Віщі сни Килини Боярської

Гіркий спогад з минулого нашої землячки, бранки сталінських таборів

Килини Боярської

напередодні її 100-річного ювілею.

Килина Боярська. Обарів, 2019 р.

Чотири роки тому щасливий випадок познайомив мене із пані Килиною Боярською, мешканкою села Обарів, що неподалік Рівного. З перших хвилин нашої розмови я відкинула геть сприйняття того, що переді мною сидить 96-річна жінка. Я слухала її проникливу послідовну яскраво деталізовану розповідь про усі події, які відбувалися з нею та її ровесниками 70 років тому.  Мене одразу вразили і зачарували її очі з іскристим вогником, особлива зібраність, культура в мові та поведінці. Вона щиро ділилася спогадами про своє життя, про наболіле, і здавалося, що Килина знову поверталася то в кабінет слідчого, де зазнала жорстоких тортур, то їхала сибірським етапом в товарному вагоні, то чекала світанку в камері, наповненій такими ж, як і вона, бранцями. І я вже не розумом, а шкірою відчувала сибірський холод на лісоповалі, страх від побаченого у зашморгу в’язня, відчай і безвихідь за колючим дротом, за який її, молоденьку дівчинку Килинку, вкинули нізащо.  Важко було сприйняти розумом звідки вона, юначка з волинського села, взяла ті сили, як  змогла стерпіти усі знущання навіть заради головної цілі – вижити, щоб жити далі. Вижити, щоб повернутися в рідний край, щоб створити сім’ю й продовжити свій український рід. А, можливо, її життя було збережене Богом заради нас, щоб ми почули її  - живого свідка репресивного більшовицького владування.

В ту першу зустріч, у серпні 2019 року, ми спілкувалися декілька годин поспіль і я боялася задати зайве питання, щоб бодай моя оповідачка не пропустила чогось дуже важливого з минулого. Потім я ще двічі приїжджала в привітну оселю Боярських і ми знову вирушали в далеку подорож дорогою її пам’яті.

Пані Килина чудова оповідачка. Ланцюжок свого життєпису вона час від часу з’єднувала фразою: «Галю, ви вірите у сни?»  І сама ж відповідала: «Я вірю». Пані Килина розповіла мені декілька своїх віщих снів, які вона запам’ятала на все життя, та які приходили до неї на найбільш крутих життєвих віражах.

Із усіх людей поважного віку, яких мені вдалося записати, ця розповідь є однією з найбільш зворушливих. Спогади Килини Мусіївни Боярської заслуговують на видання окремою книжкою. Надіюся, що в майбутньому буде така можливість це зробити. Нині ж з нагоди І00-річного ювілею Килини Боярської, який вірю, що  вона зустріне в  здоров’ї у наступному році, ми починаємо публікацію її спогадів на сайті Рівненського краєзнавчого музею.

Її рідний Обарів

Обарів, 2023 р.

«Я народилася в Обарові у вересні 1924 року. Дівоче моє прізвище було Годенюк. Було нас в батьків двоє дітей – я і мій брат. До мого арешту і засудження я жила в цьому селі. Колись Обарів був значно меншим селом ніж зараз. Сім’я наша жила неподалік цього місця, що й зараз, батьківська хата стояла внизу біля криниці. Всього там було три хати.  В криниці вода була дуже добра, джерельна. На Юрія приходила до криниці процесія із священником і хористами святити воду. Потім йшли в поле і кожен, хто хотів, запрошував священника на свою ділянку, щоб освятити майбутній врожай. Такий був у нас звичай у селі.

Обарів розкинувся на горбах, а між ними були провалля, які мали свої назви – «Міщукове», «Дике», «Мале», «Велике»… Село ділилося на кутки. Тепер мало хто сприймає такий термін. Місцина, де ми зараз живемо,  називалась «Гора». Центральна вулиця, дорога, що йде на трасу - «Закорчма». Там колись корчма була, не за моєї пам’яті, раніше. За церквою – «Гай». А наліво казали «Куток».

В нашому селі є стара церква, а біля неї були  старі могилки. Колись так було, що навесні, як тільки тепло починається, то діти завжди товклися біля церкви, на могилках. На старому кладовищі вже нічого немає, жодного хреста. Я не знаю чи зараз хто в селі пам’ятає ті старі могилки, які були в напрямку Млинівського шосе.

Там, де став в Обарові, у тих урочищах, був вітряк. Довго був вітряк, ще у війну був. Була в селі кузня, правда не скажу де. Ковалем був наш родич. А ще тут, над криницею, мій двоюрідний брат зробив собі кузню, та справа в нього не пішла.

В Обарові переважно жили українці, але й були польські сім’ї, і німці, і євреї. Був у нас за Польщі поміщик пан Рогалінський. Мені моя баба, яка теж дожила до 90 літ і багато пам’ятала, розповідала, що колись у нас було князівське помістя. От на горі, в будинку, де зараз сільрада, був панський будинок  і вся ця територія, де зараз дитячий садок, амбулаторія - колишній панський двір. Ми ж жили внизу, то тут і пройшло все моє дитинство. Біля панського будинку ріс гарний садок. Трохи нижче - дерев’яний дім із мурованими підвалами. Ця панська територія називалася «Двір», який увесь був обсаджений акацією.

Колишній панський будинок. Фото 2023 р.

Я пам’ятаю пана Рогалінського. Був він гарний господар, мав коней, корів, земля його була у напрямку Млинова, там, де «форт». Пан наймав на роботу людей і в нас їх називали «форнелями». Під панською горою жили поляки. Вище, над криницею, був будинок для двох сімей. В одній половині  жила сім’я німця  Аделя Гриштофа, в якого були діти - мої ровесники, а в другій половині жила українська сім’я, пам’ятаю дівчат Зосю і Ганю. Поляки і німці працювали у поміщика і одержували платню грішми. Свого господарства вони не тримали, навіть хліва в них не було, молоко у пана купували. Наші обарівці теж наймалися на роботу до Рогалінського. Панський садок охороняв старий єврей, який сидів у солом’яній будці. Ми, діти, бігали в той садок за яблуками чи вишнями. Якось так господарювали в Обарові, що в людей мало було своїх фруктових садків.

Пан Рогалінський був одинокий і вже досить старий чоловік. Оце, як тепер заходиш у сільраду (колишня панська оселя), то справа є вікно. То ми під те вікно ходили на Різдво колядувати панові. Вийде Рогалінський, вислухає наші колядки на дворі, з кишені гроші дістане і усім роздасть. Насипле нам тих грошей, по голові кожного погладить і просить, щоб ми ще посівати прийшли. Добре він до людей відносився.

Знизу, як заходити на панський двір, був короварник (корівник). А там, де зараз дитячий садок, трохи ближче, була конюшня. Від неї йшла доріжка і вниз спускалася дорога, з обох боків обсаджена ялинками. На другий бік від панської садиби  були городи «фортелів».  Де пам’ятник – стояло два дерева: кедр і береза. Гарно доглянуті були ці дерева. Вони були вищі того «палацу», у парі стояли, як молодий з молодою. Пан дуже любив такі кущі, що білими квіточками цвітуть, такими віночками. Далі була хмелярня. Тут, де побудували школу, був так званий «палац», в який на святкування дня польської Конституції, 3 травня, приїжджали військові із жінками і влаштовували собі бал. Вони співали: «Тшецій май, тшецій май, для полякув радость дай».

А як колись молодь відпочивала? Ввечері дівчата і хлопці збиралися біля нас  на перехрестку - це був у нас «центр». Одна розвага – співали. Казали: «За Корчмами вже співають». Жив тут такий сліпий Семен і жінка його була сліпа, то він на гармошці грав. А на свята у нас навіть танці були.

Одягалися дівчата в спідниці і блузки (в плаття вбиратися тоді не було в нас у моді). На плаття казали в нас «жупан». Вишиванки носили, але це не були  багато вишиті сорочки, а блузки вишиті. Спідницю носили нижче колін. А вже перед Паскою дівчата домовлялися, що нове будуть шити до свята. Одного року пішла дуже мода на «пляшковий» (зелений) колір. Купували таку вовняну тоненьку тканину і  усі з цієї матерії обновки собі пошили.

Так, як Обарів близько до Рівного, то село в більшості жило з міста. Корови були в кожній хаті і молоко носили в місто на базар, казали «на місце», за домовленістю до одних і тих самих містян, в кого діти були. Несли молоко в бідонах по 5-6 літрів».

Шкільні роки

Приміщення колишньої польської школи, де вчилася К.Боярська. Фото С.Калько, 2022 р.

«Школа в Обарові була польська початкова, всього три класи. Була вона там, де зараз обарівський клуб.  Було в тій школі дві класні кімнатки і ще одна кімната, в якій жив директор чи вчитель. Забула я вже ім’я того вчителя. Пам’ятаю, що вчителював він із своєю жінкою, дуже строгий був.

Коли я закінчила цю початкову школу, то далі можна було вчитися в сусідньому селі Ставки (там була 5-класна школа), або  продовжувати навчання в 7-класній школі у селі Городок. Провчилася я у Ставках і батько завів мене у Рівне в школу на «Цегельні», яка щойно відкрилася. Колись з лівого боку в’їзду від нас у місто був цегельний завод, а напроти через дорогу - двоповерхова мурована школа (цей будинок ще й досі є, вул. Соборна,269). Збудував  цю школу власним коштом поляк Кльос і він був її директором. Ходила я до школи з села пішки, стежкою через городоцькі поля.

Рівне. Район Цегельня поч. ХХ-ст. Фото з відкритих джерел

У школі було напівпідвальне приміщення, де розміщувалася роздягальня, велика столова і одна класна кімната. До нас, православних дітей, на урок Слова Божого приходив священник із собору. В моєму класі вчилося більше поляків, ніж українців. До поляків на урок релігії приходила жінка, а не ксьондз. Я її запам’ятала, бо в неї навколо голови була коса викладена. Нам казали так:  якщо ми, православні, хочемо бути на уроці релігії і слухати, то можемо слухати, а якщо ні, то можемо йти надвір. Православний священник до нас приходив щосереди і ми йшли у підвал, там був урок  релігії.

Вчилися в цій школі разом дівчата і хлопці. Щоранку всі діти школи збиралися на другому поверсі у широкому коридорі і вистроювалися в шеренгу, по одну сторону – старші діти, по другу – менші, по центру стояли директор і вчителі. Усі разом читали молитву польською мовою. Після молитви розходилися по класах. Біля дверей класу стояла вчителька і у кожного запитувала польською мовою: «Як ти називаєшся?» І ти відповідаєш ім’я і прізвище. Учні мали шкільну форму – спідничка темно-синя у фалдочки («плісировка» називалася), блузочка такого ж кольору і обов’язково пришиті біленькі комірець і манжетки. А зверху цієї форми ще й одягали халат із блискучої матерії. На лінійці ми були одягнені парадно, а в клас на заняття вже одягали халат.

О 10-й годині в школу польський військовий на візочку, запряженому  рябенькою кобилкою, привозив нам сніданок. О 3-й год привозили обід.  Брати з дому їжу було не потрібно. Хлопці дуже чекали ту кобилку, їм і їсти не треба було, аби з нею побути. Ми ставали в чергу по двоє і старші учні розливали кожному каву, чай чи молоко і давали скибку хліба з маслом чи повидлом.  Хліб був тоді такий великий круглий зверху пригладжений (його селяни пекли). Скибку відрізали вздовж хлібини, велика така була і дуже смачна.

Я пішла із Ставок з 5-го класу в рівненську школу знову у 5-й клас. Українську мову нам викладали два рази на тиждень, але в журналі писали «рускій єнзик». Українська – це урок мови і один урок щось з історії. На загал – тої науки  було мало. Так як нас, українців, в цій школі було небагато, то нас усіх разом збирали в окремий клас і викладали українські предмети.

А ще я пам’ятаю, що неподалік від нашої школи був католицький сиротинець. Якщо їхати головною вулицею від казарм на захід, то праворуч повертала вулиця, яка вела до станції,  то в тих урочищах  знаходився цей будинок. З того сиротинця зі мною вчилися двоє дівчат сестрички-двійнята – Яна і Гандзя.

Людей, які жили в тому районі, називали «цегельняками». Вони майже всі працювали на цегельні. Ми бачили як ту цеглу робили. Глину місила запряжена конячка. Припнута  за дишель, вона цілий день ходила по колу і ногами місила глину. А потім  вже робітники виробляли цеглу. Скільки на тому цегельному заводі людей працювало я не знаю, але звідти, де була наша школа, аж туди, де починаються військові казарми, то по обидві сторони вулиці все цегельняки жили. А їх діти навчалися у цій польській школі».

Маленьким потічком, який плине між крутих берегів, щоб потім стати повноводною рікою, починалося життя звичайної сільської дівчини з красивим ім’ям Килина. Вона зростала і набиралася життєвої мудрості у мальовничому волинському селі, знаючи з раннього дитинства кожен його закуток, рівчак,  кожну стежину, яка вела її до школи в Обарові, Ставках чи до Рівного. І зараз, коли життя прямує до повного віку, вона пригадує в найменших дрібницях як жило її рідне село понад 80 років тому. В її спогадах оживають цікаві і маловідомі подробиці з історії Обарова та Рівного. Дитинство, шкільні роки, молодість – попереду мало бути просто багато щастя. Але мапа держави, в якій вона жила була розірвана навпіл. Навпіл було розірване життя мільйонів людей і серед них вона, Килина Годенюк, яка зазнала неймовірних страждань, які принесла в її рідний край чужинська жорстока влада.

Обертаємо далі колесо спогадів нашої оповідачки.

 Далі буде

 Галина Данильчук