Їх життя – це згусток горя і сліз.

До 90 роковин Голодомору в Україні

Як же довго тривало це моторошне замовчування страшної правди про голодну смерть мільйонів українців! Скільки поколінь наших людей мало зростати в незнанні того, що тоді в І932-І933 роках вимерли цілі українські села від малого до старого його мешканця. А з ними зникла велика частка нашої історії, освіти, культури, наші пісні, наше майбутнє. У півголоса, пошепки, озираючись, з великим острахом, навіть, коли доживали віку, розповідали своїм найближчим гірку правду ті, які вижили, яких не змололи жорна насильницького голодомору.

Фото з відкритих джерел

Наш західноукраїнський регіон, перебуваючи до І939 року у складі Польської держави, не звідав подібної трагедії. Відомості про вимирання сіл на сході України, попри усі заходи радянської влади щодо тримання в таємниці масштабного голоду, протискалися через кордон інформацією від рідкісних втікачів з «радянського раю», надходили в листах з вільних країн, з’являлися повідомлення і статті на шпальтах тогочасних місцевих газет.

Спілкуючись із людьми старшого віку, які жили в міжвоєнний період в нашому краї, не раз чула інформацію, що місцеве населення знало про голод на сході України. Мене особисто страшила фраза, яку я чула в дитинстві від своєї бабусі, мешканки Рівного в міжвоєнний період - «Там їли котів і собак». Але в мої шкільні роки, а це були І960-І970 роки, жодної офіційної інформації про жахливі події початку 1930-х років не було.

Про штучно створений голодомор, як геноцид української нації, на повний голос заговорили лише в незалежній Україні. А в 2006 році Верховна Рада України ухвалила закон про визнання Голодомору геноцидом українського народу.

Історики, краєзнавці, дослідники досі відшуковують свідчення людей про той смертоносний час. Йдучи шляхом усної історії, мені вдалося записати декілька спогадів жінок поважного віку, дитинство яких припало на І930-і роки і вони на все життя запам’ятали ті події.

Свідчення Валентини Якименко

Вже після смерті Валентини Якименко у Здолбунівському будинку-інтернаті для громадян похилого віку та інвалідів потрапив мені до рук її сімейний альбом і декілька особистих документів, які нині стали реліквіями Рівненського краєзнавчого музею. Серед цих пожовклих аркушів був лист, який вона адресувала редакції рівненської газети «Червоний прапор» на початку І990-х років. Не знаю чи дійшов цей лист до адресата і якою на нього тоді була реакція, але нині цей лист став документом і вартий нашої уваги, як особистий спогад жінки, яка в дитинстві пережила голодомор. Тож публікуємо цей лист у повному його викладі.

«Можливо ви мого листа і не надрукуєте в газеті, але я прошу хоч прочитайте і передайте мого листа тим людям, що збирають факти за 1933 рік, за голодомор. Якщо їх зацікавить, то я напишу детальніше, що мені вкарбувалось у пам’ять і напевно буде до кінця мого життя зі мною.

Пише Вам пенсіонерка з міста Рівного, вул. Київська, буд 26 кв. 150 Якименко Валентина Савеліївна, 1927 року народження, родом із Чернігівщини. Моє дівоче прізвище Гречаник. Я прожила на світі 65 років і ніколи на думку не спадало, що мене спонукає щось писати в газету, хоч як подумати, то життя моє ой яке тяжке, а особливо дитинство. Та вся ота біль і приниження і два клейма помаленьку за довгі роки притупились і зарубцювались. Почну з того далекого 1932 року, коли мій тато змушений був ховатися, бо вночі приходили його шукати, а вранці тихо плакала наша мама. А ми, його маленькі діти, нас було п’ятеро, я була четверта, чули все це і тремтіли. Потім тата зловили і засудили. Це було, певне, осінню 1932 року. А потім, зимою, був сніг уже, прийшли в хату і забрали та вивезли з комори все, що там було. Ще мого старшого брата Мишка заставили полізти в скриню і вимести все до зернини мітлою. Потім він нам розказував на печі і плакав. Весною 1933 року десь не стало і нашої мами. Ми голодні плакали на вулиці і ніхто в селі не пускав нас у хату і не звертав уваги, тому що всі були голодні і ще боялись, тому що тата нашого засудили. Так сказала нам якась тітка. І ми, троє менших, пішли з села. Самий старший брат Мишко десь дівся, а другий за ним Коля умирав з голоду коло хати у канаві. Скільки днів ми ходили і де - я вже не пам’ятаю. Пам’ятаю, як ми зайшли на якийсь хутір і просили їсти і нам дали варених картопляних лушпин, политих кислим молоком. Потім ми прийшли в якесь містечко ввечері і до кого ми не стукали у двері - нам не відчиняли. Ми зайшли у якийсь двір, зайшли в розламаний хлів (мені здається, що це була дровітня) і там у куточку, на купі сміття із соломи і трісок, ми притулились одне до одного і зі страху, бо починалась гроза, так і заснули. Проснулись ми від того, що на нас хтось кричав і гонив нас із того хліва. То була якась жінка. Вона сказала, що якщо ми не вийдемо з хліва, то вона нас уб’є. Ми мокрі побігли на вулицю, бо очевидно протікала там стріха. Так ми раненько, ще тільки сходило сонце, опинились на вулиці містечка.

Люди ще не ходили і на нас звернула увагу одна тітка і запитала: «Діти, чиї ви є, що так рано ходите по вулиці?». Ми з братом Павлом удвох їй розказали, що тата нашого засудили, а маму певно теж забрали, брат помер у канаві з голоду, а ми ходимо і шукаємо, щоб нас забрали у притулок. Тітка вислухала і каже: «Я вас заведу у дитприймальник, тільки ви не кажіть, що вашого тата засудили. Якщо скажете, то вас не візьмуть». І завела нас туди. Ось так ми стали мешканцями дитбудинку. Брата зразу забрали від нас, а сестричка скоро померла (мені сказала тьотя Маруся – працівниця дитбудинку). І я залишилася одна з п’яти дітей. Скільки разів перевозили з дитбудинку в дитбудинок - не пам’ятаю. Тільки пам’ятаю, як мене з Менської лікарні, що на Чернігівщині, де я лежала хвора на цингу і малярію, привезли в село Бутівку Сосницького району Чернігівської області на утримання колгоспу.

В цьому селі я проживала в людей, яким колгосп за це платив трудоднями, а на моє утримання давали харчі – картоплю, борошно, крупу, молоко та ін. Одежу мені також давали з колгоспу. У цих людей я пасла корову, допомагала по господарству і ходила до школи. Закінчила я в Бутівці 6 класів у 1941 році весною. Ну а війна розпочалася через 10 днів після шкільних іспитів. Почалася евакуація. Все правління колгоспу евакуювалось, колгоспу не стало. Прийшли німці і ці люди вигнали мене з хати, бо харчів мені вже не давали. Ходила я по селу. Хто пустить переночувати, хто дасть поїсти, аж поки одна сім’я мене не взяла до себе на зиму.

На Чернігівщині. З особистого альбому В. Якименко 

Весною 1942 року, в середині квітня, було перше насильне вивезення бутівчан до Німеччини. Мене теж забрали, хоча мені було тоді трохи більше 14 років.

У Німеччині я працювала і на фабриці, і у бауерів до кінця війни 10 травня 1945 року. Після закінчення війни ми стали самочинно (так як ще не було ніякої влади) виїжджати на батьківщину. Так як у мене не було рідні, то я добралась до міста Хирів (колишня Дрогобицька область) і там влаштувалася прачкою у військову частину. Осінню 1945 року ця військова частина розформувалась. Перед новим 1946 роком я поїхала на Чернігівщину в те село Бутівку, звідки мене забрали в Німеччину. Секретар сільради сказав мені, щоб я йшла в Сосницю в районне НКВД, там мене запишуть і, певно, відправлять на Донбас, або в місто Жданів (тепер Маріуполь) на будівництво домни. Я зрозуміла, що це знову рабство і тихенько виїхала з села.

Валентина та Ілля Якименки, с. Тучин, І949 р.

Де на товарняку, де в тамбурі добралась у місто Самбір колишньої Дрогобицької області. Там служив в армії мій майбутній чоловік Ілля Якименко. У 1947 році ми поїхали у с. Бутівку і там розписались. Чоловік демобілізувався і у 1946 році був направлений на роботу на Рівненщину, де обоє працювали до виходу на пенсію. А далі - тяжка хвороба чоловіка, який вже не міг ходити і втратив зір. Бог, нажаль, не дав нам діточок.

Дякую людям із Бутівки, що на Чернігівщині, і усім односельцям, що мені давали кусок хліба, і в лиху годину обігріли. Перш за все - родині Шугалія Максима Самсоновича, фронтовика-інваліда 2-ї групи, сім’я якого дала мені притулок у лиху годину.

У 1991 р. я дізналася про виплати компенсацій за фашистську каторгу… Я не прошу ніякої компенсації. Я хочу за 60 років мого морально понівеченого життя бодай хоч в його завершенні не бути другосортною людиною і сказати правду за всі роки з 1932 р. по 1992 р. Це буде моя найбільша компенсація…».

Свідчення Ганни Нестерук

У 2020 році я зустрілася з 95-річною Ганною Нестерук, яка на той час мешкала в сім’ї своєї онуки у м. Здолбунові. Жінка ледь пересувалася квартирою, опираючись на ключку і якось ніби відчувала себе зайвою у гарно мебльованій кімнаті, бо все її довге життя вщент було наповнене лиш бідами, стражданнями і нуждою.

Народилася Ганна Василівна Нестерук 1925 р. у с. Чорна, що на Хмельниччині. Маленькою дівчинкою вона пережила голодомор, втратила від голодної смерті рідних, а в роки нацистської окупації була насильно вивезена до Німеччини, як остарбайтер, потому повернулася в рідне село, де застала згорілу хату. Її життя – це згусток горя і сліз.

«Мені було сім років, як почався голод. Ходили люди голодні. Люди вмирали і лежали на дорогах, як сміття. Голодували люди дуже. А я з мамою вижила. У нас був колгосп і там ставили такі великі чани і варили суп, в якому була де-не-де крупинка. Ми, діти, ходили туди, щоб нам налили кружечку того супу. Я рано не сплю, а швидко біжу до колгоспної контори, щоб мені ще застати роздачу, щоб мені налляли кружечку того супу. Поки прийду додому, то я його вип'ю, а мамі вже нема нічого. Бідна моя мама голодна ходила. Була в селі комора, там євреї жили, то мама до них ходила. Вони не бідували, вони мали своє поле, комуна в них там була.

В мене було ще два брата – старший і менший. Брати і тато від голоду померли. Меншенький брат так все їсти просив! Я назгрібаю цвіту яблуні і їм, із землею їла. Йду додому, а він за мною біжить і просить: «Дай мені. Я хочу їсти». А на другий день братик помер. Мама ходила і десь трохи заробляла, щось міняла на яку їжу. От дав їй хтось мисочку проса і вона ту мисочку на горі сховала. А ми із старшим братом полізли туди і сирим те просо з’їли. Що залишилося, то мама на столі розтерла і потроху кидала у воду, щоб нам був якийсь супчик. Від голоду померли батько і старший брат. Осталися ми з мамою вдвох.

Дуже багато в нашому селі людей вимерло від голоду. Були біля нас сусіди, там подружка була моя Приська. Її брати ходили на скотомогильник, де були скидані здохлі корови і коні, брали звідти м’ясо, варили і їли його. І я з ними туди ходила, хоча мама мене туди не пускала. На другий день я пішла до них, а вони усі мертві лежать, усі п’ятеро.

Усіх мертвяків скидали в одну яму, зверху рядном прикривали. Біда була що й ту яму не було кому копати.

Чи могли ми втікати з села? А куди втечеш? Саме у 1932 році організували у нас колгосп, всі в ньому закріплені».

Ось такі спогади записані (ні, вилиті слізьми!) зі слів очевидиці людовбивства ХХ століття. Ні додати, ні прокоментувати…

Відійшла в засвіти Ганна Василівна Нестерук у січні 2022 року, проживши на цій землі 97 років. І, як сказала вона: «Життя було довге, а щастя - лише жменька».

Пройшло 90 років від того страшного злочину проти українського народу. Святою пам’яттю полеглих мільйонів українців стала нез’їдена ними крихта хліба і незгасна свіча пам’яті, яку ми запалюємо щороку в четверту суботу листопада.

Галина Данильчук