Невипадкова зустріч

12/02/2026

Блог

Із Неонілою Григорівною Романюк ми познайомились на кладовищі «Дубенське», коли прийшли туди перед «провідною» неділею упорядкувати могили своїх дідусів. Мій дід Костянтин Луковський і дід пані Неоніли Степан Тимощук поховані поруч. Обоє померли у 1943 році. Мій дід Костянтин упокоївся у 73 роки, а Степан - у 42 роки. В цьому місці вічного спокою і родинної пам’яті люди охоче розповідають про спочилих і, здається, що їх добрий спомин мають почути ті, яких вкрила сира земля.

Знайомство подарувало зустріч і щедре на спогади спілкування з жінкою, яка береже пам’ять про мамину родину Мельничуків із вул. Шевченка і батькову родину Тимощуків із Двірця.

Дім на вул. Шевченка

Цього будинку вже немає. Його знесли на початку 1960-х, щоб прокласти тут нову дорогу і назвали її проспектом Миру. Розбудова і архітектурні зміни міст – це закономірний процес містобудування. Однак, в житті кожної окремої людини чи сім’ї їхня оселя є найріднішою і її господарі все життя зберігають пам’ять про рідні стіни.

Будинок за адресою вул. Шевченка № 97 живе у пам’яті жінки, яка народилася в ньому 78 років тому.

Фото з родинного альбому Н. Романюк.

Згадує Неоніла Григорівна Романюк: «Мене мама у І947 році народжувала не в лікарні, а в дідовій хаті. Це був дерев’яний дім, який збудував мій прадід Олексій Накритюк-Кравчук (було в нього чомусь подвійне прізвище). Був цей будинок одним із найкрасивіших на вулиці Шевченка. Прадід був людиною досить небідною і оселю будував сам, мав здібності будівельника. Коли ж зносили хату на Шевченка, то дід її розібрав і перевіз до нас на Двірець.

У прадіда Олексія і прабаби Марти було дві дочки – Наталія і Антоніна. Дід Корній Мельничук одружившись з Наталією, сюди прийшов у прийми. Будинок вважався 2-поверховим, хоча перший поверх – це «сутерина» (напівпідвал), де була велика кімната з плитою і льохом. Сутерина слугувала господарчим потребам, тут готували їжу свиням (на верху цього не робили). Одну кімнату з кухнею дід здавав квартирантам. Пам’ятаю, що винаймала в нього житло Софія Корженевська, жила вона з чоловіком і донькою. Корженевські – рівненська корінна родина.

Фото з родинного альбому Н. Романюк.

Прадід з прабабою були поховані на «Литовському» кладовищі і в кінці 1960-х рр. були перепоховані на кладовищі «Дубенське». Перепохованням займалися моя мама з ріднею. Розповідали, що коли відкрили домовину, то дід лежав вдягненим в костюм. Як тільки проникло повітря, прах став попелом і розвіявся. В нову домовину склали кості. Потім так і говорили: «Йдемо на кості прибирати».

Дід і баба Мельничуки народили шестеро дітей, але троє з них померли малими. Моя мама була найстаршою (народилася у І921 році), через два роки народилася тітка Надя, а дядько Валентин з’явився, коли мамі було вже 16 років. За Польщі мама закінчила сім класів і вчилася на модистку. Сімнадцятилітньою вийшла заміж за мого батька Степана Тимощука, старшого від неї на два роки. Вінчалися вони на Трійцю у Свято-Воскресенському соборі (на той час це було престижно) і до шлюбу молоді їхали у фаетоні. Вони могли собі це дозволити, що свідчить про відносно небідний стан їх сімей. Мама пішла в невістки до татових батьків, які мешкали на Двірці (тоді це було село)».

Фото з родинного альбому Н. Романюк.

Листопади

«Близькою нашою родиною були Листопади, які мешкали на вул. Литовській. Там жила сестра моєї баби Антоніна, яка була замужем за Іоною Листопадом. В них був єдиний син Афанасій, двоюрідний брат моєї мами. Йому було після війни років шістнадцять, коли він разом з такими ж хлопцями-бунтарями повалив у місті пам’ятник Сталіну. За це Афанасій одержав 25 років ГУЛАГу, тяжкого знущання і праці в шахтах. Слідом за Афанасієм вивезли на Сибір його батьків. Його мати Антоніна була жінкою глибоко віруючою і мабуть її молитви до Бога допомогли йому вижити і повернутися додому. Повного терміну він не відбув, бо потрапив під амністію.

Після засудження Афанасія і вивезення батьків, їхня хата на Литовській перейшла у власність якомусь комуняці. Тож, коли він повернувся, то житла не мав. Прихистили племінника мій дід з бабою. З часом повернулися із заслання батьки. Я пам’ятаю ту зустріч! Скли́кали всю родину, всі дуже раділи поверненню Листопадів. Які то були сльози радості! Сім’я повернулася і, так як хату їм не віддали, всі разом стали будувати дім на своєму подвір’ї, перебудовуючи під житло старий, але міцний цегляний хлів. До того ж Іона був хорошим теслярем і столяром.

Афанасій одружився на медсестрі Нелі Павлівні, яка була родом із Заріцька, була активною членкінею «Союзу українок» і просвітянкою, яка так само зазнала сталінських репресій. В сім’ї народилося двоє доньок – Лідія і Людмила. Колишній бранець був реабілітований, закінчив наш інститут інженерів водного господарства. Поховані Афанасій та Неля Листопади на кладовищі у Басів Куті».

Дворець

«Мій дід по батькові Степан Тимощук мав дві хати на вул. Дворецькій, 75. А ще в нього було чимало землі в урочищах, які мали назви: «Додатки», «Далеке», «Рівненщина», «Берегове». Обробляти таку велику кількість землі самим було важко, то Тимощуки у жнива наймали «жеників» із Полісся. Платили їм грішми за роботу справно і годували щодень обідами. Ці «женики» щороку приїжджали до Тимощуків.

Нотаріальний акт 1942 р.

Тож і моє життя в більшості пройшло на Двірці.

Сусідами Тимощуків були Зданевичі. Филимон Зданевич був відомим у Рівному футболістом, грав разом із Леонідом Молчановським.

Жила поруч з нами багатодітна сім’я Симончуків. Із місцевих мешкали Оніщуки, Андрейки, Жилінські, Косіки. Трохи далі жила родина Пугайків (моя баба, батькова мати, з цієї родини). За розповідями батьків знаю, що колись на нашій вулиці по правій стороні жили українці, а по лівій – євреї. Між собою сусіди жили дружно. В тяжкі часи Голокосту наша родина переховувала євреїв і у Зданевичів був сховок для нещасних. Страшно тоді було усім – і тим, хто переховував, і тим, хто ховався.

Коли німці зайняли Рівне, то в нашій хаті вони розмістили столову для офіцерів. У Тимощуків була чимала кухня з великою піччю і плитою, у хліві - свині та кури. Німці попередили, що тут будуть харчуватися офіцери, господарів з дому не виганяли і пообіцяли забезпечувати Тимощуків харчами. Баба казала: «Ті офіцери, що самі їли, те й нам давали». Після того, як німці пообідали, жінки мусили підлогу вишкребти і вимити, щоб на вечерю вони прийшли і все блищало. Такі були порядки. Коли ж німці звідси тікали, то того лоску вже не було, виглядали просто жалюгідно.

Хрест на могилі Степана Тимощука на кладовищі «Дубенське». Фото 2020 р.

Діда не стало у 1943 році, батько мій був на фронті, а в хаті жила лиш мама із свекрухою.

Розповідали старші, як у війну бомбили цей район, адже поруч була залізнична колія. Вночі спочатку навішували ліхтарі, які освітлювали все навколо так, наче день був. А потім починали скидати бомби. Хата наша вціліла, а в клуню потрапила бомба, все згоріло. Біля хати був великий льох, в якому під час бомбардування ховалися усі сусіди. Одного разу сусіди Андрейки не прийшли до нас ховатися, залишилися вдома, і в їхню хату потрапила бомба. Олю Андрейко засипало землею, а її сестру Ганну Жилінську скалічило на все життя. Вибух був такий сильний, що швейна машинка, яка стояла у нас в кімнаті, через вікно вилетіла на двір.

Посвідчення до медалі Г. Тимощука.

Мого батька забрали на фронт у 1941 році. Він повернувся з війни хворий, контужений, але живий. Не довгим було життя фронтовика, помер у 44 роки, коли мені було дев’ятнадцять. Батько мав семикласну польську освіту, знав польську і німецьку мови, гарно малював. Таким він мені запам’ятався.

З дитинства й до сьогодні Дворецька - моя рідна вулиця. Мої батьки тримали корову, яку водили пасти на лужок. Свині тримали, то мусили їх в льох ховати, бо треба було за них податки платити. Такі часи були. За нашими городами річечка протікала, аж до тюрми тяглася. Поруч – Устя, в якій ми влітку купалися. У річці вода чиста була, повно п’явок.

На нашій вулиці у старовинному приміщенні була обласна лікарня (потім вона стала психоневрологічним диспансером).

Довгий час рівняни знали магазин «раймаг» на Двірці, а я пам’ятаю з дитинства, що там була молочарня. Дворецькі люди тримали корів і мусили якусь частину молока здати в цю молочарню».

Вдруге ми зустрілися з Неонілою Григорівною вже в краєзнавчому музеї і пішли до старого корпусу Рівненського медичного училища, яке вона закінчила десятки років тому. В роки її навчання це училище знаходилося в одноповерховому будинку на теперішній вулиці 16 липня № 77. Після закінчення 9-го класу школи № 2 пані Ніла поступила на навчання в медичне училище, адже це був не лише її вибір, а й заповіт батька, який на війні втратив своє здоров’я і дуже цінував працю лікарів. Медичною сестрою починала працювати в с. Біла Криниця і далі 53 роки жінка віддала системі охорони здоров’я, працюючи у медичних закладах Рівного. Серед тих, кого добрим словом згадує Неоніла Григорівна імена знаних в минулому у Рівному лікарів Костянтина Ярмоловича, Бориса Квашенка, Григорія Клешканя, Нонни Виноградової, Тамари Грушинець, Євгена Борового, Ганни Чайки.

Із чоловіком Богданом Даниловичем Романюком (нажаль, вже покійним), який був лікарем-стоматологом, вони створили міцну сім’ю, дали життя двом дітям, дочекалися чудових онуків і правнука. Медичну справу батьків успадкували донька і син Романюків.

Неоніла Григорівна бережно зберігає родинні фото, які так само є часткою нашої спільної рівненської історії.

Тож, наша зустріч в місці спочинку наших дідусів, які, очевидно, за життя не були знайомі, зовсім невипадкова. Вона дана нам для того, щоб разом формувати рівненський часопис пам'яті.

Галина Данильчук

Дивіться також