НІЛ ХАСЕВИЧ – ХУДОЖНИК-БОРЕЦЬ

9 липня 2021

  Малопримітне село Дюксин заховалося на Волинському Поліссі поблизу містечка Деражне. Саме тут 25 листопада (12 листопада за старим стилем) 1905 року в родині диякона місцевої церкви Антона Івановича та Феодотії Олексіївни Хасевичів народився син Ніл, якому судилося увійти в історію України ХХ-го століття. Доля цієї родини склалася трагічно: батька Ніла знищили 1943 року німці, брата Федора (був священиком)  репресувала радянська влада у післявоєнний час, мати загинула на Оржівському залізничному переїзді, коли Нілові ще не виповнилося сімнадцяти років. Сам хлопець зазнав тоді каліцтва, втратив частину лівої ноги. Відтоді Ніл змайстрував собі протез і ходив із палицею. Це серйозно вплинуло на його тонку душевну натуру. Але чудова поліська природа та місцеве оточення поступово лікували душевні рани. «Наповнення його душі здійснювались, якби з надр волинської землі, чому зберегли багато свідчень односельці, – зазначив дослідник життя й діяльності Н. Хасевича Анатолій Вакулка. – Навіть, на перший погляд, нічим не примітний факт його схильності до вишивання свідчить про глибину закоренілості Ніла Хасевича звичаєво-побутовими особливостями свого близького оточення. Людські характери і народні ландшафти - все укладалось у чіпку пам’ять, щоб з часом «нагадатись» вже у творчо-уявному вимірі».

   За даними УМДБ по Рівненській області, зібраними уже після 1945 року, Н. Хасевич 1919 року, під час поїздки з м. Рівне до рідного села Дюксин, на Оржівському переїзді потрапив під потяг, у результаті чого його мати загинула, а йому відрізало ліву ногу вище коліна. Французька компанія, яка володіла залізницею, виплатила сім’ї Хасевичів компенсацію.

   Ще зі шкільної лави Н. Хасевич став займатися малюванням і 1919 р. вступив на навчання до приватної художньої майстерні Василя Даниловича Леня – мешканця м. Рівне. У цій майстерні Хасевич вчився та працював протягом 4-х років, одночасно займався самоосвітою.

   1925 року Ніл виїхав у м. Варшаву, де екстерном склав іспити на атестат зрілості. Його товариш П. Мегик 1952 року згадував початки їхнього знайомства: «Син волинської землі, тієї частини, що після першої світової війни опинилась у кордонах Польської держави. З’являється у Варшавській академії мистецтв десь 1925 чи 1926 р. Молодий, років 20, невеликого зросту, бідно вдягнений хлопчина, з палицею в руці, бо замість лівої ноги – дерев’яна, закінчена грубим патиком, примітивна, власної роботи, протеза. Записується спочатку на відділ малярства, а по кількох роках переходить на графічний відділ. Пильно вчиться і неймовірно матеріально бідує. З дому від батька нічого не одержує, бо там – не менша біда. Усе ж таки, палаючий вогнем святої любові до Мистецтва, Хасевич витримує найтяжчих п’ять років. Пізніше стає легше йому із заробітком, він ще більше вчиться. Закінчує одночасно середню освіту, щоб одержати в академії право звичайного студента, з чим були зв’язані деякі полекші в оплатах за право навчання. Посвячується цілковито графіці, вивчає графічні техніки, вивчає книжку та букву й складає за кілька літ державний іспит учителя рисунків». Після отримання атестата про середню освіту Хасевич стає повноправним студентом Варшавської академії образотворчих мистецтв. У його особовій справі зафіксовано, що заяву про вступ до цього навчального закладу у якості вільного слухача майбутній художник подав 29 вересня 1926 року, долучивши до неї метрику, автобіографію, військове свідоцтво, 4 фото та 3 живописні роботи (портрети). А далі, з 1926-го до 1933-го, Ніл із захопленням навчається у Варшавській академії мистецтв на відділах ма­лярства і графіки. Студіював живопис у Мілоша Котарбінського, графіку — у В. Скочиляса та Л. Вичулковського, ткацтво — у Чайковського, а в професора Бонавентури Лєнарта вчився мистецтву шрифта й книгознавству. Жилося Хасевичу тоді зовсім не солодко. У його особовій справі містяться чисельні прохання про матеріальну допомогу чи звільнення від оплати за навчання, які не завжди задовольнялися адміністрацією навчального закладу.

   Та, незважаючи на побутові незручності та матеріальні нестатки, Н. Хасевич  не падає духом. Він встановлює зв’язок із учасниками українського національного руху і входить до складу гуртка «Спокій», який очолював його добрий товариш буковинець Петро Мегик. Цей гурток займався поширенням української національної ідеї через організацію художніх виставок картин та графічних робіт і об’єднав значне коло співвітчизників ( його членами на різних етапах організованого життя було від 33 до 64 варшавських українців, якщо брати до уваги й почесних членів гуртка). Певний час у гуртку Н. Хасевич виконував функції секретаря.

  Основний кістяк «Спокою» формували студенти та випускники Варшавської академії мистецтв. Діяльність гуртка підпорядковувалась ідеї , вкладеній у саму назву: «Спокій» не значить застій... Розуміємо у символі того українського рідного слова сам ритм, такт, порядок, акорд, ту гармонію, що панує у справжньому мистецтві всіх епох і народів, і що є вічною, незмінною у нашому мистецтві». Так сформував кредо «Спокою» та спокійців В. Побулавець.

   З 1936 до 1939 р. Ніл разом зі «спокійцями» організував низку виставок на Волині. Постійно підтримував контакти з художниками, які працювали за кордоном – у Бельгії, Голландії, Фінляндії, США, Австрії, Угорщині.

   Старо­жили Дюксина згадують, що Ніл Хасевич, приїжджаючи на канікули в село, любив ткати, вишивати. Григорій Савич Судак, житель Дюксина, розповідає, що він не раз бачив Ніла у вишитій власноруч сорочці, як той весь час малював, сидячи під в’язом.

   Гурток «Спокій» проіснував до 1939 р., тобто до приєднання Західної України до СРСР.  Воєнні події внесли корективи у життєві та творчі плани гуртківців. На тринадцятому році діяльності офіційні заходи гуртка довелося згорнути, хоч навіть у повному драматизму 1940 році окремі «спокійці» спромоглися організувати виставку своїх рисунків у підконтрольному німцям Холмі. Ніл вже був від них відрізаний офіційним радянсько-німецьким кордоном.

   Відомо, що 1939 року Н. Хасевич проживав у селі Дюксин, працював вчителем у сільській школі, одночасно підробляв бухгалтером у сільпо. У той же час підтримував контакти з українським націоналістичним підпіллям у Деражненському районі, а також намагався встановити контакт з тими, хто виїхав на територію окупованої німцями Польщі.

   Ніл Хасевич ніколи не поривав зв’язків з своїми односельцями і намагався передати хоч крапелину тих знань, які отримав  у Варшаві. Старожили Дюксина з теплом згадують уроки трудового навчання та співів, що їх проводив Ніл. Виготовляли вони під його керівництвом різні іграшки, готувались до конкурсів, ставили п’єси класиків української літератури. Сам художник мав сильний і гарний голос. Співав у церковному хорі. Його односелець Григорій Судик згадує: «Я років шість співав разом з Нілом у церковному хорі. Керував хором його брат Анатолій, а Ніл йому допомагав. Так гарно читати «Апостола», як це умів Ніл, нікому в селі не вдавалося. А коли він приїздив на канікули, то послухати його голос приходили люди з навколишніх сіл. Улюбленими піснями його були: «Ой, зійшла зоря вечоровая, над Почаєвом стала», «Ой, горе тій чайці-небозі, що вивела чаєнят при битій дорозі». Окрім цього, Хасевич захоплювався написанням власних віршів і пісень. У Костопільському краєзнавчому музеї зберігаються два тексти пісень, записаних по пам’яті Петром Глінчуком, які виконував дюксинський хор. Це «Засяяло сонце золоте» та «А село Дюксин було пишне».

   1943-ій рік на Волині став переломним етапом у становленні українського визвольного руху. Тисячі місцевих жителів влилися у лави Української Повстанської Армії. Ще не досвідчені вояки підняли зброю проти німецьких окупантів і звільнили окремі регіони від впливу окупаційної адміністрації, різних гебітскомісарів та ландвіртів, припинили масове викачування людських, матеріальних, сировинних ресурсів для потреб Третього рейху. Генеральний комісар Волині та Поділля звітував у Берлін 30 квітня 1943 р. про те, що захід і південь Волині остаточно опановані «українськими національними бандами» і ситуація настільки загрозлива, що в районах Горохова, Любомля, Дубно, Крем’янця і частково Луцька треба вже говорити про народне повстання. Наступні німецькі повідомлення за травень 1943 року говорять про величезні господарські втрати і зменшення кількості поставок хліба, худоби, молока, яєць та інших сільськогосподарських продуктів на 50%.

   Чільне місце у творчості Ніла Хасевича воєнного та післявоєнного періодів посідає листівка плакатно-агітаційного характеру. Завдяки таким листівками українське підпілля інформувало населення про власну боротьбу і закликало виступати зі зброєю проти окупантів, щоб виборювати незалежність української держави. Ніл Хасевич задумав і створив у підпіллі кілька серій робіт на різну тематику.

   Як свідок тих подій, художник із фотографічною точністю передав життя і побут повстанців, готуючи до видання мистецький альбом «Волинь в боротьбі».

   У підпіллі «Зота» вважали скромним, справедливим керівником. Не раз як посередник він брав участь у припиненні конфліктів морального характеру, адже мав ще й попередній досвід мирового судді. Від бункера до бункера Хасевича перевозили іноді на велосипеді, а найчастіше на коні.

   Скільки графічних робіт створив у підпіллі художник достеменно не відомо. Некролог, який написав після його загибелі В. Галаса-«Орлан», свідчить, що таких творів було 240. А, можливо, і ще більше, якщо врахувати, що «Орлан» керував підпіллям на Волині з 1948 року і міг говорити про творчість художника саме за період 1948-1952 рр.

   Дійсно, поштовхом до активізації розшуків Ніла Хасевича стала грізна вказівка з Москви. Адже створені графіком проекти нагород для членів ОУН та УПА, а також підбірка дереворитів (окремі твори за 1948, 1949 та початок 1950 року) у квітні 1950 року були надіслані керівнику проводу ОУН в Україні В. Куку-«Лемішу» очільником Волинського підпілля Василем Галасою-«Орланом», а той через кур’єра від ЗП УГВР «Богдана» передав влітку всі матеріали на Захід.

   Останнім прихистком для Ніла Хасевича стала криївка в господарстві колишнього фронтовика-сапера, а на той час рядового колгоспника Лавріна Стацюка, який проживав з дружиною Єфросинією та сином Григорієм. Інший син Анатолій на той час служив у армії.

   Офіційна доповідна повідомляє, що клуня, під якою була криївка, одразу була заблокована військовими та офіцерами МДБ 4 березня 1952 р. о 12.00 год дня.

   Підпільникам було запропоновано здаватися живими, однак вони відмовилися, підпалили криївку і знищили чимало документів. У зв’язку з цим оперативною групою до бункера через вентиляційний отвір було вкинуто дві гранати та здійснено два постріли з ракетниці. У результаті цього один підпільник був вбитий, а два інших відмовились здаватися і застрілились.

Особи загиблих були встановлені. Ними виявились:

1. Хасевич Ніл Антонович-«Бей», «Левко», «Зот», «Рибак», «333», «КВ-37», «З-14», «85-10», 1905 року народження, уродженець с. Дюксин Деражненського району Рівненської області, українець, з родини священика, з вищою освітою – закінчив Варшавську академію прикладних мистецтв. Керівник технічної ланки при крайовому проводі ОУН на ПЗУЗ. Член УГВР з 1949 року.
2. Мельничук Антон Митрофанович-«Гнат», 1930 року народження, уродженець с. Плоска Рівненського району, українець, з селян-середняків, з середньою освітою, в підпіллі ОУН перебував з вересня 1950 р. До кінця 1951 р. перебував в боївці Рівненського районного провідника ОУН «Матвія». Потім став учнем Н. Хасевича.
3. Антонюк В’ячеслав Романович-«Матвій», «Грім», 1931 року народження, уродженець с. Дядьковичі Рівненського району, в підпіллі ОУН з 1948 р., керівник Рівненського районного проводу ОУН.

Тіла були завезені у містечко Клевань і виставлені на упізнання. Де пізніше їх закопали невідомо.

   Родину Стацюків у складі Лаврентія Мойсейовича 1900 р.н., Єфросинії Іванівни 1900 р.н. та сина Григорія 1933 р.н. одразу було заарештовано та після короткотривалого слідства засуджено 10 квітня 1952 року вироком Військового трибуналу військ МДБ Ровенської області по ст. 54-1 «а» на 20 років каторги з конфіскацією майна. Так радянська тоталітарна система намагалась стерти пам’ять про талановитого художника-графіка, справжнього вояка УПА та його побратимів. Намагалась всіма засобами дискредитувати ідею самостійної України, за яку вони боролись. Та не вийшло.

   Ім’я Ніла Хасевича почало повертатися з забуття з початком незалежності України. Про нього заговорили журналісти, краєзнавці, історики. Лише мовчали колишні співробітники МДБ. Цікавий випадок стався на початку 90-их років ХХ-го століття, коли до Волинського краєзнавчого музею надійшли малюнки художника, які пролежали в архіві колишнього Волинського обласного управ­ління КДБ до того часу, коли Україна стала незалежною державою. Зберігались вони там від 1947 року, з дня, коли в перестрілці загинула зв’язкова однієї з ланок ОУН, яка з двома десятками малюнків, котрі виконав Н. Хасевич, пробиралася до Луцька. Це – ціла галерея портретів, сю­жетних творів і краєвидів. Виконані вони простим і кольоровим олів­цями, деякі за допомогою дереворитної техніки. Їм властива різноманітність настроїв, безпосередність у змалюванні характеру людини, точність зображуваного.

   Наявність малюнків та скомпонованих на їхній основі графічних робіт дає можливість вивчити своєрідну техніку художника: спочатку він робив сюжетні замальовки повстанців та навколишньої природи, а потім об’єднував їх у єдину графічну композицію. Художник дуже любив дерева – розлогі й могутні, таємничий ліс, пагорби та байраки, тихий плин води в озерах. На їхньому фоні зображав постаті незломних повстанців – вояків УПА, життя яких тісно пов’язане з рідною Волинню та Поліссям. А серед них повалене й покручене дерево його долі, долі його родини, друзів по боротьбі, сплюндрованої Батьківщини.

   Зберігся і виконаний олівцем у підпіллі «Автопортрет» художника. На глядача дивляться великі очі, повні філософської вистояності, спокою мислення, людини приреченої нести свій хрест до останку. Приреченої боротися з ворогом тільки різцем та долотом, боротися з своїм каліцтвом та вадами характеру тільки душевними муками і випити гірку повну чашу життя до кінця.

Ігор Марчук - завідувач відділу історії Рівненського обласного краєзнавчого музею