Віщі сни Килини Боярської

Гіркий спогад з минулого нашої землячки

бранки сталінських таборів

Килини Боярської

напередодні її 100-річного ювілею

Продовження

«Була осінь. Перед новим етапом звечора сказали, що вранці на роботу не поведуть, а буде для нас нова дорога. Тож наша бригада у 30 чоловік строєм зранку до вечора  йшла лісовою «лежньовкою» (лісова дорога викладена стовбурами дерев) до нового місця. «Лежньовка» завжди йшла паралельно до залізничної вузькоколійки. Ввечері вже зовсім безсилі ми прийшли до нового табору. Повечеряли. Вранці повели на роботу на лісоповал. Ділянка лісу, яку ми мали вирубувати, була дуже далеко і дуже високо від нашого табору, тож поки дійшли - вже добряче втомилися. Спочатку ми мали зібрати і спалити велику кількість сухого гілляччя, яке там було. Нам сказали, що до нас тут перебували полонені японці.

Робота на лісоповалі була дуже важка. Одні дівчата різали дерева, інші скочували колоди. А була ще бригада, яка колоди відвозила. Це були двоє дівчат із запряженим коником: зимою - у сани, а літом - у віз на колесах. Вони  підважували колоди кілками, звалювали їх на віз, прив’язували ланцюгом і той коник тягнув колоду на «біржу». Різати ліс дуже важко, особливо зимою. Спочатку треба знизу від стовбура відгорнути сніг, бо пеньок має бути І0 см від землі. А ще трава, яка там росте до колін, заважала пилку тягти, то спершу виривали траву. Як на обід йшли, то цю траву з собою забирали, щоб коням дати. Коні вже знали, що коли назад повернуться, то їх годуватимуть травою. Дівчата, які вранці ходили на «конебазу», поверталися звідти і плакали. Казали, що кінь лежить і не встає, такий ослаблений (здоровий кінь лежати не буде, він і спить стоячи).  Що ж то одна трава?! Вівса коні не мали. Бригадирка каже нам: «Наші коні стоять і в них з очей сльози котяться. Дівчата, давайте ранішньою пайкою хліба самі поснідаємо, а ту, що в ліс привезуть, будемо коням віддавати. Ми ж поїмо суп чи кашу без хліба».  Плакали коні, а з ними і дівчата, які їх запрягали.

Кормили нас в цьому таборі дуже погано, гірше, ніж будь-де раніше. Добре, що там ліси багаті на ягоди і гриби. То ми наїдалися брусниці і з собою в барак несли. Як стали морози, то їжу нам стали коником привозити в ліс. Привезуть їжу  і стукають в якусь рейку «Бам!», що аж було чути на весь ліс. До привезеної їжі  ще треба було далеко йти, а сил не було. Дівчата, які здоровіші, підуть, то й тим, що залишилися, щось принесуть.

До весни ми там не добули. Забрали нашу «повальну» бригаду, бо вже стали такі, як скелети. Перевели нас у сільськогосподарський табір. Там був якийсь колгосп, куди нас конвой привів на роботу. Вийшов до нас новий начальник та й каже: «Я знаю, девочки, с какого вы лагеря. Знаю почему вы такие тощие. Я вас откормлю».

Там озимини не сіяли, а вирощували овес і ячмінь. Мене знову взяли у санчастину, видали якісь медикаменти і я мала у випадку поранення дівчат надати їм першу допомогу. Я могла вже дерева не пиляти, але однак працювала із своїми дівчатами. На вирубці лісу завжди чатували на нас поранення. От впаде зрізана сосна одна на одну, впреться в землю - і що хочеш з нею роби. І зняти її обов’язково треба, не можна залишати на ніч дерево, яке зависло. Тоді ми збираємося усі разом і довгою тичкою деревину штовхаємо у сторону, куди вона нахилилася, розгойдуємо. Бувало, що цілий день витрачали на таке дерево. Ті, в кого сосна зависла, повинні були кричати: «Бойся! Бойся!», щоб попередити інших про небезпеку. А мені, як медсестрі, треба в таких випадках особливо слідкувати, щоб ніхто не попав під падаюче дерево. Коли ж що траплялося з якою із жінок, то кричали: «Поміч!»

Якось встаємо вранці на роботу йти і я бачу, як на нижніх нарах сидить латишка Альбіна і дуже щиро молиться. Спочатку в таборі вона працювала на кухні, а потім її направили в нашу бригаду на лісоповал. Бригадиркою в нас була  Ганя Гнатюк. Построїли нас  перед ворітьми і я кажу Гані, що бачила як Альбіна молилася, що вона якась схвильована, що, мабуть, їй страшно йти на лісоповал. Ганя їй сказала, щоб була біля неї, роздивилася як і що робити, навчилася спочатку. От раптом гукають: «Поміч!» Я побігла в тому напрямку, звідки кричали. Всі дівчата позбігалися. У Альбіни голова поранена,  кров тече. Наклала їй пов’язку на рану, зняла з себе хустку, перемотала. Ще хустки дівчата стали знімати, щоб їй допомогти кров зупинити. Побігла бригадирка на просіку за десятником, який їздив коником. Дівчата на руках принесли Альбіну й поклали на сани, повезли в табірну санчастину. Це вона поранилася, бо почувши оте «бойся», притулилася до сосни і виглядала, щоб побачити, як дерево буде падати. Сосна, падаючи, збила сучок, який їй і потрапив прямо в чоло.

А стривожена Альбіна була зранку, бо приснився їй недобрий сон. Бачила вона уві сні глибокий яр, через який прокладена кладка. Ніби йде вона тією кладкою, а назустріч їй Божа Мати з Ісусом на руках. Їм треба розминутися, а ніяк. Божа Матір каже: «Альбіна, тримайся однією рукою за мене і ми розминемося, щоб ти в яр не впала». Вона так і вчинила, перейшла на другий бік з Божою поміччю. Цей сон Альбіна розповіла бригадирці.

Пройшло багато часу і я з Альбіною знову зустрілася. Ми завжди ходили зустрічати новоприбулих, щоб роздивитися чи серед них нема кого із своїх знайомих чи земляків. Отож, якось в неділю ми стояли при такій зустрічі, як до мене підбігла Альбіна: «Килинко!» Ми обійнялися. Це вже була інша дівчина – посвіжіла, набрала трохи тіла, волосся стало відростати (бо ж у лікарні її геть наголо обстригли).

А ще я розповім про стосунки, які були в таборі між ув’язненими і охоронцями. Краще, коли до тебе табірне начальство ніякої справи немає. Коли я робила в туберкульозному блоці, викликає якось мене «кум» (так в’язні називали оперуповноваженого). Саме я одержала посилку з дому.  Починає зі мною таку незрозумілу розмову: «Вы получаете из дома посылки? А что у вас дома есть? А что вы в посылке получаете? А деньги вам присылают?»  Коли ж викликає кого «кум», то всі одразу насторожуються – чи бува не доручив цій людині бути «стукачем». Вони це робили спеціально, щоб нас роз’єднати. А це ж мої дівчата! Усі рідні! Найрідніші! Більше ніж мої хатні! Вийшла я від «кума», йду коридором і такий сум мене огортає – а раптом про мене погано подумають товаришки? Напроти кабінету уповноваженого була кімнатка, де ув’язнені хлопці взуття табірному начальству ремонтували. Якраз звідти виходить хлопчина, галичанин на прізвище Кашуба. Побачив мене і схопився за голову. Я йому: «Викликав». Він мені: «Не переживай, вони спеціально так роблять». «Я вам доведу, що я не стукала, що я не доносила. Ви повірите мені чи ні?!»  І мене одразу такий жаль охопив, плачу, що не можу спинитися.  Кашуба аж хлопців з майстерні покликав, щоб мене заспокоїли. Прибігла в стаціонар, забилася в свою комірчину і плачу без спину. Збіглися мої лікарі, які були теж засудженими, і стали мене втішати.

Траплялися з нами і неочікувані ситуації, коли за ніщо можна було дістати жорстоку кару. Газет в таборі ми не бачили. Якщо навіть де в посилці щось було завернуте в газету, то й ту одразу заберуть. От, коли я ще була медичкою на Уралі в табірній лікарні, то наша лікарка приносила картоплю загорнуту в газету, а потім її ткнула в «дежурці» у смітник. А в одній із палат лежало шість чоловік військових «тихо помішаних». У кожного з них були свої причуди, а ще вони були хворі на туберкульоз. Якось покликали мене хлопці до одного з тих хворих, бо з ним почало щось недобре творитися, особливо вночі. Веду я його в «дежурку», щоб укол зробити, а він там газету побачив у смітнику, а в ній був портрет Сталіна. Він одразу: «Это как? Это сестра затолкала Сталина в мусорник!» Я здерев’яніла. Побігла одразу до лікаря Лисова. Він звелів цього хворого негайно відвести в палату і дати йому снодійного. Лікарі перевели його в іншу лікарню, щоб це не стало відомо охоронцям. Звинуватили б не лише мене, а й вільнонайманих лікарів, які ніби приносили в табір газети, на які була заборона. Наскільки вони були осліплені тим Сталіним, що й при страшній хворобі про нього думали.

З часом стали ми носити на одязі пришиті білі латки з номерами. В мене був табірний № 936-В. Голок в нас не було, не дозволяли. «Шмон»  робили через 1 – 3 місяці. Прощупували усі лахи. Як голку знайдуть, то заберуть. Голкою була кістка з риби. Нам інколи давали суп з риби горбуші, ото з неї ми й брали голку. Запихали риб’ячу голку у ватяну фуфайку. Ми тими голками могли щось підлатати і навіть вишивали.

Обід. Фото з відкритих джерел

Жили ми в таборі, який був у дуже запущеному стані, в ньому давно нікого із в’язнів не тримали. Взимку розтоплювали сніг, щоб мати воду для різних потреб. Була спеціальна бригада, яка заготовляла лід, довбаючи його ломами.  Друга бригада лід розтоплювала. Милися ми через десять днів у якомусь кориті.

Якось нашій бригаді наказали на території табору, в кутку біля огорожі, копати дуже глибоку і широку яму. Табір наш знаходився вище залізниці і ми бачили, як їдуть ешелони товарняків наповнені людьми. Скільки ж вони будуть везти тих людей? Куди ж вони тих людей везуть щодня? Конвой каже: «На Ангаре мост строят и электростанцию». А ми все копаємо ту яму. Вже так глибоко викопали, що наверх землю викинути не можемо. Зробили козли, на них поклали дошки. Дівчата, що знизу копають, на дошки скидають землю, а з дощок інші наверх викидають. А навіщо яма - не знаємо. Між собою говоримо, що, очевидно, нас тут прикончать і в ту яму поскидають. Бригадирка Любця каже: «От, дівчата, в цю землю нас загорнуть. Якщо ви боїтеся смерті, то не бійтеся. Ви ж бачите скільки сюди людей везуть». Окрім нас в таборі були монашки і ще одна бригада. Ми вирішили – якщо нас будуть стріляти, то ми маємо перші впасти на дно, а вже потім – інші. І якась з дівчат заспівала пісню про бій під Базаром: «І впав наказ, щоб власними руками копали тут самі собі гроби». Конвоїр почув, що ми співаємо, й каже: «Девочки, дурочки, это же для уборной яма, нет ведь этого заведения здесь. Мы то сходим по нужде за территорию лагеря, а вам куда ходить?»

Поруч з нами був табір, де перебували полонені японці.  Японців забрали в полон, коли у І945 році закінчилася війна з німцями. Ці люди були дуже акуратні, хоча були в неволі і теж нелегко працювали. У них з одного боку до пояса булла прив'язана баклажка з водою, а з другого боку – чистий рушник. Ми, коли були в лісі, захочемо пити – до калюжки, що після дощу утворилася, нагнемося, поприпадаємо й сьорбаємо жменею. Японці це бачили і казали нам: «Украинская девушка – нет культуры. Ну почему ты не сделаешь как мы?»  Воно то так, але в нас і посуду не було, щоб водою запастися. Вони, як у лісі яку змію впіймають, то її на багатті посмажать і влуплять всеньку. Нам пропонують: «Девушка, угощайтесь». А ми їм: «То ви такі культурні, а змії їсте!»

Коли нас перевели в табір, де раніше жили японці, то ми ніби в рай потрапили. У них у великій пошані була береза, як у нас колись верба, що в кожній пісні розспівувалася. Все в них було з берези, навіть ворота. Обабіч доріжки висаджена травичка, березові стовпчики і штахетки, палісадник. З дерева вирізана ведмедиха з ведмежатком. По один бік – бараки, напроти – кухня. В бараці, звичайно, були нари, як і в нас, але лампочка була з абажуром, по стелі ланцюжки із березової кори.

Коли ми працювали на залізничній колії, то мали слушну пораду від японців. Було це в березні, коли ще сніг лежав. Наказали нам, щоб ми з лопатами і кирками йшли до колії. Там  мали від насипу копати рівчак в півметра шириною і метр глибиною. Сніг ми відгорнули, а землю вдовбати не можемо, бо ж там вічна мерзлота. Довбемо що є сили – ніякого результату. Поруч японці працювали. Прийшов до нас японець-топограф, який мав заміряти цю нашу роботу.  Зібрав нас та й каже: «Скажи начальнику, только не говори, что это япошка говорил, что не нужно ров копать. Потому что, если выкопать ров, то с большой горы будет стекать вода и этот ров она наполнит, прорвется в каком-то месте и подмоет насыпь, повредит путь. Это они придумали, чтобы вас мучить». Японці вже навчилися тут розмовляти на такій ломаній російській мові. Бригадирка передала цю думку начальству і вони відмінили нам завдання.

Іншим разом наказали нам дернувати гору. Дерен мали нарізати в лісі. А яка ж трава в лісі – корчі і столітні дерева. Знов пуста робота, ніякого толку. Знай мучаємось на цій роботі. А взимку примушували сніг з місця на місце перекидати, аби не сиділи без роботи.

Називали нашу бригаду «злотницька», ми мали обгороджувати навколо зону, бо стара вже попідгнивала.  Одна бригада нарізала гілки І0 см в діаметрі і 3 м заввишки.  Ціле літо ми займалися огорожею аж до осені. Взимку інші роботи виконували.

В тих краях і зима, і весна розпочинається  раптово. Якось напровесні щось наш барак довго не відкривають. Потім заходить наглядач та й каже: «Девушки, вы не будете сегодня выходить на улицу. Еду вам сюда принесут. Я не должен вам говорить, но вы всеравно узнаете. Вы плохо сделали последний пролет забора и он упал». Марійка Зубенко, наша бригадирка, каже йому: «То навіщо нас змушували в мороз городити? Хай начальник до нас прийде, ми йому будемо пояснювати. Що це ви нас заарештували знову, чи що?». А він нам: «Нет, девушки. Монашки говорят, что будет какое-то чудо». Прийшов начальник: «Вы плохо сделали пролет и он упал. Это вы сделали специально для побега. А сейчас будет строжайшая дисциплина». Бригадирка йому: «Гражданін начальник, а навіщо ви нас примушували працювати у грудні? А на весні земля стала розмерзатися і огорожа впала. І що ви вже надумали з нами робити – нам все одно». Вивели нас у двір на табірний майдан. Там окрім нашої бригади вишикувалося ще дві. І «кум» (оперуповноважений) оголошує: «Послушайте внимательно! Если кто-нибудь решится на побег или на какую-нибудь организацию, то помните – строк обновится».  Значить, якщо мали 5 років, то ще стільки дадуть.

Роботи в таборі. Фото з відкритих джерел.

Наша бригада була будівельна, то нами усі дірки закривали. Послали нас в сусідню зону за продуктами. Це булла чоловіча зона і нас туди не пустили, а поселили в будиночок, що був поруч із зоною. Конвой приводить до нас двох хлопців-в'язнів з каструлями і мисками, які нам їжу принесли. Дають нам хлопці три хлібини і тихо кажуть: «Розламуйте обережно». Коли вони пішли, ми розламали хліб, а там «цідулочка», в якій написано: «Дівчата, будьте до всього уважні, бо маленьке непорозуміння і вам ще статтю пришиють. Сидіть тихо. В основному – це наша справа. А ви бережіть себе для нас, для тих, хто ще залишиться».

Ми ж тоді ще не знали, що в таборах почалися бунти. Вже в Норильську, у Воркуті, на Колимі і в тому самому тяжкому таборі Кенгирі, де найбільше було в'язнів, у казахському степу, піднялися бранці на повстання».

Після смерті Сталіна у березні І953 р. була проведена амністія близько 1,2 мільйона в’язнів засуджених за загальними статями Карного кодексу СРСР (Указ «Про амністію» від 27 березня 1953 р., прийнятий Президією Верховної Ради СРСР). Проте, переважної більшості українців та репресованих інших націй, засуджених за політичними статтями, ця амністія не стосувалася. Більш того, каральна система посилила жорсткі умови перебування бранців у таборах.

З травня І953 року в особливих таборах системи ГУЛАГу (Головне управління виправно-трудових таборів) розпочалися повстання в'язнів. Повстали майже 20 тисяч політв’язнів, представники понад 80 національностей. Найвідоміші серед цих повстань – Кенгірське, Норильське, Воркутинське. В більшості таборів левову частку політв'язнів складали українці, які і стали основними організаторами і учасниками цього супротиву комуністичній каральній системі. Понад два місяці тривали табірні страйки й голодування. Політв’язні вимагали скорочення робочого дня, дозволів на листування й побачення, припинення тортур. Вони висунули політичні вимоги, включно з переглядом особових справ. Хоча повстання в таборах було жорстоко придушене, тоталітарна влада все ж пішла на поступовий перегляд справ політв'язнів.

Та на героїню нашої розповіді чатувало ще багато надважких випробувань. Віщі сни Килини Годенюк ще не передбачали їй легкої долі.

Далі буде…