Віщі сни Килини Боярської

Гіркий спогад з минулого нашої землячки

бранки сталінських таборів

Килини Боярської

напередодні її 100-річного ювілею

 

Продовження

Частина 9

Своя чужина

«От вже ми з Миколою сім’я. З гуртожитку  ми перейшли жити  в новий «фінський» чотириквартирний будиночок. Наша вулиця в селищі Нова Маклаковка була крайньою. По один бік вулиці – Єнісей, по другий – тайга. Там всі  вулиці простягалися паралельно до річки.  А тайга – це просто як стіна, дерево до дерева притулене. Сусідами в нас були дядько Іван з тіткою Лідою, у яких було троє дітей. Вони допомогли нам облаштуватися в тій квартирі, ліжко віддали. Деревини там вистачало, то мій Микола сам змайстрував круглого стола і в кухню зробив усе, що було треба.  Працювала тітка Ліда в дитячому садку і, йдучи на роботу, дітей залишала на мене. Так починалася з ними наша дружба. На роботі стали нам  платити по 25 рублів. Вже можна було щось в магазині купити. Там, в більшості, були консерви і риба, м’ясних продуктів майже не було. Ми з Ритою ще раніше біля гуртожитку посадили картоплю. Та фезеушники собі ту картоплю в нас викопали. З ними в селищі були одні проблеми. Коли фезеушників привезли, то вони одразу заявили: «Мы не заключенные. Мы, как вы, вкалывать не будем». Хотіли влаштовувати в селищі поножовщину, то наші хлопці їх швидко присмирили. Сорок кілометрів від нас булла Бурмакіна гора, біля якої мешканцям селища були виділені городи. Ми там теж посадили картоплю.

Доньку Полінку я народжувала в Старій Маклаківці. Важкі були пологи, під наркозом народжувала. Дочекалася я у тридцять років материнського щастя. Як прийняли дитину, акушерка мені каже: «Ты только посмотри на нее, какая она розовенькая, какая коротышечка, какая маленькая таежница. Ты счастлива, что родилась девочка, пусть растет счастливой. Она таежного воздуха надышалась».

Нелегко було з малим дитям, молока свого не вистачало. Тітка Ліда порадила йти за молоком  до людей на прізвище Калачі, які тримали дві корови. А там корови самі в тайзі паслися. Їм на шию прив'язували дзвіночок і за його теленьканням хозяйка серед дня знаходила корову в лісі і там доїла. Ввечері худоба сама додому поверталася. То ж стала я брати молоко у тієї жінки. Одного разу взяла зранку літру молока, поверталася додому, зацепилася запенька і розлила молоко. Чим дитя кормити?  В тайожному селищі вулиці – це пеньки від дерев, зрізаних на одному рівні, по яких ми й ходили. Не встигла я додому дійти, як за мною біжить Калачиха: «Ты почему не вернулась? Я видела, что ты молоко разлила. Чем будешь девку кормить? На-ка тебе молоко. Приходи, я денег с тебя брать не буду. Пусть девочка растет, пусть кормится». Добрі люди були там. Здружилися ми з ними.

Тітка Ліда порадила мені завести порося і сама напитала, де можна цю живність придбати. Дали сусіди мені свої сани, бушлат, торбу і я поїхала в село Радіковку. Знайшла я там стареньку жіночку, в якої були поросята. Вона мені каже: «У меня двое поросят, я их уже не могу держать, продам тебе. Но продам только свинку. Когда мой муж Василий лежал больной, то  сказал мне перед смертью, чтобы я держала поросят. Кабанчика просил Васей называть, а свинку - Машей. И если я колоть захочу, то чтобы Васю подольше подержала. Чтобы я заходила в сарай и звала: «Вася, Василий…» и представляла себе, что это он, муж мой. Сказал, что мне так легче будет». Замотала я ту Машку в бушлат, вклала в торбу, морду в дірку виставила, поклала на сани та й повезла в Нову Маклаковку. Тягну чотири кілометри дорогою через густий ліс, що мов стіна стоїть. От так ми заводили своє господарство. Машку, за порадою тієї ж тьоті Ліди, вранці з хліва випущу і вона цілий день в лісі собі пасеться, а на ніч додому сама повертається.

Якось я запитала у тітки Ліди, як вони сюди потрапили.  Вона мені каже: «За какого-то Мазепу. У нас из рода в род передавалось, что мы здесь за какого-то Мазепу сосланы. Не знаю, родственник он нам был или нет». Не вдалося мені їй про українського Гетьмана Івана Мазепу розповісти, вони вже вважали себе росіянами і мова в них була російська.

А з дому приходили листи, все більше брат писав. Писали, що чекають мене, на порозі виглядають.

У І956 році нам видали паспорти і вже можна було вирушати додому. Левицький зі Львова, Драганчук з жінкою із Тернополя, Ткачук – усі стали збиратися додому. А мій Микола все щось вагається. Я ж його вмовляю їхати чи до мене на Рівненщину, чи до нього на Харківщину.   В мене дома є родина, батьки, брат. У Миколи батька не було, з фронту не повернувся, загинув. Були в нього мати, брат і сестра, яка вже вийшла заміж. Жили вони в с. Кав’яги, що біля Харкова.

Вже з машиною домовилися, чемодани зібрали і на них я поклала свою Полінку. Вже з сусідами попрощалися. А чоловік каже: «Не їдьмо, Килина.  Ти вже від хлібини скибка одрізана. А тут є свої люди. Якої кращої тобі треба подруги, як тьотя Ліда». 

Ні! Поїдемо!

Повернення

Триста кілометрів вантажною машиною їхали до Красноярська. Вже смеркалося. Ніч. Сиджу я з дитям в кабіні поруч шофера і він мені каже: «Мать, не смотри по сторонам. Смотри только прямо». Чую, що щось та машина тарабанить. Глянула в бік, а там таке провалля, що ні кінцяні ні краю немає. Ми їдемо таким горбатим і дуже довгим мостом. Чи злякалася я, чи втомилася, але коли приїхали в Красноярськ, то в мене  молоко в грудях геть пропало, хоч викручуй ті груди – немає нічого. Добре, що тьотя Ліда в дорогу мені згущене молоко на всяк випадок дала, то змогла ним дитя кормити.

Дві неділі ми їхали через весь Союз додому. Спершу поїхали на Харківщину до чоловікової рідні. Недовго пожили у свекрухи, тижнів зо два. Бідно там, нужди своєї вистачало й без нас.

Зібралися їхати в наші краї. Як то серце моє билося, коли з Рівного шпанівським автобусом приїхала до рідного села! Стала за могилками на пагорбі, глянула туди, де був парк – немає його, всі дерева зрізані. Хату нашу, яка була в долині, перенесли під горбок. Це ще й не хата, лише зруб наполовину накритий бляхою. Ні плити, ні печі, лише керогаз. І я з немовлям на руках.

Батько приходить з роботи  з колгоспу в обдертих штанях. Матище не повернулася з ланки. Брат десь по селах на зарібках.  Телиця є, молока немає. Для нас –ні ліжка, ні стільця. Грошей у нас капля, що ми могли там зібрати? В мене одне пальто. Микола в бушлаті. Що нам робити? Недалеко від нас в маленькій хатиночці  жила одинока і бездітна тітка Наталка, яка покликала нас до себе. От ми й пішли до неї жити. Тісно і нужденно було, але якось треба було спинатись.

Чоловік вже роботу знайшов. Та спочатку треба прописатися. Пішли ми з Миколою за тою пропискою.  Сидимо в коридорі, чекаємо піддверима начальника. Виходить звідти військовий капітан. Я до нього з опалу: «Здравствуйте, гражданин начальник». У нас в таборі так до начальства зверталися. Він мені у відповідь: «Нет, теперь не гражданин, теперь товарищ». І до мого чоловіка: «Чтобы вас здесь через 24 часа не было!»

Збираємо ми гроші на дорогу і їде мій Микола сам, без мене, у Харків. Виходить, що знову ця влада не дає мені життя.  Хочуть мене розлучити з дорогою людиною. Проводжаю я чоловіка на автобус, а вслід ще й чую: «Тільки вона того чоловіка й бачила». Взяв мене такий  розпач, що я одразу сіла і написала лист в Москву. Писала приблизно так: «Можна безвинно карати. Дозволено їхати на батьківщину. Коли приїхали, то прописку не дозволено зробити. До яких пір можна невинно терпіти?» Написала і вкинула лист в поштову скриньку. Що вже буде, мені однаково, натерпілася.

За якийсь час Микола приїхав в Обарів і сказав, що нас знову старі друзі кличуть в Сибір, навіть обіцяють віддати квартиру, яку ми там залишили. Але ж тут одразу з його приїздом лист нам прийшов із паспортного столу. Пішли знову в ту контору. Закликає в кабінет нас той самий капітан. Вже викручується, як собака хвостом вертить, і каже: «Почему вы не прописались?» Це той самий, що давав Миколі 24 години на висилку! Я йому кажу, що ми виїдемо звідси до Сибіру, звідки приїхали. Тепер вже він каже по-іншому: «Прописывайтесь немедленно». Значить, мій лист ні в яку Москву не відправився, його тут прочитали. Такий тоді контроль був за листуванням.

Із заслання повернулися в село не одні ми, багато земляків поверталося із заслання.

От коротка історія сім’ї мого дядька по матері. Під час війни в селі була пожежа, згоріла дядькова хата і все навколо неї, навіть теля згоріло.  Дядька забрали на фронт, а потім посадили на вісім років, бо довідалися, що він був пов’язаний з нашими хлопцями. Сім’ю, жінку і троє дітей,  вивезли в Омськ. Як прийшла «відлига»,  дядька звільнили з табору і він поїхав на висилку в Красноярськ. В цьому місті таборів не було, туди відправляли тільки виселених. Там сім’я дядька й зійшлася. Коли дозволили повертатися додому, за ними з Обарова поїхала батькова сестра. Дядькову жінку привезли додому майже лежачою. Повернулися з двома дітьми, бо старшого сина в Красноярську забрали в армію.  Як довелося прописуватися, дядькові дозволу не дають. Він знову збирається їхати в Красноярськ.  Просить мене їх дочка Маня написати за них листа в Москву. Я це зробила і їх, дітей,  теж викликали в паспортний стіл, щоб одержали прописку. А дядько вже поїхав в  Сибір.

Люди поверталися з висилки в село, а дільничний їх «закладав», щоб якимось чином їх відправити звідси. Я говорила тому начальству, що ми не самовільно повертаємося, що є дозвіл з Москви. Ми могли б там залишитися, але хотіли повернутися в рідну сторону, до своєї родини. Ми приїхали, а нас знову женуть. То які ж тут порядки?  Одна особо могла чинити стільки зла. А моя мати на радощах, що нас вже прописали, взяла три рублі і побігла й дала тому дільничному, бо він нам допоміг.

Так ми сім’єю залишилися в моєму рідному Обарові. І почали помалу будувати по-новому своє життя».

Спогади пані Килини є ще одним переконливим підтвердженням того, що той далекий холодний Сибір століттями примусово заселявся непокірними українцями, які були вирвані з рідної землі і мали забути якого вони роду племені. Очевидно, що менша частина із вивезених ще за часів царату українців, повернулася в рідний край. Більшість вросла у вічну мерзлоту, асимілювалася, з часом забула рідну мову, історію  і культуру, зберігши хіба що українські прізвища.  Ось чому так багато в сусідній державі українських прізвищ, але мало українського духу.

Слухаю пані Килину і згадую свого батька, який в такому ж відчаї від несправедливих дій радянської влади у далекому І954 році писав листа в Москву, надіючись на допомогу кремля. Цей лист він потайки вкинув у поштово-багажний потяг на станції Рівне.  І насправді питання вирішено було позитивно. Лиш невідомо, чи той лист дійшов до адресата, чи був вилучений відповідними органами на півдорозі.

Попри усю гіркоту пережитого в таборах, знущання і образи, які перетерпіла в молоді роки, Килина Боярська не дозволила долі ні зігнути, ні зламати свій міцний життєвий стержень.

Далі буде…

 Галина Данильчук