Віщі сни Килини Боярської

Гіркий спогад з минулого нашої землячки

бранки сталінських таборів

Килини Боярської

напередодні її 100-річного ювілею

Продовження

«Сниться мені сон, що, ніби, йду я з табору додому. Так довго не була вдома, так хочу скоріше дійти... Але бачу я із заходу така чорна хмара навертає і мене великий страх охопив. Думаю, щось має статися. І я у сні кажу: «Ой, Боженько, допоможи мені додому дійти!» А мені відповідь із тієї хмари дитячим голосом: «Бог є, але нема вже зла».

Важкі роботи в таборах. Фото з мережі Інтернет

Найтяжчий табір був № 03І, на Тайшеті в Красноярському краї. Там ми працювали на слюді. Привозили ту слюду у грудках вагонами, які дівчата розвантажували і доставляли в табір. Наша бригада мала їх розщеплювати. Грудка розміром в кулак, а, може, більша, схожа на вугілля, тільки блищить з усіх боків. Ми сиділи за столом і ножем розколювали кожен шматок навпіл, а потім тонкими пластинками відщеплювали. Як не стараєшся, а вона з одного краю тонша виходить, а з іншого –товща. Треба ж, щоб пластина була однакової товщини. Пластини слюди називали «фабрикат», який розділяли по фракціях. «5»– найбільша пластина, «6» – менша, «7» – найменша (її згортали в шухляду). «Фабрикат» віддавали контролерам, які сиділи в кінці столу. Якщо пластинка була не однакової ставки, то вертають назад і треба виправляти. Цю слюду десь в літаках використовували. Це було дуже важко – сидіти по І2 годин, з восьмої до восьмої, не розгинаючись. Тиждень працювали вдень, тиждень вночі. Спина на такій роботі просто стає колом. Я так працювала весну і літо.

Сиділи ми по троє по обидва боки столу. Напроти мене сиділа Марія Долганська, жіночка років тридцяти родом із Закарпаття. Вона постійно плакала. Вдома Марія покинула на стару матір двоє діточок-близняток.

Бригадиром у нас там була білорусочка Валя. Одного разу я прихожу на роботу в першу зміну після нічної (перед нами працювала інша бригада), а на столі лежить «семірка». Я її в сторону відклала, бо на столі має бути «п’ятірка» і «шестірка». Ще пару днів так само мені хтось залишав «семірку». А потім у шухляді побачила записку «Подруга, користуйтеся. Я вам залишаю «семірку», долучайте до своєї. Я ще нароблюся за 20 років, а вам скоро на волю, то може ви доживете до волі. Ми вирішили так допомагати дівчатам». Бригада, яку ми змінювали, була з такими великими строками. Мені вже тоді залишалося трохи більше року досидіти. Хто ж це мені залишає ту слюду? Захотілося ту дівчину побачити. Ми часто виходили в неділю ввечері, або залишалися довше після денної зміни слюду «дощипувати». От я в неділю побачила її, молодесеньку дівчинку-галичанку (за вимовою видно). Ми познайомилися ближче і вона мені розповіла, що родом вона із Станіславської області, сирота, яку виховувала тітка і їй всього І7 років. От така молоденька була засуджена на 25 років!

Так мені вже було важко на тій слюді, що я пішлав санчастину ради шукати у своєї давньої подружки Жені із Корця. З Женею ми колись вчилися в медичній школі у Рівному. На етапах ми з нею то зустрічалися, то знову нас роз’єднували. Женя була дуже худенька, а спина у неї була в одних рубцях (так над нею познущалися на допитах). Подруга порадила мені йти в барак, лягти, як хвора,і не виходити на роботу.

Ото я повернулася, лягла на нари й заснула. Та й сниться мені сон, що ніби йду я звідси додому. Так довго не була вдома, так хочу скоріше дійти. А хата наша стоїть на болоті і йти мені до неї близенько. Але бачу я із заходу така чорна хмара навертає і мене великий страх охопив. Уві сні до мене прийшов такий страх, який я зазнала, коли мені було 14 років і мене ледь не до смерті град побив. Думаю, щось знову має статися. Ми ж у таборі, як спати маємо лягати, то посідаємо і хто вголос, а хто шепче: «Боже, якщо ти єна небі, допоможи».

І я у сні так кажу: «Ой, Боженько, допоможи мені додому дійти!» А мені відповідь із тієї хмари дитячим голосом: «Бог є, але нема вже зла». У сні я думаю, що я забуду, що сказало мені це дитя, треба ці слова записати. Ніби й олівець в мене є, але нема паперу. І я собі пишу на долоні, щоб потім прочитати. А там ще й таке написано: «От чого ти так казала: «Боже, якщо ти є», що сумніваєшся?»

Я прокинулася і задумалася: що той сон значить? Розкажу дівчатам. Аж тут заходить в барак жінка з іншої бригади, росіянка, і гірко плаче. В нас ніхто ніколи не плакав, не було такого плачу, ні тихенько, ніяк. А вона каже крізь сльози: «Сталин умер». «Царство небесне!» Тут білоруска Валя Руса зайшла: «Я выходила на улицу, а там надзиратели между собой говорили». Бригадирка нам сказала: «Дівчатка, тихенько. Балачки на цю тему ніякі не ведіть. Подякуйте Богу за все. Богу видніше». От вам і сон – Бог є, а зла нема. Зла таки не стало.

А напровесні мене з групою дівчат етапують в інший табір. Цілий день вели нас конвоїри вздовж вузькоколійки. Розмістили в барак. Прийшли дівчата з роботи з лісу і ми хутчій стали дізнаватися чи нема серед них знайомих чи землячок.

Зранку викликали до начальника, який нам повідомив, що тут ми будемо працювати на конях без конвою. «Будете лес подвозить, за продуктами ездить, за бензином. Каждой из вас будет выделена лошадь. Но, если по вашей причине с лошадью что-то случится, тогда вы будете платить стоимость лошади». О, Господи! Ще з кіньми не мала справи! Але це вже мене не страшило після всього, що довелося пережити.

Коні на роботі. Фото з мережі Інтернет

Вже ставало нам, в’язням, жити легше. Раніше хліба строго давали по 600 гр на день. Тут зайшли в столову, а там на столі хліба нарізаного – бери скільки хочеш, ще й повари кажуть, щоб з собою в кишені клали. Що ж це таке сталося? – думаємо ми.

Прийшли зранку на «конебазу». Керував нею такий дядько росіянин, якого називали «завгуж». Він визначив кому який кінь дістанеться. Мені сказав: «От ты самая маленькая –тебе Белка». Гані – кінь Пожар. Ще був кінь Гур і сліпий кінь Васька, який дістався Жені. Дали завдання куди ми маємо їхати і ми рушили. Їздили ми в сусіднє селище за бензином, на пошту за посилками, дрова возили, сіно заготовляли… З тими конячками ми, мабуть, рік працювали.

Женя з тим сліпим конем трохи намучилася. Моя Бєлка настільки любила Ваську, що мала йти лише за ним. Коли зупинимося і колоди на вози грузимо, моя Бєлка підійде до Васьки і стоять морда до морди, така любов в них була.

Одного разу Ваську завели у кузню підкувати, бо згубив підкову. Кузня була в зоні, ковалями теж дівчата були. Самі ж ми поїхали загружатися без Васьки. Колоди на віз грузимо, а коней шнурком до дерева припнули. Вже вози Гура і Пожара наповнили. Як я до Бєлки, а її нема, втекла. Моя Бєлка така була спритна, що коли тягне воза, то здається, що її шкіра залишиться в упряжі, а тіло бігтиме вперед. Вона завжди бігла. Повертаємося ми з тої роботи назад, а моя лошичка під ворітьми стоїть та ірже до Васьки.

Ще й таке було. Зимою, в мороз -42°, поїхали ми за продуктами. Глухою ніччю повертаємося назад лижньовкою з возами, навантаженими мішками. Їдемо таким «горбатим» мостом через бездонний рівчак, а поруч була залізнична колія. Йдемо одна за одною, як завжди - перший кінь Гур, за ним Пожар, далі Васька і моя Бєлка. Тоді ж ми ще Ляльку взяли й поставили її йти останньою без візника. А ця кобила була просто шалена. Саме поїзд їхав і, нас побачивши, засвистів. Лялька злякалася і кинулася вперед, розкидаючи вози з мішками. І в цій штовханині наш Васька, який мав чималу вагу, провалився ногою між дошками мосту. Господи! Ліг сліпий кінь грудиною на дерев’яні кругляки, а під ним провалля. Лялька вперед побігла. Коні наполохані. Мішки розкидані. Мороз тріщить. Сніг під ногами в півметра. Що нам робити? Як того Ваську витягти? Нас всього четверо дівчат. Відтягли передніх коней вперед. А Бєлка від Васьки не відходить, мордою тичеться, не можемо відігнати – така любов худоб’яча. З великими труднощами зачепили вірьовку за кінську ногу і витягли Ваську. До самого ранку ми біля тих коней провозилися. Лялька сама на конебазу побігла. Ось така історія, що як згадаю, то воно зараз на казку схоже.

                 Килина Годенюк - справа, з подругами в таборі, І950-і рр. 

З тими конячками ми з рік працювали. Прийшов час нас звільняти. Зранку з речами по одній викликають: «На виход!» Відправляють на пересилку в Тайшет Іркутської області».

Килина Годенюк, крайня зліва, з подругами. Сибір, І955 р.

Пайку хліба віддавали коневі, бо в нього вже немає сил тягти віз з важкими колодами. А самі, тендітні і змарнілі молоді дівчата, змушені були впрягатися в ту надважку працю, наче мали по декілька кінських сил. Ці спогади скупими, але проникливими словами вимальовують картину людяності і любові, щедрості і всеперемагаючого життєлюбства наших українських жінок на тлі суцільного безправ’я і фізичних знущань.

Далі буде…

Галина Данильчук