ТЕ, ЩО ВІДДАВ, ТО ТВОЄ…

03/04/2026

Блог

Ковальчуки – це ті українці, які з діда-прадіда виковували свою долю, нанизуючи на міцний стержень гілки́ добра і любові, честі і стійкості. Їхніми дорогами йшли нові покоління, які цінували працю і коваля, і хлібороба, але життєва стежина в кожного була своя, особлива.

Віктор Ковальчук із поліського села Нетреба обрав шлях творчості, самобутньої народної рідної, яку пізнав з молоком матері. Цього енергійного завжди усміхненого чоловіка знають і шанують не лише рівняни, де він живе і працює, а й далеко за межами нашої області і держави. Заслужений працівник культури України, лауреат численних мистецьких премій, автор багатьох книжок, автор і керівник унікальних проектів, фестивалів, конкурсів, засновник і керівник Етнокультурного центру Рівненського міського Палацу дітей та молоді. Здавалося б, так багато досягнень, достойний пошанівок від громади, поруч міцна творча команда однодумців і послідовників, а в нього жодної зупинки! Попереду мерехтить зірка-поводир й кличе здолати новий шлях, реалізувати нові ідеї.

Хто хоч раз зустрічався і спілкувався з Віктором Павловичем, відчув неймовірно позитивну енергетику, доброзичливість і щирість у всьому, про що б не йшла мова. Цей чоловік обдарований не лише музичними і організаторськими здібностями, а й має особливий дар спілкуватися, бути яскравим оповідачем. Все, про що він розповідає, стає цікавим і зрозумілим слухачу, а приємний тембр його голосу легкий для сприйняття будь-якою аудиторією. Цьому він не вчився – це в нього живе природньо і невимушено.

Наше спілкування з паном Віктором було побудоване на його спогадах про рідний поліський край, про родину, дитинство і юність, обрану професію, музичні і творчі сходинки, якими він впевнено йде до сьогоднішнього дня. І ще раз переконалася в тому, що нинішній успіх Віктора Ковальчука має міцний фундамент – любов до рідного прадавнього спадку, на якому він десятиліттями зводить міцні стіни, щоб ніхто і ніколи не зруйнував, не знищив тієї виплеканої народом самобутньої автентики лісів і боліт Полісся. Власне усе свідоме життя цієї людини віддане творчості – це і є сьогоднішній успіх. Жодного разу не схибив обраному, не засумнівався, не розчаровувався, не йшов на компроміси. Ніякі керівні посади, на які його запрошували, не зманили музиканта.

Із записаної розмови з Віктором Павловичем, який працює у Рівненському Палаці дітей та молоді уже понад 45 років, ми без купюр публікуємо його спогади про роки зростання і особистий шлях до творчості.

Віктор Павлович, розкажіть про ваше рідне село, де пройшло ваше дитинство.

«Я народився в селі Нетреба тодішнього Володимирецького району. Назва мого села дивна і трохи комічна. Село з аналогічною назвою є ще у Рокитнівському районі. Побутувало багато веселих історій щодо цієї назви. Наше село розкинулося над річкою Горинь. Ця річка з давнини була водною транспортною артерією і відповідно понад річкою зростали села. Поруч були села Великі і Малі Цепцевичі. Поселення, яке передувало нашому селу, виростало на протилежному березі села Тутовичі, яке мало саме тут орні землі. Тим першим поселенцям казали: «Не треба там селитися, ці землі – чужий спадок». Однак село постало і припнулася до нього назва Нетреба. Звичайно, що це одна із легенд нашої поліської топоніміки. Порівняно з такими селами як Цепцевичі, Городець, Чаква, Тутовичі, Нетреба – молоде село. Села, які я назвав, це теж мені рідні, адже в кожному я побував, збираючи по крихтах народний фольклор та етнографічні речі, які там достатньо добре збереглися.

Село Нетреба було невеличке. Там була початкова школа, в якій я навчався перші чотири роки».

Віктор Ковальчук, 1965 р.

Моє дитинство…

«Я в дитинстві – це білобрисий хлопчик босоніж з дубчиком в руках пасе худобу. Горинь… луг…гуси… качки. А ще величезне бажання пробігтися з палицею вздовж штахетної огорожі і почути ритмічні звуки. Потім моя старша сестра згадувала, що я змалечку цікавився усякими звуками. Я відчував, що від удару палицею по штахетині утворюються різні звуки – то грубіші, то тонші і це мене захоплювало.

У сім’ї нас було троє дітей. Батьки – звичайні колгоспники, прості порядні люди-трудівники. Жили ми не розкошуючи. До того ж батько був інвалід, він досить рано залишив цей світ. Від мами я успадкував багато звичок і правил, які мені в майбутньому допомогли в житті – педантизм, пунктуальність, обов’язковість. В сім’ї був свій моральний кодекс, за яким ми жили. Церкви в нашому селі не було, то на свята ми ходили до церкви в село Цепцевичі. Хоч і не били батьки доземні поклони, але жили по-вірі і так навчали нас, дітей».

Як і коли ви «прийшли» до музики?

«Все почалося з того оголошення на стовпі в селі Антонівка, яке прочитала моя старша сестра. Вона дізналася, що у музичну школу тодішнього районного центру Володимирець набирають хлопчиків на навчання грі на різних інструментах. Вона й запропонувала батькам: «Можливо ми нашого Вітю віддамо на навчання музиці? Хай вчиться на баяні грати». В школі я вчився завжди добре, був відмінником, то батьки й погодилися віддати мене ще й в музичну школу. Пройшов я перед вступом усі відбори. До Володимирця від нас 24 км. Транспорт ходив абияк. Перший рік я з чималими труднощами долав ту відстань і все ж школу не покинув. Я один із села їздив у музичну школу. До мене і після мене вже ніхто такої дороги не долав.

Через рік мене віддали в школу-інтернат у Володимирці. Діти там навчалися і жили. Були це діти різного рівня навчання і поведінки, чимало було з неблагополучних сімей, то мені в такому середовищі не завжди було добре. Кілька років я жив і навчався в інтернаті і одночасно в музичній школі. Батьки мені купили баян, що за тими часами і статками моєї сім’ї було досить складно.

Сам би я, очевидно, довго йшов до музики. З дитинства мені подобалося колядувати. Я співав колядки, щедрівки. У нас була сусідка баба Ганна і ми вже в грудні, задовго до свят, бігли до неї цілою ватагою, щоб вона нас вчила колядкам. Сусід, який від мене через дві хати жив, робив сам бубна, колотушку. Це були перші музичні інструменти, які я чув. Пам’ятаю веселих сільських музик, де основною була гармошка. Колись була скрипка, але я вже її не застав, її місце зайняла гармошка. Я пам’ятаю як на вулицях танцювали польку, польські танці. Грали два діди, а молодь танцювала. Це ще була «жива» музика, яка звучала і на вулиці, і в клубі, і на весіллі. Радіоли з платівками ще ні в кого в селі не було. Це був початок 1960-х років.

Коли мене віддали в музичну школу, то я ніби потрапив зовсім в інший світ. Я став жити з певними обмеженнями. Це не завжди було так захоплено, як видається. Діти грали в хокей, а я вчив етюд. Діти мали вільний час, а я його не мав. Навчання музиці - це праця. Але це й задоволення, бо ти щось вмієш, ти відрізняєшся від інших, ти можеш.

Похвальний лист учню 8-го класу В. Ковальчуку, 1973 р.

Коли ж трохи підріс, то повернувся на навчання ближче додому, в середню школу села Цепцевичі. Там я закінчив вісім класів. Одночасно їздив на заняття в музичну школу у Володимирець.

Танцями я особливо не цікавився, бо не мав на це часу. Моє найбільше захоплення (окрім музики) з дитинства і до сьогодні – це читання. Я був основним читачем сільської бібліотеки, в якій працював чоловік з широкою ерудицією, краєзнавець і поет. Він мені завжди давав пораду щодо вибору книжок, з ним можна було поговорити про прочитане. Тож я де можна, там і читав. Пас корову і читав «спартанців» (понад 400 сторінок!) і куди вже забрела та корова – інша справа.

Сьогодні я так само читаю дуже багато, вважаю себе книгоманом і навіть колекціонером книг».

Особливості вишивання в Цепцевичах

«Поруч з нашим селом - Цепцевичі (в нас село в село переходить). Жив я там поруч із колишнім садком пана Хамеца, про якого в селі розповідали чимало цікавих історій. Пізніше, коли я розшуковував по селах старі вишиті сорочки, то в Цепцевичах зустрівся з різнокольоровим вишиванням, на відміну від «червоно-чорного» або «білим по білому», яке було притаманне нашій місцевості. Вишивання зеленими чи синіми нитками дещо дивувало мене як дослідника. Потім я знаходив в «Рочниках» свідчення про те, що пан Хамец дуже любив українські вишиванки та купував у людей рушники, сорочки. Потім він давав завдання найнятим жінкам вишивати для нього різні речі. Червоно-чорні кольори йому не зовсім смакували, він був поляк і хотів чогось більш яскравого. Пан з Кракова чи з Варшави привозив «горину» (нитки) інших кольорів. Жінки-вишивальниці використовували ту «горину», тому ці вишивки відрізняються. Вони традиційні поліські за взорами, за технікою, за матеріалом, але мали багатоколірність».

Рівне. Музичне училище

Студент 2-го курсу Рівненського музичного училища В. Ковальчук, 1974 р.

Студент 4-го курсу Рівненського музичного училища В. Ковальчук, 1977 р.

В. Ковальчук з друзями-студентами, Рівне, 1976 р.

«Був 1973 рік. Після восьмого класу я поїхав до Рівного з наміром поступити в музичне училище. Бажаючих навчатися було багато – сім чоловік на одне місце. Зрозуміло, що поступала туди значна кількість випускників більш престижних музичних шкіл, які мали хорошу підготовку, вищу (ніж в мене) техніку гри на баяні. Були ризики не поступити, були переживання. Однак в мене повірив викладач Григорій Глотко (керівник оркестру) і він не помилився.

Пригадується життя в гуртожитку училища, який щойно був збудований. Тоді в гуртожитку кожен намагався як найраніше встати і зранку зайняти місце в коридорі, щоб перед заняттями встигнути пограти на інструменті. О шостій годині ранку училище вже гуділо. Щоб стати музикантом, треба грати щодня по декілька годин.

Із шкільної парти в мене сформувалося ще одне вміння – бути організатором різноманітних заходів в колективі. В училищі я був старостою і це теж дало неабияке підґрунтя для майбутньої діяльності.

Життя у Рівному і навчання в училищі – це неймовірний час мого становлення як музиканта, це чудові друзі, це моє перше велике кохання».

Віктор Ковальчук з однокурсниками музичного училища, 1974 р.

Музикант в армії

Батьки Павло та Ганна Ковальчуки проводжають сина Віктора в армію. 1977 р.

Армійське життя. ВІА «ВіТязь». 1978 р.

В. Ковальчук – кіномеханік. 1978 р.

«У дев’ятнадцять років я закінчив училище і одержав направлення на роботу у Володимирецьку музичну школу викладачем гри на баяні. Це був саме такий вік, коли в той час кожного хлопця призивали на службу в армію. У мене була можливість відтермінувати призив, але я розумів, що краще швидше відбути військову повинність і далі будувати своє життя, як мріялося.

Потрапив я на службу дуже далеко – у Заполяр’я (Росія), як тоді казали, «до білих ведмедів». Це були ракетні війська, які розміщувалися в Мурманській області за 40 км. від бази Олєнья. Служити мені довелося в клубі. Тут згодилися мої організаторські і музичні здібності. Я керував духовим оркестром, грав на баяні, грав в естрадному колективі на гітарі, навчився крутити кіно, сидів на радіовузлі і включав музику. Я навіть мав дозвіл виїжджати з міста. Сама військова частина – це «точка». Запам’яталися картинки того суворого краю. Навколо сопки, а з них йде дим, там ракетне паливо виготовляють. За сопкою – якась школа. Поруч - Північне море, місто Сєвєроморськ.

До мене було ставлення, як до поважної людини, бо від мене залежав культурний відпочинок не лише рядових солдатів, а й офіцерів та їхніх сімей. Особливо, коли це стосувалося показу фільмів, що було основною розвагою тих, хто багато часу проводив в сопках під землею. Усім звичайно хотілося побачити цікавий фільм (наприклад, індійський!), а не десятки разів переглянутого «Чапаєва». А що вони будуть дивитися, залежало від мене.

Армія позаду. Звичайно, що це була неабияка школа життя, але це було не моє. Несвобода, тупість командирів, відсутність права вибору – це не мій світ».

Від баяніста до фольклориста

«Повернувшись з армії додому, я з головою занурився в пошуки своєї життєвої стежини з глибоким переконанням в тому, що вона має бути музичною і дуже близькою по духу. Спочатку це були музичні школи в селі Зоря та селищі Клевань.

Віктор Ковальчук з майбутньою дружиною Анною. Студенти музичного училища, 1976 р.

А найголовніша подія в житті того часу – це одруження з Анічкою, з якою ми були на одній музичній хвилі ще з училища. Ми створили музичну сім’ю. Аня була чудовою піаністкою, мала прекрасний смак, в нас було так багато спільного в творчій праці.

1980 рік. Мій хороший приятель музикант Віталій Штейнгольц запропонував мені йти працювати з оркестром народних інструментів у Рівненському Палаці піонерів. Це був початок моєї праці у Рівненському ПДМ, де я по-справжньому знайшов себе, своє покликання, свою місію музиканта, фольклориста, педагога і керівника.

Дитячий колектив народних інструментів займався на другому поверсі старого приміщення Палацу (вул. 16 липня). З часом вдалося зробити цей оркестр суто українським, придбавши необхідні народні інструменти, і в 1983 році ми почали грати перші концерти. При цьому оркестрі з’являється фольклорна група. Це я починаю втілювати в життя те, до чого підсвідомо давно йшов.

Початок 1980-х. Для нашого колективу це був час підняття на велику сцену народного глибинного піснеспіву в супроводі скрипки, сопілки, бандури, цимбалів. Тоді це була революція в музичній сфері. Відмова від російської балалайки, а з часом і від домбри когось дивувала, когось насторожувала, але ми йшли до своєї цілі – ми маємо відроджувати наш український спів і музику.

В моєму серці завжди була Україна. Я ніколи не вигукував на мітингах, але вона завжди була в мені. Я багато чув про хлопців, яких у нас називали «корчовики» (в корчах сидять). Бандерівцями українських повстанців не називали, це вже потім почали так казати. В моєму селі моїх два дядьки розстріляли нацисти, бо вони машину підірвали.

Одночасно я ще був акомпаніатором в ансамблі «Дружба».

Тож час йшов вперед, а ми його змінювали. У нас з’явилася вокальна група. Ми шукали записи українських народних пісень. Вже заговорили про свята Івана Купала, про колядування та щедрування. Це все були витоки, підґрунтя до створення нашої «Веснянки» у 1983 році. Особливі слова подяки рідному ПДМу та Ірині Первушевській за віру та підтримку колективу від самого його народження і донині.

Хороші результати досягалися не одразу, адже ми були першопроходцями цього шляху. Важко було знайти потрібну інформацію. Тож і репертуар був ще не достатньо світоглядно сформований. Нашим джерелом народної автентичної пісні стали бабусі з поліських сіл, носії глибинної пісенної пам’яті. Ми не лише переймали народний фольклор від прямих його виконавців, а й стали запрошувати бабусь до участі в концертах. Ми стали в перших рядах колективів, які відроджували і пропагували регіональний фольклор. Це був час перших паростків для розуміння суспільством, що Україна неймовірно духовно багата і така різноманітна у народній творчості».

Народження «Веснянки»

«Як народилася назва «Веснянка»? Можна сказати, що ця назва з’явилася без особливих потуг, адже весна в природі – це відродження усього живого, а у фольклорі – це початок календарно-обрядового циклу. Веснянка – це дитинка, це початок, це надія. Пізніше таку назву стали множити, з’явилися інші колективи і гурти, але для нас - це ім’я нашого первістка, яке незмінно і гордо несемо вже понад 40 років.

Віктор Ковальчук. 1985 р.

У нашому колективі було напочатку 15 учасників. У «Веснянці» усі, хто грає чи співає, це не відібрані за здібностями діти. Кожна дитина має право вчитися співати чи грати на музичному інструменті. Результат залежить від старань дітей та вчителя. Ми навчаємо успадкуванню традицій.

Стільки років «Веснянці», а фабрика фольклору працює! Змінюються покоління, змінюються викладачі, однак ми є і звучимо на повен голос. Від фестивалю «Червона рута» у 2011 році у нас завжди є пакет перемог незалежно від імен викладачів та дітей. Система і методика, в якій творчо живе «Веснянка», відпрацьована роками.

Особливість нашої роботи ще й в тому, що ми працюємо з дітьми, які живуть і навчаються в місті. Однак всі наші вихованці стають глибокими шанувальниками і неперевершеними виконавцями автентичного поліського співу.

Ансамбль народної музики. Рівненський Палац піонерів, 1986 р.

Троїсті музики: Віктор Ковальчук, Роман Бойко, Павло Ковальчук, 1986 р.

Успішна реалізація усіх наших проектів – це й абсолютна підтримка та розуміння наших, іноді абсолютно новаторських експериментальних ідей, колективом Палацу дітей та молоді, його керівництвом.

З часом з’явилася «Весняночка». Розширювався не тільки колектив, зростало коло наших симпатиків і глядачів, серед яких вже потенційно були нові учасники. Потім з’явився гурт «Сільська музика», до якого я теж увійшов. В цьому колективі беруть участь викладачі і випускники Етнокультурного центру, який за формою є самодіяльний, а за творчим рівнем – професійний.

Етнокультурний центр Рівненського Палацу дітей та молоді ми створили напочатку 1990-х років. Центр об’єднав усі складові нашої діяльності.

До гуртів додався візуальний підрозділ «Лабораторія поліського фольклору», справжній науково-дослідницький, популяризаторський і видавничий центр. Послідовність нашої роботи - записав, привіз, розшифрував, поклав на ноти, вивчив і видав. Наше основне гасло – «Успадкування дітьми та молоддю традиційної української культури».

Інструментальний гурт «Веснянка», 1995 р.

У 2009 році світ побачило фундаментальне ілюстроване видання «Етнокультура Рівненського Полісся», як результат багаторічного етнографічного дослідження регіону, його матеріальної і духовної культури.

Як я оцінюю пройдений свій особистий шлях? В кожного він особистий і дуже погано ступити на шлях не свій. В мене все йде по горизонталі. Я посаду не міняю. Але я намагаюся постійно розвиватися, відчувати потребу сьогоднішнього і завтрашнього дня і найголовніше – любити дітей, заради яких ми живемо й працюємо».

Перша фольклорно-етнографічна експедиція в с. Бичаль (Костопільський р-н), 1985 р.

Фольклорна експедиція. 1990-і рр.

Віктор Ковальчук з мамою на жнивах в с. Нетреба, 2000-і рр.

Сім’я Ковальчуків, 1997 р.

Родинне фото Ковальчуків, 2018 р.

Сьогодні в Етнокультурному центрі навчаються 250 дітей різного віку, з якими працюють понад десять керівників. Про успіхи і досягнення, гастрольні поїздки далеко за межі України, про фестивалі і різноманітні проекти, про десятки книжкових видань, безкінечне число годин звукозаписів народного самобутнього співу зібраного молодіжною музично-дослідницькою структурою Рівненського Палацу дітей та молоді варто писати окрему книжку, де зорітимуть імена сотень особистостей, які впродовж чотирьох десятиліть піднімалися веснянковими сходинками.

Успіхи «Веснянки» - це самовіддана праця всього колективу, це шлях пройдений його керівником Віктором Ковальчуком, який самотужки еволюціонував від баяніста до фольклориста, до вмілого керівника-новатора, прагматичного організатора.

Галина Данильчук

Дивіться також