втратив сім’ю, – не міг з цим примиритися. Приєднався до хлопців з УПА. Засудили разом з усіма. Потрапив сюди в табір і взнав, що начальник табору теж єврей. Йому стало дуже боляче, не міг погасити в собі всю ту несправедливість і страждання, яка йому дісталася  від німців, і від совєтів. Це й була причина, яка штовхнула його до самогубства. Хлопці сказали, що якщо він не відмовиться від наміру вішатися, то не візьмуть його в свою бригаду. А бригада була така дружна, як сім’я. Він дав слово бути з ними і викинути з голови прикрий намір.

 Потім нас, трьох дівчат, звідти забрали і перевели в обласну лікарню для ув’язнених. Перед тим, як нас мали перевести, ми всі разом сфотографувалися на східцях своєї табірної лікарні. Це було наше  колективне прощальне фото. Я стою на східцях, а Вайнберг позаду мене. Потім я взнала, що його призначили в амбулаторію статистом».

Спекотний серпневий день в Обарові. Ми сидимо у затишній оселі пані Килини, де вона мешкає разом із сім’єю свого сина. На столі лежать стиглі яблука. Попід ногами лащиться кошеня. За вікнами - яскраве сонце, яке намагається пробитися в дім через віти дерев. Нашій розмові не заважає жоден сторонній звук. Затамувавши подих, я слухаю невигадану історію життя жінки, яку силоміць витягли ось із такого ж розміреного сільського життя. Заради чого? Яку ціль переслідувала влада, яка позиціонувала себе народною? Влада, яка винищувала народи, щоб створити нову історичну спільноту – радянський народ.  Уся трагічна доля Килини Боярської – це доля моєї України, яку ворог намагався знищити фізично і духовно, гнув кожного окремо і усіх разом, та не зламав.

Далі буде…

Галина Данильчук