КОРІННЯ СПАДКУ ТА ВІЗІЇ ЇЇ ТВОРЧОСТІ
03/05/2026
Блог
Її пальці віртуозно торкаються різнобарв’я ниток і занизують кожну з них на вертикальні вовняні струни, де потім за кожним вкладеним кольоровим рядком вимальовується нова картина, її формотворчі візії. Це дійство схоже на гру чуттєвої музикантки на арфі. Так народжується гобелен – текстильний живопис, в якому образи, сюжети, символи, візерунки, що є насправді витонченим мистецтвом з прадавнім корінням. Так працює і навчає інших вже 45 років Тетяна Лукашевич, знана і визнана рівненська мисткиня. А ще в її творчій діяльності є картини на тонкій шовковій тканині – батик. Є живопис на полотні - картини, на яких назавжди залишені (ніби вкарбовані в пам’ять) дорогі для неї закутки старого Рівного.
Тетяна Сергіївна Лукашевич - член НСХ України, яка працює в галузі художнього текстилю та живопису, лауреатка Міської мистецької премії імені Георгія Косміаді (2020), учасниця численних всеукраїнських, обласних і міжнародних виставок, бієнале, триєнале, пленерів, виставок-симпозіумів. Багато років художниця викладає в Школі образотворчого мистецтва Рівненського міського Палацу дітей та молоді. Свою майстерність вона також передає іншим в студії, створеної громадською організацією «Колоарт».
Цьогорічний травень для Тетяни Лукашевич ювілейний і у Рівненському краєзнавчому музеї до 45-річчя творчої діяльності художниці розгорнута її персональна виставка, що має назву «Формотворчі візії».
Нещодавно ми зустрілися з Тетяною Сергіївною в її майстерні і поспілкувалися про етапи творчого сходження, про її родинне коріння та про проблеми культурного обличчя нашого рідного міста. Це дружнє інтерв’ю з пані Тетяною ми публікуємо для широкого загалу без купюр.
-
Пані Тетяно, ви рівнянка у четвертому поколінні міської інтелігенції. Ваш прадід Іван Хомич Куліш з сім’єю приїхав на початку ХХ ст. в с. Городок на запрошення барона Федора Штейнгеля. Тут він керував народною школою, створеною бароном. Сім’я Кулішів займалася поповненням колекцій і організаційною діяльністю першого сільського музею в Волинській губернії. Іван Куліш був неймовірно обдарованою і дієвою людиною, визнаним педагогом, поетом і музикантом. Ваша прабабуся Надія була знавцем волинської вишивки, безпосередньо займалася збором і збереженням етнографічного українського спадку. Власне кожен з наступних поколінь родини Кулішів присвячував своє життя служінню освіті, мистецтву, культурі. Знаю, що у вашій родині зберігаються унікальні реліквії вишивання, живопису, світлини та документи. Очевидно, що ця стежка до творчості не могла бути іншою й для вас?
.jpg)
Іван і Надія Куліші. Фото поч. ХХ ст.
Надія Куліш з дітьми Лідією і Всеволодом. Фото поч. ХХ ст.
Надія Куліш з дітьми Всеволодом і Лідією. Фото 1920-ті рр.
Лідія Куліш. Фото 1920-ті рр.
Тетянка Лукашевич з прадідом Іваном Кулішем. Рівне, 1958 р.
Тетяна Лукашевич
Щодо вибору майбутньої професії, то все якось складалося саме собою. Вчилася я в школі № 5, яка була рідною для нашої родини. Очевидно відголоски від того, що колись в родинах усі повинні були вміти грати на фортепіано (і це не обговорювалося!) мене теж віддали в музичну студію при Рівненському музичному училищі. Нашою родинною реліквією є старовинне піаніно, яке з часу його придбання напочатку минулого століття ніколи не залишало наш дім.
На ньому грала вся сім’я прадіда, дід Всеволод із сестрою Лідією, моя мама з сестрою Наталею і відповідно я теж починала на ньому музикувати. Цей родинний інструмент в лячні часи німецької окупації, а потім і совєти намагалися в нас конфіскувати, але попри всі страхи родина повертала його в наш дім. Музику я любила і люблю досі, але прийняти музику як професію, це було не моїм. Мама працювала в музичному училищі і діти багатьох викладачів теж там навчалися. Про мене ж казали, що я лише одна з дітей працівників училища, що не пішла до них вчитися. Я обірвала те навчання через три роки. В шкільні роки мене більше вабило навчитися танцювати і я якийсь час займалася народними танцями. Школу я закінчила з гарними оцінками, хоча без медалі. Моїм улюбленим предметом була математика і в десятому класі я пройшла перший курс вищої математики у «воднику». Однак, щось підштовхувало до живопису і я перейшла дорогу від музичного училища до «художки», яка тоді знаходилася на вулиці Комуністичній, 87 (тепер вул. 16 липня, 87). Моїм вчителем був Анатолій Іванович Мартиненко, який тоді щойно приїхав до Рівного».
Тетянка Лукашевич з мамою Іриною Куліш-Лукашевич. Рівне, 1963 р.
- Знаю, що художню освіти ви одержали у Львові. Окрім навчання у престижному виші чи мала вплив на вас сама атмосфера життя і навчання в старовинному місті?
«Після закінчення школи у 1973 році я поїхала у Львів поступати в Академію мистецтв. Це не було так просто. Спочатку треба було привезти папку із своїми роботами. Там обговорювали: чи допустити абітурієнта до іспитів. Потім їхала, щоб забрати папку, і дізналася, що допущена до іспитів. Треба було здати малюнок – портрет живої натури та зробити композицію. Конкурс був великий. Окрім спеціальних предметів ми здавали ще мову письмово та усно, літературу та історію. Я поступила одразу. Про Академію навіть не мріяла, бо попередньо мала намір поступати в університет на архітектурний факультет.
Навчання у Львові, яке тривало п’ять років, – це кращі роки мого життя. Навчальна програма, особливо на перших двох курсах, була насичена, щоденно ми займалися по 14 годин. Однак ми встигали побувати на всіх прем’єрах «заньківчан», у філармонії, на творчих вечорах, виставках. В Академії був театральний гурток, який вів відомий мистецтвознавець Володимир Овсійчук. На наших вечорах часто бували знакові актори, серед яких Богдан Ступка, Федір Стригун, Анатолій Хостікоєв. Нашим джерелом натхнення була консерваторія, де ми відвідували усі органні концерти.
Неймовірні спогади залишилися про наших викладачів, які були представниками плеяди 60-десятників. Хоча період мого навчання у Львові припав на 1970-і роки, які були не менше жорстокими щодо вільнодумства, ми черпали від цих викладачів інформацію, яка тоді розцінювалася як ворожа до СРСР. Ми не тільки малювали, нас виховували. У нас в Академії була мистецька еліта, яку носять на руках у Львові і в Україні. Ми були у всіх їхніх майстернях. В стосунках з викладачами була демократичність. Викладали нам виключно українською мовою. Я навчалася у Рівному в російській школі, а Львів мене загострив на українську.
Пригадую, як приходив Володимир Овсійчук на заняття і казав нам: «Сьогодні завезуть в книгарню першу книжечку Ліни Костенко. Обов’язково треба купити». Тоді ми поняття не мали хто це така Ліна Костенко. Збираємо гроші і когось відправляємо з пар за цими книжками. В мене з тих часів є репринтне видання Василя Стуса. Цими «забороненими» новинками нас постачали викладачі. Діти відомих львівських художників вчилися в той час у Львові, бо навчання тут було більш престижним ніж в Києві. Зі мною вчилися Наталія Литовченко та Галина Забашта – доньки відомих художників, теж нині знані мисткині. Львівська еліта – це щось особливе. Синтез всього, що може бути найкращого в світі культури і мистецтва, було у Львові.
В Академії була чудова графічна майстерня. Вона була під особливою охороною. Кожен день приходили з «компетентних органів» і її закривали, боялися щоб ми гроші не почали виготовляти. Ми травили пластини, робили офорти, по-справжньому займалися графікою. В Академії на той час була достатньо непогана матеріальна база. Фарби і пензлі купували самі. В цьому мені допомагав Анатолій Мартиненко».
- І все таки ви обрали текстиль як мистецтво. Чи виникає у творчої людини після закінчення вузу, одержавши направлення на роботу не за вибором, а за призначенням, якесь розчарування?
«На початку навчання я хотіла обрати напрямок «інтер’єр», але навчальний процес дещо змінив мої задуми і я навчалася на відділенні текстилю. Моя дипломна робота – це розробка тканин на фігурах. Це було 15 комплектів, 4 дошки 1,54 м х 1,5 м. Полотно за моїми ескізами робили в Києві на фабриці «Киянка». Тож закінчивши Львівську Академію, я поїхала за направленням «відробляти» свій диплом до Києва у трикотажному Будинку моделей. Це був 1980 рік, рік Олімпійських ігор в Москві. Ми робили показні колекції. І навіть я сама в ролі манекенниці виходила на подіум. Ми робили на міністерство культури розробку моди, працювали на прогноз моди і тканини. Я бачила образ, розробляла його, а п’ятеро інших працівників втілювали його в життя. Наші колекції їздили за кордон (тільки без художників). Не можу сказати, що було розчарування. Це теж був чималий досвід. Але художник, якого ти вирощуєш в собі роками, спраглий до незалежної творчості. Я пропрацювала в Києві два роки і повернулася до Рівного».
- Рівне теж не одразу приймає в обійми молоді таланти. Очевидно треба було йти шляхом подолання перешкод?
«У Рівному я пішла працювати в Художній комбінат. Тоді художники сиділи на замовленнях. Я працювала як монументаліст - клала мозаїки, розписувала стіни. Серед моїх перших монументальних робіт великий розпис на стіні в школі № 8 (його вже давно немає). Я розписувала кімнату в пологовому будинку на вул. Міцкевича. Класти мозаїку технічно вчили мене подружжя Олена та Валерій Цибуліни. Клала мозаїку з подружжям Раїсою та Олександром Казначеєвими. Дві моїх мозаїки є на фасаді Будинку малюка у Рівному. Мої мозаїки є на Вінничині, на стінах виробничих приміщень Здолбунівського ЦШК.
.jpg)
Тетяна Лукашевич за роботою на Рівненщині.
Зупинка біля села Листвин на Рівненщині. Фото з архіву Тетяни Лукашевич
Той час радянської політпропаганди у всьому, особливо в мистецтві, тепер згадуємо з іронічним гумором. Влада вважала, що художники мають бути політично свідомими і кожен понеділок для нас обов’язково проводили політінформацію. Потрібно було багато писати різних лозунгів. От мені якось дали завдання намалювати портрет Леніна розміром на шість поверхів, який мав прикрашати глуху стіну багатоповерхівки на житловому масиві Ювілейний. А треба сказати, що малювати Леніна далеко не всім художникам дозволяли, треба було мати відповідну категорію. Портрет малювався на полотні і всю цю конструкцію з багатьох окремих щитів треба було встановити на будинку. Ця безглузда робота звичайно була матеріально затратною, але партія сказала: «Нада!»
Мозаїка тоді мала широке поширення і Художній комбінат мав багато замовлень. Кожне виробництво мало статтю витрат на художнє оформлення будівель, т. зв. «естетика виробництва». Ці кошти не можна було використати на інші цілі. Тоді робили багато «монументалки». Цей вид художніх робіт досить дорогий і матеріал для його створення теж мав неабияку ціну.
Запис в трудовій книжці у Рівному свідчив, що я художник Художнього комбінату УРСР. Спілка художників Рівненщини була створена в другій половині 1980-х років і її першим головою був Костянтин Литвин.
Моєю наступною роботою стало Рівненське музичне училище, де я 18 років викладала історію мистецтва.
Наступним етапом був Рівненський інститут культури, де Михайло Йориш створив факультет декоративно-ужиткового мистецтва. Там я шість років викладала всесвітню історію образотворчого мистецтва і історію декоративно-ужиткового мистецтва. Працювала я й на кафедрі дизайну. Працювати з молоддю завжди цікаво, особливо з тими, хто бачить себе в мистецтві. Серед моїх студентів вчилася Ольга Теренчук, яка тепер сама є навчателем мистецтва дітей з особливими потребами.
Гобеленом всерйоз я зайнялася у Рівному. Стартом стало велике замовлення із дев’яти гобеленів для тодішнього нового ресторану «Турист». Тема – розвиток музичних інструментів. Ми ткали цей гобелен разом із Раїсою Казначеєвою. На замовлення дали стислі строки. Це дуже важка фізична робота. Ми сиділи на високих драбинах, впираючись головою в стелю. В мене тоді були забинтовані руки. Весь час треба бити металевими колотушками. Працювали навіть вночі.
Гобелен Віддзеркалення… Як зверху так і внизу
Я член Спілки Художників з 1993 року. Про персональні виставки, участь в колективних виставкових проектах є чимало публікацій, каталогів, вдалося видати й альбом моїх робіт (2016 р.)».
- Ваше основне місце роботи зараз Школа образотворчого мистецтва Рівненського міського Палацу дітей та молоді. Ну і звичайно ваша творча обитель – майстерня, де й народжуються ваші твори. Якими ви бачите сьогоднішніх учнів і їхнє творче завтра? Чи змінює цей шалений світ людину, народжену для творчості?
«Ось вже понад 30 років я працюю з учнями Школи образотворчого мистецтва Рівненського міського Палацу дітей та молоді. Я почала працювати в цьому колективі практично з часу його створення. Тут діти вчаться десять років, вчаться наполегливо і відповідально. Якщо не виконали якусь творчу роботу, то навіть приходять в Палац влітку і завершують розпочате, щоб продовжити навчання в наступному класі ШОМу. Що дає школа? Наші діти насправді навчені. Наші випускники поступають в Академію і їм вже не потрібні репетитори.
Нажаль, сьогодні молодь мислить категоріями грошей. Але діти, які навчаються в нашій школі, бачать реальний результат своєї роботи і вони вже без «художки» не уявляють свого життя. Вони вже живуть у тому ритмі, який дала школа. Звичайно не всі діти стануть професійними художниками, але творчість завжди буде з ними в будь-якій життєвій ситуації, куди б не закинуло їх майбутнє життя. Іноді наші випускники обирають навчання в вузі за абсолютно іншими спеціальностями, а до школи однак приходять, щоб ще щось створити своїми руками, щоб додати ще знань про світ мистецтва».
Наша розмова з Тетяною Сергіївною торкалася не лише життєвих сходинок, якими вона пройшла і йде далі, як художниця і педагог, а й часто ми занурювалися в спільні спогади про Рівне, про його збережені і зниклі старожитності. Ми згадували імена чудових людей, які послужилися своєю творчою працею рідному Рівному. Адже моя співрозмовниця є творчо-активною Людиною, небайдужою до збереження історико-архітектурного обличчя міста, завжди готовою стати на захист всього, що має художньо-мистецьку цінність.
Галина Данильчук
Дивіться також
