Життєвий та творчий шлях художника

Микола Станіславович Сівак народився 22 травня І953 р. в м. Хмельницький. У  І973 р. закінчив Вижницьке училище прикладного мистецтва, а в І983 р. – Львівську Академію мистецтв. Член НСХ України з І995 р. Працює в галузі скульптури, кераміки та живопису. Учасник численних всеукраїнських і міжнародних виставок (Польща, Болгарія, Білорусь). Створив понад І5 персональних виставок в Україні. М. Сівак автор знакових пам’ятників та скульптурних композицій,  встановлених у різних містах нашої країни. Зокрема у м. Рівне він у співавторстві зі скульптором Володимиром Пєтуховим створив пам’ятник нашим землякам, які загинули в локальних війнах. Пам’ятник встановили в 1999 році в центрі  парку “Лебединка”. Його авторству належать чотири скульптури, які прикрашають фасад Залу органної і камерної музики. У червні 2017 р. на вулиці 16 Липня у Рівному було відкрито скульптурну композицію  присвячену відомому художнику Георгію Косміаді.

Микола Сівак є лауреатом міської мистецької премії імені Георгія Косміаді, якої він удостоївся за серію скульптурних композицій 2013-2016 років.

Вагоме  місце у творчості скульптора займають садово-паркові композиції та роботи малих форм, виконані в матеріалі таракота,  бронза, кам’яна маса, чорнодимна кераміка.

Крайні роки митець активно займається живописом. Він брав участь в художніх пленерах, а роботи демонструвалися на багатьох виставках.

Микола  Сівак і Рівненський краєзнавчий музей

Давня творча дружба  пов’язує художника із Рівненським краєзнавчим музеєм. У 2003 р. він був учасником першого ювілейного виставкового проекту «Золоте сузір’я». А за останні 20 років М.Сівак був учасником багатьох виставок, які відбулися в музеї, а його персональна виставка «Творчий портрет Миколи Сівака» була представлена у 20І6 р. Микола Станіславович подарував музею декілька своїх живописних полотен  та макети  скульптурних  робіт.

Художник розповідає

«Я народився у Хмельницькому, в польськійродині. Там є такий район “Гречани”, і вулиця, на якійниністоїть 50 хат – цебула земля могодідаЯкуба. Дід один на весь той район мавцегляну хату, власниймлин, 20 коней. Діда в 1936 році “совєти” заарештували, і слідйогозгинув. Бабусю Марилю з дітьмививезли в Якутію. ВжепіслясмертіСталіна вони повернулись назад на Хмельниччину. У Хмельницькомупоруч з нами жило багатополяків. І я змалечку ходив з бабцею до костелу, чув, як добре вона розмовлялапольською. Мама моя вжегірше знала мову, бо мало булоспілкування з поляками. Вдомами спілкувалисяпольською, і коли я йшов до російськоїшколи, то жодногоросійського слова не знав. Ізсвоїми сестрами я такожрозмовлявпольською, яку й зараз досить добре знаю. Але почуваюся я українцем, бо є громадяниномУкраїни. Тут живу все життя, тут вивчився, тут відбувся як художник. А земля, щопід ногами, і світ, щонавколо, дужебагатозначать для людини, яка живетворчістю. Люблю українськінародніпісні, тому в мене багаторобітцієї тематики. Хоча я поляк, а знаю понад сто українськихпісень і люблю їхспівати.

Цікавепоясненнямаємоєпрізвишще. Сівакомназивалигончарнийвиріб – чорно-димнийгорщик. Коли цігорщикивиймають з печі, то вони не чорні, вони – сиві. Очевидно,  моїпрадавні пращури  були  гончарами.

Я не визнаюживопису без кольору. Чим менше в художника фантазії, тимменшевін художник. Художник без фантазії – це просто констатація факту. Для мене важливостворитиякийсь образ. Я перш за все професійний скульптор, і мійживописперекликаєтьсясвоєю пластикою, образністю з моїмиоб’ємними роботами. Я люблю скульптуру візерунчасту, з цікавимсимволічнимвирішенням. Є образи, застиглі в пориві, в них присутнядинаміка, рух, відчуттяжиття. Мійживопис – цепереважностилізованікомпозиції, інодігротескні. Я завжди перш за все визначаюсь з композицією і кольором. Люблю зображатиптахів, але вони в мене більшдекоративні, казкові. Ізтвариндуже люблю коней, і вони часто стають персонажами моїхробіт. Люблю монументальніречі. Моїроботиможуть бути як панно, вони можутьрозтягуватись на великустіну, тому на картинах образи людей дещовитягнуті. Дякую Богу, щовін дав меніфантазію, тому менімалювати просто і легко.

Я з дитинства просто любив малювати. Мені було дванадцять, як раптово помер батько, а в мами нас було троє. В п’ятнадцять сам поїхав у Вижницю і поступив в училище ужиткового мистецтва. Старався добре вчитися і одержував підвищену стипендію в розмірі 35-40 карбованців. Потім було навчання у Львівській академії мистецтв. Скільки себе пам’ятаю, мені завжди нестерпно хотілося лише одного – малювати. Попри всі негаразди і біди, які трапляються в моєму житті, а їх таки доля дала чимало, я маю щастя творити».