Вкорінена мрія  його життя

До 90-річчя від дня народження

травознавця, кандидата технічних наук

Анатолія Терещука

Живе у Рівному людина, яка за всією своєю сутністю нагадує дерево. Міцне розлоге, щедре на безкорисливе добро для усіх, хто потребує помочі чи захистку. Дерево, яке міцно вросло своїм глибоким корінням у рідну землю, яка дарувала йому життя і досі напоює своєю чистою живильною водою любові.

Його ім’я Анатолій Терещук. За спиною Анатолія Івановича вже дев’ять десятків прожитих років. Ні, не прожитих, а пропрацьованих у наполегливому навчанні, аж до здобуття звання кандидата технічних наук, на будівництві багатьох рівненських споруд, на викладацькій роботі у рідному «воднику». Здавалося, настав час на спокійний безтурботний відпочинок. Та ні!  Не замолоду, а в доволі зрілому віці прийшла до нього особлива пристрасть до пізнання навколишнього світу природи, її цілющих властивостей. Доля дарувала йому знайомство і дружбу із знаним ботаніком і травознавцем Іваном Носалем, який все своє свідоме життя будував міцний місток від рослини до людини. А пізніше він зустрівся із українським вченим-біологом  Володимиром Осетровим, науковцем Центрального ботанічного саду імені М. М. Гришка АН України, який  познайомив пана Анатолія із реліктовим деревом гінкго.

З того часу дерево, яке вважається ровесником динозаврів і пращуром сучасних сосен та ялин, стало його найзаповітнішою мрією. Він став досконало вивчати всі природні властивості цього довгожителя і їх використання  людством для свого блага. Дерево-цілитель відповіло взаємністю на таку увагу і любов до себе. Уся невеличка садиба Терещуків у Рівному перетворилася на заказник гінкго і нині їх там росте понад 60 дерев. Найстаршому із нихмайже 25 років і воно вже сягає своєю кроною даху двоповерхового будинку. З появи перших весняних ніжно зелених листочків до пізньої осені, коли все подвір’я вкривається золотими серцями гінкго-сім’ї священного дерева, Анатолій Іванович і його родина опікуються їх комфортним життям. Оповита легендами рослина Сходу добре прижилася на українській землі, де їй вистачає і сонця, і вологи, і головне – любові і шанобливого ставлення.

Мрія рівненського гінкгознавця – висадити унікальне цілюще дерево в кожному парку, сквері, на вулицях, біля шкіл і дитячих садочків, лікарень і місць відпочинку рівнян. І вже нині можна з впевненістю сказати, що Рівне за кількістю дерев гінкго посідає перше місце в Україні. Наше місто можна вважати «столицею гінкго» в державі.

Анатолій Терещук і його родина не лише вирощують реліктове дерево, яке з їхнього двору роз’їжджається по всій Україні, а й широко його популяризують. Написані і видані власним коштом книжки, довідники, рецептурники  авторства А.Терещука допомагають усім, хто цікавиться фітотерапією і шукає в рослині порятунок.

Більше 20 років ми знайомі з Анатолієм Івановичем. Він неймовірно цікавий співрозмовник, носій різнобічних глибоких знань, принциповий у вирішенні питань наміченої справи, людина з почуттям гумору, добрий і довірливий, справжній патріот України.

Зазвичай наші довгі розмови були про сьогодення, а більше про його захоплення, про книжки, які він готує до видання. Спогади ж про його «колись» відкладали  на потім. Та, коли прослухала розповідь пана Анатолія про його рідне село Бугрин, де він народився, про шкільні роки у повоєнному Рівному, про будівельні майданчики обласного центру у вже далеких 1960-х роках, відчула потребу поділитися почутим з широким загалом відвідувачів Рівненського краєзнавчого музею та користувачами музейного сайту.

Витоки. Село Бугрин

«Я народився на Гощанщині, в селі Бугрин у І933 році,  там пройшло моє дитинство, мої перші І6 років життя. Наше село над Горинню було велике і  мальовниче.

Була в нашому селі стара красива церква, її дзвін було чути на всю округу. В Бугрині престольний празник був на Вшестя і тоді, в кінці травня, до нас в село приїжджали гості з сусідніх сіл, а ми до них йшли на їх празники.  На свято збиралася за столом гостина, пісні співали, а нам, дітям, в садку столика накривали.  Пам’ятаю, як старші співали : «Ой, як приїхав той Петлюра та й став говорити, як нам тяжко та й на світі жити».

Я трохи пам’ятаю життя за Польщі. Був колись в селі пан, у якого наші люди працювали. Проробив день і ввечері одержав злот зароблений. Від охочих працювати в пана не було відбою, бо ж могли заробити «живі» гроші.

Село було українське, але жили в нас і декілька єврейських сімей. Один єврей крамничку тримав, а другий був «гонучником» (їздив по селу підводою і ганчір’я збирав, а за них давав різні дрібнички – голки, ґудзики, синьку). Пам’ятаю хату єврейську, яка була краща нашої – вікна більші, дах під бляхою. Стояла та хата на горбу і аж світилася на сонці. Наші ж хати були соломою криті. Головна бугринська вулиця  була вимощена бруківкою, а обабіч неї -  бордюри (по-польськи казали «риштоки»). Пам’ятаю, як щосуботи кожен напроти своєї хати мав чистенько дорогу ту підмести і «риштоки» вапном побілити. Батьки таке завдання давали нам, дітям, і звичайно це нам не дуже подобалося. Але зате в неділю вранці  вийдеш, а вся вулиця чистенька з білими бордюрами. Люди йдуть до церкви і ніде жодної соломинки. Такі були порядки.

Люди колись багато чого вміли самі робити, все своє було.

Мій батько був гарним столяром, все вмів робити – вікна, двері, меблі.  Пам’ятаю, що краща  в мене була іграшка – це, коли на коляди прокинешся вранці, а зі стелі висить дерев’яна пахуча стружка. Мій батько потім у селі клуб будував. Хотів, щоб і я столяром став, всі свої столярні інструменти мені в спадок залишив.

Мати моя Текля  і баба Олена полотно з конопель ткали. На кожному городі в селі лежала купа конопляної полови. Помолотили, стебла забрали, насіння вибрали, провіяли на вітер. Із стебел – тканина, з якої мати мені штани пошиє, а потім візьме дубову кору, наламає, замочить і кине ті штани в цю воду. А коли вже витягне, то в мене були вже гарні темно коричневі штани. А вечорами моя мама вишивала. Ото я й досі зберігаю вишивання мамине на полотні.

Поруч з нашим селом протікає Горинь, а через річку – ліс. Я в дитинстві ходив до річки купатися і рибу ловив. Пан проти центральної сільської вулиці сітки на рибу ставив, саме там, де було багато риби. Іноді й мені вдавалося копійку заробити у панів.

Я у батьків був один син. Меньшенька була ще сестричка, але вона померла немовлям. З нами жила ще баба Олена, батькова матір, яка була в дитинстві для мене  особливим авторитетом. Баба двадцять років  у церкві була старшою сестричкою, велику свічку на службі тримала. Тоді в церкві було 20 жінок-сестричок і 20 чоловіків-братчків. Мирова баба була Олена! Її слово було для всіх головним.

Пам’ятаю, як польські жовніри приїжджали до нас на річку коней своїх мити. Шкрябачками помиють, порозчісують гриви, а потім виведуть на траву і кінські ноги вище колін білим бинтом пообв’язують, сідають на тих гарних коней і з піснею їдуть селом. Ми дивилися на них з захопленням. Таку картину ми бачили до І939-го.

І от раптом селом пронеслося: «Совєти наступають!…». І центральною вулицею поляки на тих конях галопом проскакали і чуємо від них: «Не дамо врогу ні гудзіка!». Стихло. Аж бачимо городами рухаються якісь палки. А це були штики на гвинтівках, з якими нове військо наступало. Совєти йшли вже одягнені в шинелі (місяць був вересень). Йшли людськими городами, нагиналися і капусту їли сиру, що дуже здивувало наших бабів.

У вересні совєти лиш пройшли селом, а владувати прийшли десь через 3-4 місяці. Село загомоніло: «Вдовиченко їде!». Приїхав цей чоловік на бричці, в руках пістолет. Він став директором новоствореної МТС (машино-тракторної станції), яку розмістили на панському фільварку, а сам директор оселився в будинку, де раніше «вуйт» жив. Потроху нові порядки стали заводити.

Із пам’яті виринає війна

Час гітлерівської окупації залишив моторошні спогади. Якось через село їхали дві машини з німцями і на них був вчинений напад, ким – не знаю. Я малим був, але ми з хлопцями бігали дивитися на ту розстріляну машину і бачили двох вбитих гітлерівців. Наступного дня в селі почалася облава. Село оточили і стали зганяти усіх жителів  на цвинтар біля церкви. Церква була огороджена, навкруги липи росли і лавки стояли. Ми з бабою Оленою теж туди потрапили. Вистроїли усіх в ряд. Приїхала машина, з якої вийшов німецький офіцер-перекладач і наказав: «Всі чоловіки, крок вперед!». А потім йде і палицею тикає у тих, хто має вийти. Біля церкви був такий невеличкий будинок, який називали «караулка», де завжди було відро з водою, лавка. Вистроїли тих чоловіків біля цього будинку і два офіцера почали в них стріляти та всередину «караулки» вкидати. Крик стоїть, жінки плачуть. А що зробиш, куди втечеш, якщо через кожні 5-7 метрів  з автоматами стоять? Розстріляли десять чоловіків, самих міцних. Потім принесли каністру з бензином, облили хатинку і підпалили.

А ще в час німецької окупації ми, сільські хлопці, ставали юними повстанцями. Якось у  1943 році зібралися бугринські  хлопчаки   біля вітряка, чоловік п’ятдесят зійшлося. Старшим був Ростик і ще хтось з не наших. Кажуть нам старшаки, що ми  тепер будемо вояками УПА, нас будуть вчити захищати батьківщину і треба нам прийти наступного разу з палицями чи зробленою з дерева зброєю.  Батько ж мій був хорошим столяром, то він мені вистругав  гвинтівку, що була як справжня. Ми вчилися ходити строєм, навколо себе обертатися, лягати і вставати за командою.  На вітряку висів жовто-синій прапор.

Шкільні повоєнні роки

Я закінчив 7 класів сільської школи у 1949 році. Після війни вчителі у нашій школі в більшості були приїжджі. А з місцевих був син нашого старого священника Євген Прохорович, який викладав математику, фізику і німецьку мову. Цей вчитель закінчив у Варшаві металургійний факультет і його направляли на роботу  інженером аж за Урал, то він не погодився їхати так далеко і залишився в нашому селі вчителювати і доглядати свого старого батька. Саме він порадив моїм батькам дати можливість мені далі вчитися, бо вбачав в мені здібності до навчання і пророкував для мене щось путнє в житті.

Рівне моєї юності

Одержати середню освіту діти нашого села могли або ж у райцентрі Гоща, або в обласному центрі. Так у І949 році я опинився в Рівному і продовжив навчання у чоловічій школі № 2, яка тоді знаходилася на головній вулиці напроти парку ім. Т.Шевченка (нині  вул. Соборна, 30). З того часу Рівне стало моїм рідним містом назавжди.

Треба сказати, що на той час у Рівному вже працював мій батько Іван Терещук. У І945 р. в Бугрин приїхала група радянських «повноважених» осіб, серед яких були й «істрибки». Зібрали вони усіх чоловіків з села і стали опитувати хто що вміє робити. Відібрали чоловік десять майстрових людей і серед них мого батька, як столяра, і повезли до Рівного. Там йому дали завдання вставляти вікна і двері у приміщення НКДБ, яке знаходилося на вул. Свердлова (сучасна вул. Хвильового) і дозволили тимчасово мешкати в кімнатці біля котельні, яка знаходилася у підвалі цього приміщення (нині Інститут мистецтв РДГУ, вул. Хвильового, 7).

Багато цікавих, іноді досить кумедних, спогадів залишилося в мене з життя міста повоєнних років. Школа наша знаходилася якраз напроти сучасного входу в парк. Я пам’ятаю, що на місці сучасного Міського Будинку культури була бетонна площадка і там грали в «городки». А перед сучасними східцями входу в парк стояв старий красивий цегляний будинок, в якому жив якийсь високопоставлений керівник із залізниці. Була у цього чиновника дуже гарна донька, яка мала довгі чорні коси і красиво грала на піаніно (ми, школярі, спостерігали за нею через вікно). То яка вже була нам наука! Нам було по І6!

А по суботах на танцювальні вечори в нашу школу приходили дівчата із школи № 5 (тоді була на колишній вул. Пушкіна). Дівчатка всі з 9-І0 класу, в білих фартушках, гарні і танцювати вміють. А я, сільський хлопець,  зовсім цього не вмів. То ж довелося з друзями йти в театр, який тоді був на вул. Поштовій, знайти хореографа, який нас за декілька днів навчив танцювальним рухам, що додало нам сміливості запросити дівчину до танцю.

Вищим етапом мого «світського» міського життя став танцювальний майданчик у парку ім. Шевченка. В той час парк був огороджений парканом і вхід до нього був платний. Квиток коштував 50 коп. і для нас,  школярів, це було досить дорого. То ж ми знаходили дірку в огорожі з боку сучасного головного корпусу «водника» і проникали у цей цікавий світ відпочинку і розваг. Танцювальний майданчик, який вже тоді називали «пательня», знаходився на місці майбутньої споруди кінотеатру ім. Шевченка. Коли я вперше прийшов на «пательню», то мені було так страшно, як на війні. Та перша моя партнерша по танцю однаково, як і я, в танцях була початківцем. Наступаючи один одному на ноги, ми все ж  танцювали і страх поступово відступав, а музика і танцювальні ритми все більше полонили наше молоде життя. Окрім шкільних вечорів і паркової «пательні» ми стали відвідувати клуб зв’язківців, який знаходився в одноповерховому бараці одразу за головпоштамтом, на вул. Міцкевича.

Поки я вчився у школі, жив на квартирі у різних людей. Пам’ятаю своє не зовсім комфортне життя в старому будиночку на вул. Короленка. Цієї невеличкої вулиці давно немає, вона проходила там, де нині майдан Незалежності – від вул. Міцкевича до вул. Поштової. Вуличка була невеличка з одноповерховими будинками, які раніше, очевидно, належали єврейському населенню. Надто часто в моєї хазяйки збиралася весела і шумна компанія чоловіків сумнівної поведінки, то ж  готувати домашні завдання стало геть неможливо. Деякий час я жив з батьком в кімнатці на Хвильового.

Трудова біографія. Коротко.

А далі було навчання в інституті Інженерів водного господарства у Києві, який закінчив у І958 році, одруження, народження двох донечок, аспірантура і захист дисертації. Участь в багатьох проектах розбудови Рівного у І960-х, серед яких будівництво нашого театру, здача в експлуатацію ресторанів «Україна» і «Спорт», при мені вирішувалася доля проспекту Миру. Довгі роки працював у нашому Інституті інженерів водного господарства викладачем».

Анатолію Івановичу виповнилося 90! І сплинуло рівно 30 років від його першого близького знайомства із деревом гінкго!

Позаду життя вкрай заповнене цікавими подіями і добрими справами. А він живе майбутніми планами, які віримо здійсняться. Будуть видані нові книжки за його дослідженнями і спостереженнями, висаджені і доглянуті нові унікальні рослини і, можливо, буде створений музей «ГІНКГО», про який він давно мріє.

Галина Данильчук

старший науковий співробітник

Рівненського обласного краєзнавчого музею