Віщі сни Килини Боярської

Гіркий спогад з минулого нашої землячки

бранки сталінських таборів

Килини Боярської

напередодні її 100-річного ювілею

Продовження

Частина 8

Килина Боярська, Сибір, Тайшет, 1955 р.

Ми вже вільні!

«В березні мене відправили в Красноярськ на пересилку. Раненько викликали кожного окремо з речами і в дорогу. Це я була амністована. Лише три місяці не добула я свого визначеного строку, який мав закінчитися в травні.

На пересилці познайомилася з новими дівчатами. Одеситка Оля, литовка Тамара, Рита з Маньчжурії і я з Обарова. Отож, нас четверо дівчат і ще шістнадцять хлопців їхали далі разом. Хлопці усі були з Норильська, з тих таборів, де відбувалося повстання.

Привезли нас в селище Маклаковка. Переночували в якомусь кабінеті, а наступного дня нам, дівчатам, і кільком хлопцям кажуть: «Садитесь в кузов трактора и поедем в Новую Маклаковку». Це було нове селище. І стали ми тут вперше за багато років вільними. Видали нам по 5 карбованців. Вже ми можемо самі собі їсти готувати, щось купувати.

Микола Боярський, зліва,  з друзями. Сибір, Нова Маклаковка, І955 р.

Пам’ятаю хлопців, які там були разом з нами. Троє з Маньчжурії – Мітька, дядя Альоша, Левицький зі Львова, Драганчук із Тернополя, Ткачук із Здолбунівського району. Одразу із нас сформували бригаду для будівництва «фінських» будиночків.

Дівчата жили разом в одній кімнаті. Тамара одразу виїхала, бо вийшла заміж за свого, за латиша, і пішла жити в Стару Маклаковку.

Рита і Мітька були маньчжурські. Тоді ж, як закінчилася війна з німцями, то совєти почали воювати з Японією, від якої і відібрали Маньчжурію. Усіх маньчжурських росіян, які там були, пересадили. Ото в нас були ці люди. Ми були між собою, як рідня. І хлопці стали нам рідними, багато утворилося  сімей.

Поруч річка Єнісей, яка в ширину мала два кілометри. Там було по-своєму красиво. В неділю йшли до річки на відпочинок. Бачу, що Коля Боярський все від мене не відходить. Сидимо з ним на камені й говоримо про се, про те.  Про заміжжя я навіть думати не хотіла. Після всього пережитого хотілося побути самій. І, щоб якось уникнути розмови про спільне майбутнє, кажу йому: «В мене ще дитя є вдома». А він: «О! То слава Богу! А то ще може будуть чи не будуть діти, а так вже є! Привезете». Ми ще й на «ви» спілкувалися з ним. А дядя Альоша, він же старший від нас був, каже до мене й Рити: «Послушайте, девчата, они же несмелые. Рита, Митька хочет быть с тобой, ты ему нравишься. А ваш, Килинка,  земляк харьковский Коля. А то если приедут фэзэушники, то  они быстренько вас опутают». Я кажу: «Дядя Альоша, хлопці ж нам нічого не пропонують. І взагалі я заміж ще не збираюся». Дядько: «Надо подумать. Вам уже по тридцять лет». Подруга одеситка Оля теж підключилася: «Я з ними поговорю. А ви не валяйте дурня. Ви для них суджені!» От дядя Альоша став перемовником: «Хлопцы, что же вы такие несмелые. Что вы хотите, чтобы девчата вам сами предлагали жениться на них?» Цей чоловік був для нас наче батько. «Девчата, я узнаю все о ребятах и сделаю вывод – стоит ли вам за них замуж идти или нет. А вам одно скажу, что вскоре сюда приедут фэзэушницы и эти девки ваших хлопцев быстро охомутают, а вы останетесь ни с чем». Тоді дівчата і хлопці із сибірських фабрично-заводських училищ були пропащі люди.

Приїхала сюди до батька в Маклаковку ще Соня – дівчина із Дерманя. Вона сказала нам, що можна поїхати в Єнісейськ, там є церква і можна домовитися про вінчання. Це древнє сибірське місто від нас було за сорок кілометрів.  І я знову хочу сказати, що ці дівчата, хто був там поруч зі мною, були мені найрідніші. В таборах і на висилці були найкращі люди. Такого на волі не буває!

Приїхали ми в Єнісейськ. Там старе кладовище і поруч церква дерев’яна  двоповерхова. Стоїть цей храм, пустує. На подвір’ї зустріли стареньких дідка і бабцю. Ми кажемо їм, що хочемо обвінчатися. Вони: «Слава Богу, что к молодежи приходит такое сознание. Объясняю: сперва пойдете к памятникам, приклонитесь. Далеко не ходите, а здесь на территории церкви. У нас служится каждое воскресенье. Приезжайте, чтобы застать утреннюю службу, если успеете. Только не в особые праздники, не в среду, не в пятницу».

Дядя Альоша був нам за батька, головний організатор. Весілля не весілля, а обід мали зробити для своїх побратимів.

Мій суджений Микола Боярський

Микола Боярський, І950-і рр. 

Мій Микола був на два роки молодшим від мене. Його після сьомого класу з Харкова вивезли на роботу в Німеччину. Працював там на мідно-плавильному заводі. Неподалік було польске селище і робітники-остарбайтери вечорами ходили туди щось людям зробити, щоб дали які харчі. Микола допомагав хазяйці, в якої було чимале господарство. Тут фронт підійшов, радянські війська зайняли ті місця. Його одразу мобілізовують на фронт. А потім: «Постой! Видимо ты охотно приехал в Германию на заработки. Чем ты докажешь, что ты не добровольно сюда приехал? Да еще на таком заводе работаешь».І все. І дали моєму Миколі Боярському «десятку». Потрапив він в Норільськ. Коли його туди привезли, то місто тільки розбудовувалося ув’язненими. Дівчата там глину добували, а хлопці на річці розвантажували  баржі. Каторга. Він там так спрацювався, що поклали його в лікарню, вже не мав сил жити. Миколу вже мали перевести в палату смертників, такий був доходяга. Заходить до нього в палату лікар і каже: «Николай, жалко мне тебя. У меня сын такой. Если ты не будешь заниматься «мастиркой», я тебя вытяну». «А що означає «мастирка»?» «Спроси у ребят, которые с тобой лежат». А «мастирка» - це зробити собі штучну рану чи пухлину, щоб хоч на день мати звільнення від роботи, потрапити на лікарняне ліжко. Люди не витримували тої каторги і самі собі калічили ногу чи руку. А частіше робили так. Коли не коли дадуть якогось мила в баню, то туди встромляли цвяха і тоді після пошкодження тіла одразу робився нарив і зараження. Отак пояснили хлопці Миколі, що таке «мастирка». Так чинили люди на самих важких роботах, коли вже були не в силі жить, не в силі робить, не в силі просто ходить. От і йшли на те – вмерти або вижити. Після лікарні хлопців вже послали розгружати борошно з баржі.  Взуття в них було – чуні брезентові, на чоботи схожі. То в ті чуні вони старалися всипати яку жменьку борошна  і принести в табір, там висипали в бляшаночку. Замість чаю давали кип'яток, то вони ним заливали борошно і пили. Чоловік потім розповідав,  що один естонець натрамбував борошно у взуття і цілий день виходив з ним. Повернувся в барак, а ноги від застою крові посиніли. Йому відрізали ноги. Після цього випадку вони перестали носити борошно. Тож лікар Миколі допоміг, призначивши трохи краще харчування. А пізніше його взяли в медпункт працювати санітаром.

М.Боярський, в центрі, в санітарній частині табору. Норільськ, І950-і рр.

Був Микола  й учасником повстання в'язнів, яке розпочалося від тої страшної каторги. В'язні відмовилися від роботи і поставили перед начальством свої вимоги. Вони вимагали на початку прислати комісію з Москви. Їм привезли якогось тюремника з іншого табору, мовляв, із Москви він, а люди впізнали, що це обман. Повстанці не просилися на волю, вони вимагали покращити харчування, дати кращий одяг, вихідний раз на тиждень, надавати медичну допомогу. Стали виводити по четверо за ворота на роботу, а там їх приймав озброєний конвой. Місцевість гориста навкло табору.  Туди цих людей повели і звідти почувся тріскіт кулемета. Поклали там хлопців. У відповідь вся зона не виходить на роботу три дні. Тюремщики стріляють просто в зоні у натовп і вбивають одразу 25 чоловік. Лікарі кажуть, що навіщо розтин тіл робити, якщо у них стріляні рани. Начальник каже: «Пишите, что они сами пострелялись». Лікар: «Если сами, то вас посадят. Как вы могли допустить, что у заключенных оказалось в руках оружие?» Після цих подій почалася відлига в таборах. Такі ж повстання відбувалися в табрах Воркути, Колими. З Норільська більш ослаблених в'язнів стали відправляти на материк. Норільськ – це північ; Воркута, Тайшет, Красноярськ – це материк. Ось тоді мій Микола з Норільська потрапив в Тайшет на пересилку. У  Норільську була тундра і вони роками не бачили ніякої зелені, картоплю їм сушену привозили. А тут вони побачили зелень, стали нею наїдатися і почалася дизентерія, від якої теж помирали.

Хоч ми вже не були в'язнями, але ще й не були повністю вільними, бо мали «поразку в правах», ми не мали права голосувати.

Наше весілля

Весільне фото Килини і Миколи Боярських. Сибір, І955 р

«Моє весілля в тому Сибіру у 55-му році пам'ятається ніби вчора було. Головним був дядя Альоша. Ми там горілки зовсім не пили, поняття не було. Але заради такої події, коли одразу одружуються дві пари, він сказав, що дві пляшки можна взяти. Покликали зі Старої Маклаковки старшу жінку, яка допомогла приготувати на стіл. А ще булла тітка Ліда, яка працювала кухаркою в дитячому садку. Всі ці люди в різний час туди були вислані. Стіл накрили в гуртожитку, там була одна велика кімната. Тюрін, теж із вивезених, був комендантом того всього селища. Він теж активно нам допомагав.

Як зібралися до вінчання, то в дорогу нас благословляли за матір тьотя Ліда, за батька дядько Альоша. Хлібину круглу спекли. «Кусай, молода! Три рази кусай!» і цю хлібину нам в руки. З цією хлібиною ми й поїхали до церкви  в Єнісейськ на вінчання.  Застали священника після служби. Це була церква Святого Миколи Чудотворця. Храм довгий час був закритий і в середині дуже був занедбаний, все обдерте.  Нас - дві пари на вінчання. Мені батьки з дому прислали ікони, а хрещені батьки написали в листі благословіння. Прислали мені з дому щось схоже на вельон, трохи краще, ніж марля. У Рити вельона не було, то і я не стала його вдягати. Поробили ми з Ритою собі на голову віночки. Сукенки нам готувала Соня із Дерманя. Мені кремове крепдеши́нове плаття з коротким рукавом з чийогось переробила. У Рити було рожеве, яке вона вивозила з собою по всіх етапах. Коси до плечей розпустили і віночки вдягли. От такі ми були наречені. Ікон у Рити і Дмитра не було, то священник їм подарував дві церковні ікони і сказав: «Венцов нет. Вместо венцов будут держать над вами иконы». В мене мої вінчальні ікони збережені. Над нами ікони тримав Кравчук із Мирогощі, а над ними – Олег, їхній земляк. Свічок теж не було. Повінчалися, а їхати назад довелося автобусом, який був вщент людьми набитий. Шофер бачить, що ми наречені, то якось людей попросив посунутися, щоб нас втиснути. Люди там добрі були. Посміхаються до нас: «Благословляем! Желаем счастья!»

От вже й стіл весільний з двома пляшками горілки і закускою, що найбільше там було риби. А ще була бочка бражки, з якої чоловік квартою усіх  пригощав. І всі навколо були як найближча найдорожча рідня».

Десять молодих років, які для кожної людини завжди є наймилішими і найщедрішими на світлі почуття, були змарновані нашою героїнею в тяжкій неволі. Вона, як і мільйони  тих, що вижили, стерпіли усі  фізичні і моральні знущання, які приписала їм каральна сталінська система, не втратили людської гідності, не стали їх душі і серця черствими і озлобленими на весь білий світ. Вони не розплескали те світле і чисте, одержане з материнським молоком, привезене в холодний Сибір із рідної української землі. Одержавши таку довгождану волю, вони знайшли в собі нові сили продовжувати жити і мріяти, кохати і одружуватися та найбільше - бажати зустрічі з рідним краєм. Доля звела на берегах Єнісею волинянку Килину і Миколу із Слобожанщини. Як повідала мені пані Килина, вони там знаходили кохання серед таких як і вони, вчорашніх каторжан. Тяглися один до одного і в коханні, і в дружбі, і в сусідстві, бо душі їх були однаково зранені і наповнені пережитим. «Ми розуміли один одного за поглядом, за сказаним півсловом, за готовністю прийти на допомогу. Це були стосунки більше, ніж родинні» - стверджує вона майже через 70 років.

Далі буде…