Віщі сни Килини Боярської

Гіркий спогад з минулого нашої землячки

бранки сталінських таборів

Килини Боярської

напередодні її 100-річного ювілею

Продовження

Сон четвертий

«На пересильному пункті мені приснився дивний сон. Сниться мені, що наша бригада йде із зони на  роботу і у кожної жінки на плечі великий дерев’яний хрест лежить».

Килинині сни, ніби планували наперед її життя.  Із Святого письма знала дівчина, що тяжкий страдницький хрест з початком віку ніс Бог-Син і його хресний шлях на Голгофу був надміру тяжким. Кожна із її сестер-невільниць теж несла цим промерзлим сибірським шляхом свій важкий хрест. Вони мали усе стерпіти, не впасти під тягарем важкої ноші, щоб, не дай Боже, не бути безіменно закопаною у цій осоружній землі. Сон додавав сумних думок. Єдиною втіхою і надією була віра, молитва і велика дружба між каторжанками.

Коли 96-річна Килина розповідала про своїх товаришок по ув’язненню - вона молодшала, її  охоплювало неймовірне почуття любові, на яке здатна людина. У своїх спогадах жінка часто повторювала: «Я вам не можу передати, які ми були єдині і дружні. Це було щось більше ніж сім’я чи родина!»

Подруги. м. Молотов, фото 1947 р.

«Олю, Женю і мене перевели в обласну  лікарню для ув’язнених. Місто Молотов (Перм) тоді було столицею Уралу. Перед цим наша завідуюча із вільнонайманих Капітоліна Іванівна Кравцова ткнула мені в кишеню записочку і шепнула: «Передашь Броне Семеновне. Только смотри, чтобы надзиратели не увидели». В записці було написано: «Броня Семеновна, приюти этих девочек».  До нас ще приєднали МаріюЧишацьку з новоприбулих, і машиною, як були, в халатах (тільки сказали забрати свої речі),  перевезли із зони в лікарню. В тій лікарні теж були охоронці. Зустріла нас лікар Броня Семенівна, якій я передала записочку. Вона одразу сказала мені, що я маю йти у дитяче відділення. Женю відправили в корпус № 11, Олю – в жіноче відділення. Я, як почула, що мені до дітей, то  одразу злякалася, бо ж своїх дітей не мала, лише раніше доглядала маленьку сестричку. Лікарка побачила мій страх і каже: «Научитесь. Вот сестра с детской. Две недели будете обучаться, а потом будете все делать самостоятельно. Детки там маленькие». Сестра повела мене у дитяче відділення й повідомила, що вона чергує вдень, а друга сетричка Марія Сухомясова працює вночі, і я у них буду всьому навчатися.

Які ж тут дітки? В дитячому корпусі було 30 діточок від трьох місяців і старші. Були це діти ув’язнених жінок. Жінки працювали, а після роботи їм дозволяли прийти сюди і через вікно подивитися на свою дитину. Потрапляла в ув’язнення вагітна жінка і тут народжувала. Якийсь короткий час мати була з дитиною, а далі мала її залишити, сама йти в барак і на роботу. Були ці мамочки поруч, у сусідньому таборі. Дітей тримали місяць в лікарні, а потім кудись вивозили. Мабуть, у дитбудинки. Матері залишалися відсиджувати і працювати.

Коли я сюди прийшла, спочатку дали мені для вивчення журнал реєстрації, а потім повела сестричка знайомити з роботою. Вона цих дітей сама кормить, перемотує, робить усе, що мала б мати робити. Думаю: «Оце я попала!». Але ж я дітей люблю, якось справлюся.  За дві неділі навчилася всьому що треба робити.

Лікарня ця була стара, ще царська. У старішому корпусі було 30 ліжок в одній палаті, а стеля в ній була підперта стовпом. Новозбудованим був тільки  наш 14-й корпус.

Коли ж забрали дітей, то в корпусі розмістили хворих на туберкульоз дорослих. Я залишилася тут медсестрою. На нічні чергування дали мені поляка Юзіка. Він чергував вночі, а я і ніч, і день працювала. Важкі хворі просять: «Сестричко, залишіться на ніч».  Юзік не переймався хворими, ляже та й спить.  А нещасні  помирають. Я для них була і сестрою, і ріднею. Туберкульоз якось трохи лікували – хлористий був, кофеїн був.

Була в нас лікар із «вільних» Євгенія Пилипівна, яка приходила на денні чергування. Ще вона йшла на розтин тіла померлих разом із лікарем Чамансом. Морг був у льоху і туди звозили померлих. Євгенія Пилипівна була фронтовичка, після поранення в неї у голові яма була. Вона все мене просила вистригати волосся на місці поранення і завжди їй дуже боліла голова. Часто казала мені: «Идите сами на обход. Мне так голова болит, что я не в состоянии что-то делать». То я й ходила. А що там? Послухаєш тою трубочкою – як вогнища в легенях, то погано чути, а як каверні, то щось чуєш. Ходила я за неї і в підвал на розтин, бо мені її дуже було шкода. Вона до мене дуже добре ставилася. Ці лікарі-росіяни дружні були між собою. Було в них там теж голодно. Принесуть пару сирих картоплин і мені скажуть, щоб зварила. Я варила ту картоплю у мисці, де стерилізували шприці. Самі по одній картоплин із'їдять і мені одну дадуть.

Не лякав мене вже й морг у підвалі.  Вузький коридор і штабелями застиглі тіла лежать. Їх збирали з усіх корпусів – чоловіків, жінок. Я прошу того Чаманса, який розрубував у трупів грудну клітину: «Доктор, при мені не рубайте ви ції ребра». Він: «А как? А если проверят?» Він мені мав говорити, а я за ним записувала в акті, що спричинило смерть. Кажу йому: «Розріжте шкіру і зашийте. Диктуйте, а я напишу «очаги». «Ну хорошо, при тебе я буду так делать».  Та кому ті акти були потрібні? Назбирають купу тіл, що аж до стелі. Тоді вже вивозять і хоронять.  Чи одягали? Там вони лежали голі. Та у що б там одягли? Очевидно, потім усіх скидали в одну яму. Я вже цього не бачила.

Два роки я була в колонії і в лікарні десь до двох років. І знову команда: «Одевайтесь!» Нас всіх трьох,медичних сестер, забрали з лікарні і погрузили на поїзд з іншими каторжанами. Повезли нас у Сибір, в Іркутську область, в місто Тайшет. Там ми, як медики, були вже не потрібні.

По цьому сибірському шляху одні табори, їх ще з царських часів облаштували. Будували там міст через річку Ангару  і електростанцію. На це будівництво з усіх таборів звозили ув'язнених. Нас направляли на різні важкі роботи, в більшості на лісоповал, земляні роботи. Взимку, якщо температура -42°, то ще на лісоповалі, а якщо -43°, то вже не йдемо в ліс. Не йшли й коли був сильний вітер. Тайга стіною стоїть, дерево біля дерева. Небезпечні були сухостої – засохлі старі дерева, але ще на корню. Вони від вітру падали і це було небезпечно.

В Тайшеті нас помістили у старий табір. Старі бараки були без води (колодязь замулений), воду привозили на кухню в бочках. Поруч булла дуже висока камінна гора. Коли нас вели на роботу, то бригадирша брала з собою динаміт і, коли поверталися, заклдала його на тій горі. На другий день йдемо і збираємо каміння, яке розкидалося повсюди після підриву. Поруч булла залізнична колія – каміння грузили на платформу. Важко було. Деякий камінь був такий великий, що ми по декілька дівчат його ледь скочували.

В бригаді нас було 30 жінок різного віку, найстарша булла східнячка Ганя Погуляй, їй було 40 літ. Переважно в таборі були українці, але були й литовці, латиши, естонці, росіяни. Прибалтійці розмовляли ламаною російською мовою, а ми лише українською.

Хотіла б я перед смертю побути у цій бригаді, у цьому колективі, з цими дівчатами.  Жодної такої сім'ї я на волі не зустрічала, як ці дівчата. Не зустріла більше такої дружби, такої вірності, щирості, як серед моїх подруг у бригаді. Вам цього не передать!

Сибір, 1955 р.

В бараці нас було І00 чоловік, 2-3 бригади. Якось у літню пору мене так схопив радикуліт, що я підвестися не могла. Бригадирша каже, щоб я залишилася в бараці. Дозволялося не йти на роботу, якщо вже зовсім комусь погано,  але за неї має працювати бригадирша. За табірними правилами бригадир може не працювати, а лише слідкує за виконанням завдання, звітується щовечора про виконані роботи. Якщо вже яка дівчина так напрацюється, що її в барак попід руки тягнемо, то бригадирша на другий день залишала її в бараці і сама працювала за неї. Так і виручали ми одна одну. Отож, залишили мене в бараці. Обов'язково хтось із засуджених теж залишався в бараці черговим (це в більшості був хтось із старших жінок). Чергова мала прибрати, винести парашу, застелити постіль за дівчатами, які не мали сили цього зробити. Нари в бараці були двоповерхові. Того разу жінка, яка булла черговою, сказала мені залазити на своє місце, а сама пішла шукати цеглину. Хоч це було літо,вона розтопила плиту і вкинула на жар цеглину. Далі розжарений камінь дістала, вкинула його у воду, потім замотала в якусь ганчірку і поклала мені в постіль. Вкутала мене в одіяло і сказала спиною лежати на цеглині. Весь час ця жінка підходила до мене, вночі ще раз розігріла цеглу і мені на другий день стало легше, десь той радикулит дівся. Хіба таке забудеш?

Тяжкою була робота і не менш важкими були природні умови. Влітку вдень нам мошка очі виїдала, а вечер ідоїдали комарі. Ми там ходили весь час у масках-торбинах на голові з чорною сіткою на обличчі, шнурком на шиї зав'язана. Знай піт тече по шиї. Рукави щільно гудзиком защібали, щоб не лізла мошка по тілу. Ввечері, як роздягаєшся, то по руках ланцюг червоний від укусів комарів та мошки.

Не співали ми там. Як поверталися в барак після роботи, то мертво падали на нари. Одне добре, що ми ніколи не були на самоті. Рідко кому випадало мати поруч когось з одного села, перемішані всі були. Завжди було багато засуджених галичан. Та завжди поруч тебе є подруга. Нари – це дві дошки і поперек дошка на сторч. Молодші спали на верхніх нарах. Я завжди мала місце вгорі, свої дві дошки. Як дуже втомлена прийдеш і не маєш сили йти в столову, то подруга тобі в барак принесе ту баланду. Взимку валянки на прожарку віддасть чи бушлат.

От були дві подружки  Оля Галійка і  Марійка Зубенко. Оля була трохи старша і ростом вища, але вже до того булла змучена та худа, що ледь в неї життя жевріло. Марійка булла маленька, але сил трохи більше мала, то вона їй допомагала навіть якось обмитися, коли жіночі дні були.

Коли мою подружку забрали на етап, то Оля мені каже: «Килинко, ходіть до нас, бо ви ж одна залишилася». «То ж вас двох» – кажу їй. «Ну то й що, будете третя. У нас місце є. Як не зможете йти на кухню, то я піду».  (Ми там усі одна до одної на «Ви» зверталися.) Взяла я свою подушку, наповнену травою, й пішла до них. В нас на трьох навіть кружечка одна була. Ввечері нам давали «бражку» - пійло таке, і не кисле, і не солоне. То ми його одразу й не пили, а на другий день залишали, щоб з собою на роботу взяти і там хоч ковтнути, бо дуже питии хочеться. Потім Оля на земляних роботах покалічила ногу і її забрали в лікарню, то ми знову вдвох з Марійкою залишилися. Там не можна було бути одною – дуже важко.

Розкажу як ми Паску святкували. Нам в таборі зранку видавали пайку хліба по 600 гр на цілий день (в інших було по 200 гр три рази на день). За тиждень до Великодня ми віддамо вранішню пайку тій черговій, що залишається в бараці. Вона натопить грубу і хліб сушить на сухарі. Потім той хліб розмочує.  Додавали, що хто з дому одержав (було що й муку і якусь крупу присилали). Якщо не вистачало, йшла чергова на кухню і там трохи дадуть борошна. А ще нам давали на день одну столову ложку цукру (давали враз з ложкою, без вершка). Вимішує хліб з мукою і цукром і пече паски. Ми приходимо з роботи у великодню суботу і ще їй допомагаємо поратися з тими пасками. Спати не лягаємо. Цілу ніч співаємо. Співлали те, що на одіянії співають. Годинника в нас не було. То приблизно серед ночі, вважаємо, що то І2 годин, починаємо христосуватися і накриваємо стіл. Стіл був в бараці такий довгий, збитий з дощок, які стояли на козликах, нічим не застелений. Яєць ніяких не було. От і розговлялися цими, спеченими із сухого хліба і муки, пасками. А так як з нами були і прибалтійські жінки, у яких паска не тоді як наша, то ми їх запрошували за стіл і всі разом паску відмічали. А вони, коли їхня Паска була, нас звали.

Барак замикали о І0 год вечора, а відчиняли о 6 год ранку. Вночі надзирателі ніякого діла до нас не мали.  Нас не били, ні. Не матюкалися до нас. Тільки коли вели на роботу, виводили за зону, то все бувало.

День починався так. Розвод починався о 8 годині ранку. Спочатку в зоні шикують бригади в ряди по чотири особи. До кожної бригади по два конвої. І наказують: «Внимание, заключенные! Шаг вправо, шаг влево – конвой применяет оружие!»  Але ми нікуди – ні вліво, ні вправо не збираємося ступати. А якщо кому треба нужду справити, то ми зупиняємося, стаємо кружка одна до одної, і ти справляєш свою потребу. Йшли на роботу в ліс до п’яти кілометрів. Скільки ми працювали, то я вам і не скажу, бо ж годинника в нас не було. Влітку, як сонце вже сідає, відбій.

На лісоповалі були ділянки, на які ставили по троє дівчат, називали «звєнья». Двоє з пилкою, а одна сучки зрубує. Там по ділянках просіки і вишки. На вишках сидять солдати, одягнені в довгі кожухи до п‘ят. Ми працюємо, рухаємося, то так не мерзнемо, як вони на вишках. Гукають до нас, що їм дуже холодно. Дівчата їм у відповідь: «Злазь, візьми пилку і руки нагрієш». «Я бы рад, да служба у меня такая».

Поруч з нашим бараком був барак, в якому перебували монашки. Було їх там багато. На роботу вони не ходили, старенькі вже були. Монашки так казали: «Мы на сатану работать не будем. Хотите кормите, хотите не кормите». В столову вони теж не ходили, їжу їм приносили в барак.

От сон мені приснився, коли була в пересильному таборі. Ми там довго не були, неділ ідві і нас мали вести далі. Я заслабла. Розлад шлунку десь взяся. На роботу не пішла. Коли маєш температуру, то від роботи ніхто не звільняє, а якщо таке, то можеш не йти. На тому пересильному нашу бригаду поселили на даху, ми з одного боку, а на другому боці - монашки.

То була літня пора. Лежу я там, під головою - подушечка моя з сіном, яку я по всіх таборах з собою возила. Заснула. І сниться мені, що наша бригада виходить із зони на роботу. Як завжди, по чотирьох в ряду. Бригадирша завжди булла скраю першою в цьому ряду. Але чомусь всі жінки на плечах великі дерев'яні хрести несуть. А бригадирша найбільшого несе. Прокинулась я і сіла в роздумах про побачене уві  сні. А старша монашка  каже: «Деточка, наверное тебе что-то приснилось?» «Приснилось, матушка». Я їй розказала  це сновидіння. Вона зітхнула й каже: «Тяжело сейчас. А будет еще тяжелее. Молитесь, сестры, молитесь за них. Но сон такой неизбежено сбудется. Придется пережить еще более тяжелое время». Монашки весь час молилися на чотках.

То що може бути ще гірше ніж було? Тяжко працювали на лісоповалі, важке каміння грузили…

Чого ще чекати в цьому триклятому Сибіру ?

Далі буде.