БОГ МЕНЕ ЛЮБИТЬ…
02/03/2026
Блог
За спогадами рівнянки Раїси Марчук (Судік)
Вісімнадцятирічну Раїсу Судік із с. Тютьковичі у 1948 році заарештували разом із групою її друзів-однолітків, яких обвинувачували у створенні націоналістичної молодіжної організації і антирадянській діяльності. Без суду і слідства рівненських юнаків і дівчат засудили на різні терміни ув’язнення і відправили в сибірські зони ГУЛАГу. Раїса Судік, яка на той час закінчила навчання на першому курсі Львівського торгово-економічного інституту, була арештована лише тому, що була з ними в товариських стосунках і особливо близьку дружбу мала з Людмилою Негребецькою, сім’я якої була під «пильним оком» радянських каральних органів. Тож, не маючи жодних доказів для звинувачення дівчини, їй визначили 3 роки ув’язнення за статтею 54-12 (це був найменший термін, який одержала, арештована у 48-му, рівненська молодь). Стаття 54-12 Кримінального кодексу УРСР передбачала відповідальність за «недонесення про достовірно відомі контрреволюційні злочини». Три роки відбула тютьківчанка Рая в холодному сибірському краї на лісоповалі у тих місцях, які потім оспівуватиме радянська пропаганда, як велике комсомольське будівництво Братської ГЕС.
Через роки розлуки, відбувши різні терміни ув’язнення в холодних закутках Росії, репресовані краяни поверталися в рідне місто. Кожен з цих нескорених людей пройшов свій життєвий шлях з честю і достоїнством, залишивши по собі добру пам’ять.
Раїса Сергіївна Марчук (Судік) сьогодні єдиний живий свідок тієї жорстокої розправи над свідомою рівненською молоддю кінця 1940-х років. Моя зустріч з цією милою жінкою і кількагодинна розмова у затишній оселі Марчуків – це ніби повернення в часі на 80 років назад. У свої 95 пані Раїса неймовірно життєрадісна і життєствердна. Її розповідь насичена іменами, датами, адресами, власними роздумами. Красива українська літературна мова, логічний послідовний виклад, абсолютна відвертість думок і достовірність фактів. Одразу відчуваєш, що перед тобою людина освічена, інтелігентна, з неабияким багажем знань, із міцним особистим життєвим стержнем. Це й не дивно, адже Раїса Сергіївна вчитель за освітою і покликанням. 27 років життя (аж до виходу на пенсію) віддала вона учням Рівненської школи-інтернату № 1, де викладала географію.
Спогади Раїси Марчук прокладають місточки від світлих дитячих спогадів з берегів Усті до виживання в таборі ГУЛАГу на берегах сибірської Ангари, від її навчання в початковій школі імені Гетьмана Мазепи до викладання географії в інтернаті, від дитячої дружби на все життя із Людмилою Негребецькою до створення сім’ї із коханим чоловіком Остапом, який також зазнав репресивного насилля влади.
Спогади Р.С. Марчук (Судік) публікуємо в скороченні без коректур.
Її рідне село Тютьковичі
«Я народилася у селі Тютьковичі. Через наше село протікає річка Устя, яка його розділяє на дві частини. З дитинства пам’ятаю річку хоч і невеликою, але з чистою водою, в якій ми купалися і навіть плавали на човнах. Наша хата стояла на березі річки, тож мій тато зробив над водою кладочки, щоб там мити ноги та прати білизну. Біля нас на лузі било декілька джерел, які нам слугували як холодильники (там зберігали в скляних пляшках молоко).
Хата Головчуків у с. Тютьковичі. 1930-і рр.
Жнива в Тютьковичах. 1930-і рр.
За Польщі Тютьковичі було ніби село, але воно не мало ні гміни, ні школи, ні старости, ні поліцейського постерунку. Церкви теж не було і ми ходили на богослужіння в Омелянівську церкву, що на вулиці Шевченка. Всі адміністративні чи торгівельні потреби вирішували в Рівному, куди звичайно ходили пішки.
Найбільш пристойною і значущою спорудою в Тютьковичах була лікарня, яка була збудована ще за царя (тоді казали земська). Ближче до вулиці Млинівської був магазин чеха Бала (коли прийшла радянська влада, він виїхав на свою історичну батьківщину). Поруч (одразу за поворотом від вулиці Млинівської) в продовгуватому одноповерховому будинку розміщувалася початкова школа (працювала недовго), навіть я там трохи вчилася.
За річкою були пагорби, там люди брали крейду та глину, якою мазали долівки в хатах, які не мали дерев’яної підлоги. Там, під горбом, була велика кузня коваля Дем’яна, який приятелював з моїм батьком.
Наше село було українським за національним складом (окрім чеської сім’ї Бала, татарської сім’ї Галімова та декількох єврейських родин).
У нашому кутку жили родини Побережних, Головчуків, Карголів. Оселя, в якій я прожила до арешту, була звичайною дерев’яною хатою критою толем (щоправда в нас була дерев’яна підлога). Краса нашого дому – це мамин квітник навколо хати».
Родина
Анастасія і Сергій Судіки. Рівне, поч. 1930-х рр.
Гімназистка Дарія Опанасівна Корженевська. Рівне, 1922 р.
Сергій і Анастасія Судик (Головчук), Любов Ворник (Головчук). Рівне, 1928 р.
«Моя мама Анастасія Григорівна - корінна тютьківчанка з родини Головчуків. Батько Сергій Йосипович Судік був родом із Решуцька. Вони одружилися в кінці 1920-х років. Дід Григорій Головчук виділив зятеві Сергію, в якому бачив вмілого господаря, частку своєї землі і батько на ній збудував хату. Кошти для будівництва власної хати у батька були від проданої ділянки лісу, яку мав у власності в Решуцьку. Наше господарство – це 3,5 га землі, пара коней, свині, кури, качки і увесь двір заставлений клітками із кроликами. Навпроти нас була річка і луки, де батько косив траву, все тут було своє. Все вирощене споживала сім’я, на базарі нічого не продавали. Лише молоко мама носила в Рівне на вулицю Корженьовського (тепер – вул. Свободи), там жила сім’я Степана Скрипника, які купували в нас молочні продукти. А ще моя мама навчилася шити і цією працею забезпечувала сім’ю одягом. Була мама членом організації «Союз українок», до якої входила і пані Стефанія – дружина Степана Скрипника, посла в польському Сеймі від України.
Люди в нашому селі в більшості мали такі ж статки, як і наша сім’я.
Доньки Григорія і Олександри Головчуків. 1940-і рр.
Я пам’ятаю діда і бабу Головчуків. Бабуня Олександра Федорівна була із Тютькович, а дід Григорій був із Ланівців, що на Тернопільщині. Потрапив Григорій Головчук на Рівненщину, коли служив у царському війську і тут, одружившись, осів назавжди. Головчуки народили 12 дітей, з яких на ноги поставили вісьмох – семеро дочок і одного сина Максима. Дід був заможним господарем, мав чимале господарство, велику клуню, манеж (пара коней, які приводять в дію молотарку, віялку). До нього навіть люди приїжджали, щоб змолоти зерно.
Наша бабуня була людиною дуже набожною. Вона була в числі «сестричок» Свято-Успенської церкви, які на святкових службах стояли у храмі із великими свічками. Вони були наближені до священика і для нас, дітей, здавалися наче святі. Бабуня Олександра була справжньою берегинею сім’ї. Маючи так багато дітей і ще більше онуків, кожному приділяла увагу і свою турботу. У діда не було можливості віддати на навчання до школи чи гімназії усіх дітей та й не вважав він, що донькам потрібна освіта. Дід казав, що для дівчат головне заміж вийти, дітей народити, а школа їм не потрібна.
Учасники хору «Просвіти» Максим Головчук (зліва) з товаришем. Кінець 1920-х рр.
Максим Головчук. 1946 р.
Лише син Максим закінчив у Рівному гімназію. Був він людиною грамотною і авторитетною в сільській громаді. Гірка йому дісталася доля від совітської влади. «Перші совєти» його заарештували і помістили в Дубенську тюрму, в’язнів якої з наступом гітлерівців у червні 1941 року безжалісно розстріляли прямо в камерах. Чудом вдалося врятуватися Максимові Головчуку з тієї бойні. Він повернувся додому, пережив час німецької окупації, а «визволителі» повернулися і знову його заарештували, щоб він відбув визначений до війни шестирічний термін ув’язнення. Максим Головчук згинув в радянській катівні на Колимі і ми навіть не знаємо, де його могила. Це мій рідний дядько, про якого в мені й досі живе світлий спомин, ми всі його дуже любили і поважали. У дядька залишилася вдовою дружина і дві доньки.
Усі мої тітки повиходили заміж і створили чудові сім’ї. До Головчуків додалися родини Шаранкевичів, Янковичів, Нарохненків, Ворників, Судиків. Від тютьківського кореня у нас була велика дружня родина».
Рая Судік. 1931р.
«Мені було шість років, коли я виплакала в мами своє бажання, щоб мене разом з двоюрідною сестричкою Клавою Головчук (на рік старша за мене) записали в українську початкову школу. Це була приватна школа імені Гетьмана Мазепи, яка знаходилася на тодішній вулиці Галлера (тепер вул. 16 липня). Три роки я ходила пішки з Тютькович в цю школу. Зі мною вчилися ті, з ким через десять років розділила жорстоку долю політв’язнів.
Учні Української початкової школи ім. Гетьмана Мазепи. Рівне, 1938 р.
В «мазепинці» я подружилася з Людмилою Негребецькою і ця дружба була в нас на все життя. Вчилися зі мною в початковій школі Степан Куйбіда, Славко Клепач, Ліда Дзівак, Борис Андрущенко, Клава Головчук. Моїм однокласником був Орест Гуцуляк, син вчителя гімназії, який потім опинився в Канаді, став відомим канадським бізнесменом і громадським діячем. Навіть на шкільній світлині ми поруч з ним сфотографовані. Нашою вчителькою була Галина Кутковець, до якої ми зверталися «пані вчителько» або «пані Галино». Закон Божий викладав священник Юрій Борщевський. Пам’ятаю, як він прочитав нам молитву «Вірую», а на наступне заняття запитав в учнів, хто вивчив її на пам’ять. Я підняла руку і без помилки всю молитву розказала. Отець Юрій був приголомшений, адже я ще й читати не вміла, а змогла запам’ятати слово в слово.
Діти родин Судіків і Головчуків. Тютьковичі, 1935 р.
Надія Судік з доньками Раєю і Ольгою. Рівне 1935 р.
Надія Судік з доньками Раєю і Ольгою. Рівне 1936 р.
Надія Судік з доньками Раєю і Ольгою. Рівне, 1939 р.
Сім’я Судіків. Рівне, 1930-і рр.
Надія Судік з доньками Раєю і Ольгою. Рівне, 1936 р.
Пам’ятаю я нашу українську православну церкву Святого Юрія на вулиці Міцкевича. Всім класом ми ходили туди на службу, там причащалися. Я там завжди стояла попереду, щоб все почути, мені все було цікаво знати. Церква розміщувалася у звичайному будинку, але всередині було все начиння, що має бути у храмі. Служба проводилася лише українською мовою».
Перші совєти
«Закінчила я три класи початкової школи ім. Гетьмана Мазепи і прийшов 1939 рік. 1 вересня ми знову прийшли в школу в 4-й клас і раптом загули сирени по всьому місту. Війна почалася. Вчителька розгублено наказала нам: «Діти, йдіть додому».
А ще через дві неділі прийшла до нас нова безбожна влада. Змушені були покидати Рівне й шукати порятунку на заході наші українські вчителі, поїхав до Холма священник Борщевський.
Радянська влада повністю реорганізувала шкільний процес. Ми закінчили за Польщі 3 класи, але нова влада вирішила, що поляки нас вчили погано, тож ми всі мали знову піти в третій клас. Я почала навчатися в колишній польській школі на вул. Шемплінського, яка стала школою № 1. Це була школа змішана. Я вчилася в українському класі. Були й єврейські класи.
Поки не прийшли совєти 17 вересня 1939 року, ми переховувалися в Бармаках, подалі від залізничних колій, які весь час бомбардували. Ми там жили з тиждень, а батько нам возив харчі. Родичів у нас в Бармаках не було, але під час війни усі були родичами, давали притулок і їжу тим, хто прийшов схоронитися.
Арешти вже починалися у 39-му році. Багато тютьківських людей арештували, серед яких був і мій дядько Максим Головчук. Вивозили цілими сім'ями. За що – хто його знає».
Рая, Оля, Сергій і Надя Судік в час німецької окупації. Тютьковичі, 1942/43 рр.
Війна
«Мій батько працював на залізниці у бригаді, яка ремонтувала залізничні колії, тож він мав броню і на фронт його не взяли. Сім’я залишалася вдома. Я не можу сказати, що в нашому селі німці чинили якісь звірства. В місті, можливо, вони і ловили людей, вчиняли облави, нас це минуло. Мені, дитині, тоді було абсолютно не страшно, однак з дому мене батьки нікуди не пускали. Німці приходили до мами і купували харчі - масло, яйця, молоко і за все платили гроші. Наші люди німців не боялися. Чоловік маминої сестри Євдокії Марохненко, був родом з Хмельниччини і свого часу воював на боці Петлюри. Із Хмельниччини, коли там встановилася радянська влада, він втік на Рівненщину (тут влада була польська). Він був швець, тож німці приходили до нього і замовляли взуття та розраховувалися грішми чи продуктами. За німців у Рівному теж відкрилися школи, але працювали вони недовго, до холодів.
Страшно стало, коли гітлерівці почали розстрілювати євреїв. Спочатку заставили їх носити жовті латки на грудях і на спині. Я пам’ятаю у школі, яку відкрили напочатку окупації, серед старшокласників були євреї, які ходили із жовтими нашивками. А коли осінню 41-го євреїв розстрілювали в Сосонках, то крики було чути у нас в Тютьковичах. Тоді було вітряно, а до місця страти від нас по прямій не так вже й далеко, то звідти через поля доносилося страшне протяжне «А-а-а». Це передсмертні крики великої маси людей. І чути було безкінечні постріли з кулемета. Мама і тітки плакали, а ми не розуміли, що це коїться».
Знала, але не донесла
Раїса Судік. 1947 р.
10-класники Остап Марчук, Міла Негребецька, Раїса Судік, Степан Куйбіда, Борис Андрущенко. Рівне, 2 травня 1947 р.
Двоюрідні сестри і однокласниці Клава Головчук і Рая Судік. 1947 р.
Раїса Судік (справа) і Людмила Негребецька – студентки-першокурсниці. Львів, 1947 р.
На уроці у Рівненській школі № 1. 1947 р.
На уроці фізики. Українська жіноча школа № 1. Р. Судік зліва. Рівне, 5 травня 1947 р.
Учні 9-го класу. Класна керівничка Надія Сміян. Рівне, 1946 р.
Десятикласники школи № 1. Рівне, 13 травня 1947 р.
Закінчивши у Львові перший курс, ми з Мілою приїхали додому в Рівне. Побула вдома кілька днів і в кінці липня о 5 год. ранку до хати увірвалося троє чоловіків у військовій формі і почали обшук. Ми - мама, я і молодша сестра (тата на той час вже не було, він помер роком раніше) зніяковіли. «Що ви шукаєте?» - запитує мама. «Запрещенную литературу» - відповідають. Перевернули все в хаті й, нічого не знайшовши, наказують мені: «Одевайся!». Я починаю вдягатися по-літньому. Один з гебешників підійшов до мене і тихо промовив: «Не надо так красиво одеваться». Ніби натякнув, що мене чекає далека важка дорога.
Тож, як вийшла я з хати в липні 1948-го о 5-й ранку, то повернулася сюди через шість років.
Спочатку мене тримали в КПЗ у Рівному. Потім повезли в Сарни, бо рівненська в’язниця була перенаповнена людьми. Щоденні допити з вимогою зізнання в тому, про що я нічого не знала. Можливо тому, що я зовсім не боялася і не плакала, мене не били. На питання слідчого я лиш відповідала, що нічого не знаю (що насправді було правдою). Він мені: «До лампочки все, что ти мне говоришь». Я такого виразу раніше ніколи не чула й не могла втямити – до чого тут лампочка. Допитував якось мене молодий і досить красивий офіцер. Став мені говорити, що я учасниця банди, що маю псевдо «ромашка», що я ходила на зв’язок з УПА. Я ж усе заперечую. Його терпець увірвався і він почав страшенно нецензурно лаятися. Таких сороміцьких слів я ніколи раніше не чула. Від почутого бруду в мене потекли сльози і я кажу йому, дивлячись прямо у вічі: «Як ви, радянський офіцер при погонах, можете говорити такі слова?!». «Ти меня винудила! Поедешь на Колиму!» Прізвище цього слідчого було Мостовий. Пройшли роки. Я вчителювала у Рівному і жила тут, на Видумці. Йдучи на роботу через кладовище Грабник, раптом побачила його могилу і пам’ятник, на якому написано: «Погиб от рук бандитов». Ось така зустріч. Кожному по справедливості.
Три місяці тримали мене в Сарнах. Камери переповнені жінками, дуже багато люду з Полісся. Іноді підсаджували до нас провокаторів, щоб вони щось дізналися від нас для слідчих, ми їх розпізнавали і просто мовчали.
Знову повезли до Рівного. Суду не було. Була «трійка» з Москви. Зібрали тоді нас всіх, недавніх однокласників і друзів. Були там Ліда Дзівак, Міла Негребецька, Рудаков, Куйбіда, хлопці з Решуцька, з Клевані… всі, хто проходив по тій справі, чоловік дванадцять. Заходить якийсь начальник і до нас з сарказмом: «А! Молодая гвардия!». «Трійка» визначила нам різні терміни ув’язнення. Я була засуджена за статтею 54-12 на три роки позбавлення волі.
Перша зупинка моєї дороги на схід була в Києві, там був пересильний пункт, звідти формували потяг з «коров’ячими» вагонами вкрай наповнений людьми. Боже! Як там було багато людей!
Їхали довго. Привезли нас в Іркутську область в селище Братськ, неподалік від озера Байкал. Це вже була весна 1949 року. Пішки повели колону арештантів по промерзлій до дна Ангарі. По цій річці взимку їздили автомобілі і возили ліс. Поселили в бараках селища Заярськ. Табір охоронявся, але хто звідти втече?! Куди бігтиме?! Навколо глуха тайга, морози і холод. Для понад сотні жінок один великий барак, в якому декілька «буржуйок» з комином виведеним до стелі. Політичні, нас було 10-12 чоловік, займали окремий куток. У нас завжди тихо, чистенько, прибрано. Одна жінка сидить читає, інша - вишиває. Дуже багато було ув’язнених з Прибалтики, навіть були молоді жінки з дітьми. Їх висилали в Сибір, а вони втікали. Їм давали три роки «за втечу».
Спочатку мене шкодували, очевидно, тому, що я все ж була освічена львівська студентка. Посадили мене на селектор (такий телефон). Дзвонять з усіх ліній, а я передаю ці вказівки черговому.
Потім мене забрали на лісоповал. Дерева такі, що стовбур охопити можна лише вдвох. Там росли величезні сосни і модрини. Від такої важкої роботи, від холоду і недоїдання мій організм сильно виснажився. Спиляємо велике дерево і треба сучки зрубувати. Я сяду на стовбур і на дві-три секунди задрімаю. Ще й норма була визначена – скільки кубів дерева заготовити. Охорона нас не гнобила, сидять ті солдати неподалік і вогнище палять.
За кілька місяців до звільнення мене забрали в лазарет, де лікувалися всі – і солдати, і місцеве населення. Сибір глуха. Ніяких інших медичних закладів там не було. В лазареті я виконувала різну роботу – щось писала чи рахувала, їжу розносила, прибирала.
Листування з рідними не було. Посилка прийшла від тітки, коли я вже мала звільнятися. Я завжди казала й кажу: «Бог мене любить».
Географію вивчала не за картою
Раїса Судік. Сибір, 1950-і рр.
«Мамина рідна сестра Ніна Головчук у 1940 році вийшла заміж за радянського офіцера Олександра Тєстова. З ним вона й на фронті була, І-му Українському. Після війни Тєстова перевели в Новосибірськ. Після мого звільнення тітка позвала мене до себе. Рідні знали, що я хочу вчитися, але ж я не була впевнена в тому чи матиму таку змогу після ув’язнення. Я декілька років жила з документом, де значилося: «Паспорт видан на основании освобождения из лагеря». Для навчання обрала географічний факультет в Новосибірському педагогічному інституті, хоча ще зі шкільної парти улюбленим предметом була математика. Коли писала свою біографію до вступу у вуз, про судимість не згадувала. Провчилася чотири роки на стаціонарі, мала підвищену стипендію і одержала «червоний» диплом. Комсомолкою я не була, але серед студентів користувалася повагою за хороші знання, за гарно написані конспекти, які в мене переписували однокурсники.
Раїса Судік. Новосибірськ, 1953 р.
Студенти географічного факультету Новосибірського педагогічного інституту. 1953 р.
Раїса Судік (крайня справа) серед студенток Новосибірського педагогічного інституту. 1953 р.
Все було добре, окрім постійного остраху, що хтось дізнається про моє минуле і мене відрахують з інституту. Я навіть після звільнення з табору писала в Москву лист на ім’я Сталіна, де запитувала чи маю я право після відбуття покарання навчатися у вузі. Відповідь одержала з його канцелярії, де значилося, що згідно конституції СРСР я «имею право, как любой гражданин СССР, учиться в висших учебних заведениях». Цей лист з відповідною печаткою допоміг мені тоді, коли в інституті раптом стали вимагати паспорти.
Одержала я вищу освіту з дипломом вчителя географії середньої школи. Географію «великого могучого» насправді я добре вивчила не в аудиторії, а прямуючи у заґратованому вагоні тисячі кілометрів із заходу на схід через гірський хребет Уралу, через сибірські річки і безкінечну тайгу».
Подруга назавжди
«Моєю найближчою подругою з самого дитинства до відходу в кращий світ була Людмила Негребецька. Я завжди з великою теплотою згадую Мілочку (так ми її називали) і її страдницьку долю.
Подружилися ми ще в «мазепинці». В дитинстві я часто бувала у них вдома. Негребецькі тоді жили у досить великому дерев’яному будинку на розі вулиці В’язничної (тепер вул. Героїв поліції). Батька дівчат (Людмили і Наталки) Миколу Негребецького я бачила лиш декілька разів, бо він часто потрапляв під арешти польської влади і навіть сидів у тюрмі Береза-Картузька. Я запам’ятала випадок, коли ми гралися і переходили у спілкуванні між собою на російську мову, а він це чув, то був страшенно незадоволений, робив нам зауваження - чого це ми російською мовою розмовляємо. Я тоді відчула, що йому це неприємно.
Мама подруги була чудовою модисткою і навіть мала невеличку майстерню з вивіскою (знаходилася одразу за їхнім будинком), де працювало ще дві жінки. Тітка Ніна була закрійницею, підбирала фасони, завжди була зайнята шитвом. З цієї праці вони й жили. Домашнім господарством займалася тітка Катя Ковальчук (рідна сестра тітки Ніни), яка була самотньою.
У 1939 році прийшла «наша родная советская власть» і Миколу Негребецького відразу заарештували, а сім’ю вислали з міста. Разом з ними була вивезена і тітка Катерина. Про те, що трапилося із сім’єю подруги, я дізналася, коли одержала лист від Людмили із станції Булаєво (Казахстан).
До Рівного Негребецькі повернулися вже після війни. Будинок їм не повернули, то їх прийняв двоюрідний брат матері Дмитро Мучинський, який мешкав на теперішній вулиці В. Чорновола. Ми знову з Мілою пішли в школу № 1 в один клас. Закінчивши школу, обоє поїхали до Львова і поступили в інститут. Ми всюди були разом – на квартирі, в гуртожитку, разом готувалися до іспитів, просто були не розлий вода.
Здали екзамени за перший семестр і Міла одержала повідомлення з дому, що померла її мама. Це був 1947 рік. Саме в день поховання пані Ніни повернувся із сибірської неволі її чоловік Микола Негребецький. Це була пекуча картина трагізму людської долі – їхати на теплу зустріч, а зустріти холодне тіло дружини».
Кажуть, що біда не ходить одна. Людмила Негребецька потрапила до списку тієї молоді, яких гуртом заарештували і відправили на етапи. Про важку долю родини розповіла молодша сестра Людмили Наталія Негребецька у своїй книжці «Дороги долі» (Рівне, 2005 р.).
«Після повернення із Сибіру я влаштувалася вчителем географії у школі-інтернаті у Рівному. Людмила з сином Сашком та з батьком Миколою після непростих митарств оселилися в Тучині. Здобувши педагогічну освіту у Рівненському педагогічному інституті, вона влаштувалася вихователем у Тучинську школу-інтернат. Після смерті батька Міла хотіла повернутися в Рівне, де народилася і жила до арешту. В нашому інтернаті була вільна посада вихователя і за моєю порадою та безпосереднім клопотанням Міла змогла змінити місце проживання і місце роботи. Роки заслання не зруйнували нашу дружбу, радше зміцнили.
Міла була хорошим організатором, чудово грала на фортепіано, могла хором керувати і танець поставити. Діти дуже її любили і поважали».
Шість останніх років життя Людмила Миколаївна Негребецька працювала у Рівненській школі-інтернаті (тепер Обласний науковий ліцей на вул. Котляревського,1). Наладилося особисте життя жінки. Вона вийшла заміж за вчителя математики Басівкутської школи Мельничука, який був вдівцем і мешкав на вулиці Дворецькій. Мужнів її син Олександр. Та, нажаль, її лінія життя обірвалася раптово у 1974 році, коли жінці було лиш 45 років. Як згадує Р. Судік, ця втрата була трагічною для колективу школи і усіх, хто її знав. Саме тієї весни у Людмили Миколаївни був випускний клас, який вона плекала шість років.
Похорон Людмили Негребецької. Рівне, 1974 р.
Про особисте
Подружжя Раїса і Остап Марчуки. Рівне, 1958 р.
Остап Марчук - випуск середньої школи. Львів, 1948 р.
Раїса Сергіївна Судік вийшла заміж у 1958 році за Остапа Марчука, який теж був безневинно репресований сталінським режимом. На десять років засудили 20-літнього студента Львівської політехніки Остапа Марчука у 1949 році, звинувативши в тому, що він «є польським агентом» (сім’я Марчуків в 1940-і роки була депортована з Польщі в СРСР). Відбувши покарання в жорстоких умовах казахстанського Кенгиру, добуваючи мідну руду в шахтах впродовж шести років, Остап Петрович у 1955 році був звільнений і у 1960 році реабілітований. Маючи фах поліграфіста, він все життя працював у цій галузі, спочатку в Сарнах, а потім у Рівному в типографії.
Раїса Марчук (Судік) серед учнів і вчителів Сарненської школи № 1. Сарни, 1958 р.
Р.Марчук з колективом Рівненської школи-інтернату № 1. 1984 р.
Марчуки дали життя двом дітям, дочекалися чудових онуків і правнуків.
Моя зустріч і тепла розмова з Раїсою Сергіївною та її донькою Ольгою Остапівною відбулася в їхній гостинній оселі на колишній Видумці напередодні їхнього від’їзду до Львова.
Родина спільно прийняла рішення жити ближче один одного, адже у древньому Львові живуть її люблячі онуки із своїми сім’ями. Ця родина неймовірно дружня і любляча один одного. Тому й на обличчі жінки поважного віку завжди теплиться усмішка. І вона щораз повторює: «Бог мене любить».
Галина Данильчук
