РІВНЕ. ДВОРЕЦЬ. ЗДАНЕВИЧІ

14/07/2026

Блог

Спогади без коректур Тамари Савицької

Я люблю вирушати в подорож старим містом, розглядаючи чорно-білі світлини та слухаючи спогади тих, хто зберіг в пам’яті його минувшину. Кожна нова зустріч із рівнянами поважного віку додає глибшого розуміння нашого міста, яке сьогодні стало зовсім іншим. Кращим чи не зовсім - просто іншим.

Хоча не вірю у випадкові зустрічі і все ж… ця зустріч була неочікуваною. Записуючи спогади рівненських старожилів, не раз чула прізвище Зданевичі. Знала, що «за Польщі» мешкала ця родина десь в районі Дворця і що були брати Зданевичі свого часу відомими спортсменами. Знала: донька одного з них живе в Києві і в Рівному буває вкрай рідко. Аж ось минулого літа на нашій чарівній Оствиці зустріла двох жінок, однією з них була знайома мені пані Ірина Гнатюк. Поруч з нею - красива статна поважна пані у яскраво червоному спортивному костюмі, що додавав їй особливої привабливості.

«Знайомтесь, Тамара Савицька - моя подруга ще із шкільної парти. Приїхала із Києва на декілька днів погостювати. Правда, коли дівчатами були, її прізвище було Зданевич» - представила мені пані Ірина товаришку. «А чи бува ви не з тих Зданевичів…?». Так, це вона, донька Бориса Зданевича, відомого у Рівному спортсмена, і племінниця Філімона Зданевича – знаного футболіста.

І ти вже розумієш, що знову вийшла на життєву доріжку, яка веде в історичні закутки старого Рівного. Одразу визначаєш алгоритм дії – записати спогади, просити копіювати фотографії, побувати разом з Тамарою Борисівною на вулиці її дитинства.

Тож спробуємо пройтись старим Двірцем і згадаємо імена багатьох рівнян, з якими єднала і роз’єднувала доля родину Зданевичів, слухаючи спогади Тамари Борисівни Савицької.

Родовід Зданевичів

«Я народилася у 1945 році в Рівному. Мої батьки тоді мешкали на колишній вулиці Балінського (тепер вул. Дворецька). Наш будинок був недалеко від перехрестя з вулицею Поповича. Це була досить простора, зведена на зруб, крита соломою дерев’яна хата. Кухня з великою піччю, на якій одне за одним зростали діти. Збоку від печі була лежанка для діда з бабою. Кімната була досить великою, що навіть там якийсь час на постої жив польський офіцер.

Зданевичі – корінні рівняни. Мій прадід Орефій мав три сина. Від одного з них, Григорія, пішла гілка мого батька. Я не пам’ятаю діда Григорія, бо він помер ще до мого народження. Було в нього два сини: старший — Филимон, а через рік, у 1914 році, народився мій батько Борис. Про дідову сім’ю нагадує старе фото періоду Першої світової війни, коли сім’я зібралася з маленькими дітьми їхати у біженці. Бабуся померла ще в 1930-і роки від тяжкої недуги.

З діда-прадіда Зданевичі були хліборобами, мали декілька гектарів землі і тому вважалися людьми заможними. Їх земля була в с. Тинному, перед кладовищем, мали там до 20 га. Щоб обробляти землю, наймали працівників. Вирощували овес, пшеницю, жито, а потім цей фураж здавали польським військовим кавалеристам, які квартирувалися у Рівному. Пам’ятаю, що ще в 1950-і роки на дідовому подвір’ї стояв обтягнутий шкірою фаетон (виїзна бричка). У діда була клуня, реманент, коні. Все це він потім здав у колгосп, щоб слідом за сином, моїм батьком, не вивезли сім’ю на Сибір.

У діда Григорія Зданевича було семеро дітей, і всі вони здобули семирічну шкільну освіту. На той час цього було достатньо, щоб вважатися грамотним. Життя первістка Андрія обірвалося трагічно в п’ятнадцять років, його поховали на Дубенському кладовищі. Старша із дочок Фєня вийшла заміж за Бобелєва (росіянина «місцевого гатунку»), який за Польщі тримав «магазин топлива». Єлизавета вийшла заміж за хлопця з місцевої родини Зброжеків. Дядько Гриша одружився і поселився в Басів-Куті, пішов у прийми. Наступною дитиною був Філя (Філімон), який народився у 1913 році. За ним вже з’явився на світ мій батько Борис. Коли загинув старший син Андрій, Зданевичі народили у 1918 році ще сина Олександра. Дядько Олександр воював на фронтах Другої світової, пройшов Австрію і після війни переїхав до Києва».

Історичний Дворець

Тамара Савицька на вул. Дворецькій. Рівне, 2025 р.

«Я довгий час жила на Дворці, то ж пам’ятаю родини які тут мешкали. Нашими сусідами були Жилінські, Юри, Тимощуки, близька родина моєї бабусі Ярини - Остапчуки і Симончуки. Поруч з хатою Зданевичів жив Воронецький, український єврей. Це був кращий колега мого батька і дядька Філі. Дивно, але на Різдво ми, діти, ходили до нього колядувати. Він нас приймав, завжди в нього був багато накритий стіл і нас смачно пригощали. Він спілкувався українською мовою.

Свято-Миколаївська церква. Рівне, 1950 р.

Усі мешканці Двірця ходили на службу в Свято-Миколаївську церквицю, що на Дубенському кладовищі. Церква була діюча. Почала мене водити туди тьотя Ліза, бо її родина була православна (мама ж моя була католичкою), вони всі були там вписані в церковну книгу. Тоді кладовище було меншим і ми заходили на його територію із східної сторони. Пам’ятаю, що мені, дитині, там стояти було важко – тісно було дуже, дихати нічим. Ця церква, можна сказати, була храмом для усіх, хто мешкав у цьому кутку міста.

Неподалік від нас, біля в’язниці, протікала невеличка річечка, яка впадала в Устю. Ця маленька річка і зараз в мене перед очима. Протікала вона під залізницею, там був місточок. Поруч був великий луг, де проходило наше дитинство. З одного боку - луг, а з другого – житлові будинки. Я пам’ятаю, як туди приїхали цигани і розкинули на лузі свій табір. Кибитки в них були гарні, одяг яскравий. Ми бавилися з циганськими дітьми. Батьки нас шукали, а потім лякали циганами. А ще нас лякали паровозом, який пар пускає. А мій брат Борис з хлопцями знаходили цвяхи, клали їх на колії під потяг і виходили у них ножички».

Батькова молодість

Борис Зданевич. Київщина, 1962 р.

«Мій батько був музично обдарований від природи. В нього був красивий голос з чудовим тембром. Польський офіцер, який квартирував у Зданевичів, запропонував батькам віддати хлопця на навчання в музичну школу при польському військовому оркестрі у Рівному. Тож ще підлітком батько став навчатися в цій школі, грав на трубі. А коли йому виповнилося вісімнадцять років, то вже мав і семирічну освіту. За спогадами батька знаю, що вчився він в українській школі, але жодних документів не зберіглося, бо в час політичних переслідувань йому довелося знищити всі паперові свідчення.

Б. Зданевич солдат Війська Польського. Краків, 1936 р.

Б. Зданевич у Кракові. 1936 р.

Спочатку батько грав у колективі музикантів молодшого віку. Коли настав час призову до війська, то він пішов в армію як музикант, служив і грав у польському військовому оркестрі. Оркестр грав усюди – в домі офіцерів, на вечорах, на плацу і це давало можливість хлопцеві заробляти на хліб. Батькові навіть дали рекомендацію на навчання у Варшавській консерваторії. Коли ж приїхав у Варшаву, то його запитали, чи він поляк і якого він віросповідання. Почувши у відповідь, що хлопець православний, його не прийняли, бо це було навчання військових музикантів — суто для поляків. А змінювати віру батько не збирався. В мене зберігся великий гербовий бланк 1937 року, що засвідчує закінчення Борисом Зданевичем підофіцерської школи. Музика для батька – це його основа, це його життя, його все.

Військові лижники. 1930-і рр.

Ще одним захоплення батька був спорт. Він займався перш за все боксом. В армії, будучи музикантом і хорошим спортсменом, він опинився у більш привілейованому становищі, ніж інші. Тато брав участь в змаганнях поза Рівним і нераз перемагав боксерів з європейських країн. На одній із зустрічей у 1936 році він виграв змагання по боксу «Перша рукавичка» Галицько-Волинського військового округу. Це була заявка на Олімпійські ігри 1940 року, які мали відбутися в Токіо, але ігри були скасовані із-за початку Другої світової війни».

Боксер Борис Зданевич. Рівне, 1930-і рр.

Польська військова футбольна команда. У 2-му ряду крайній справа Б. Зданевич. Рівне, 1930-і рр.

Команда велосипедистів на вулиці Рівного. 1930-і рр.

Футбольна команда. Рівне, 1930-і рр.

На змаганнях в Здолбунові. 1935 р.

На змаганнях в Луцьку. 1935 р.

Спортивна команда. Б.Зданевич 2-й зліва в 1-му ряду. Рівне, 1930-і рр.

Янова Долина

«Повернувшись із війська, батько поїхав працювати в село Янова Долина, яке саме тоді потужно розвивалося. Там він влаштувався на роботу майстром по заточці інструментів. З поліського родовища добували і відвантажували до Європи камінь базальт, а поруч розбудовувалося зразкове комфортабельне селище. Батько розповідав, що це було казкове місце. В селищі формувалося цікаве культурне середовище, влаштовувалися бали, де мій батько грав в оркестрі. Він виступав у різних спортивних змаганнях у складі місцевої команди.

Мешканці селища Янова Долина. Крайній справа Б. Зданевич. 1930-і рр.

Місця відпочинку на р. Горинь біля с. Янова Долина. 1930-і рр.

Відпочинок з друзями на Горині. Крайній справа Б. Зданевич. 1930-і рр.

За грою в шахи. Б. Зданевич справа. Янова Долина, 1930-і рр.

Гра в хокей. с. Янова Долина, 1930-і рр.

Футбольна команда с. Янова Долина. Стоїть крайній справа Б. Зданевич. 1935 р.

Б. Зданевич (крайній справа) з друзями в с. Янова Долина. 1930-і рр.

Велозмагання в с. Янова Долина. 1936 р.

Запросив тато в Янову Долину і свого брата Филимона. Робітники, які працювали на каменоломні, мешкали в комфортабельних будинках, а харчувалися (казали «столували») у жінок, які на їхнє замовлення готували їжу. Філя саме на такому столуванні зустрів свою майбутню дружину польку, батько якої приїхав на наше Полісся з Польщі і служив у Яновій Долині поліцейським. Пройде багато років і мій батько доживатиме віку із жінкою, яка теж полюбилася йому в цьому селищі».

Перші совєти

«Коли ж до Рівного прийшли совєти, то в 1940 році батька мобілізували і відправили в школу розвідників у Новоград-Волинський. Саме тому, що був спортсменом і музикантом, він підходив для цього вишколу. Там батько займався спортом, (зокрема боротьбою самбо), легко освоїв морзянку, удосконалював свої шкільні знання німецької мови. Він розповідав мені, що напередодні війни 1941 року вони передавали у ставку Сталіна всі відомості про локації руху німців за Бугом. Коли вже почали сюди летіти німецькі літаки, його послали в Дубно. Там на плацу зібрали призваних юнаків з наміром відправляти їх на фронт. Батько доповідає, що вже на бриючому летять ворожі літаки. А йому командир: «Ми поставім чєтирє пулємьота і нікого нє випустім». У батька від цих слів волосся дибки стало і він дав змогу хлопцям порозбігатися. А далі йому наказали: «Ти останєшся на тєріторії до особого распоряженія». Рацію батько сховав десь під Ново-Волинськом».

Війна

«В час німецької окупації батько залишився у Рівному. Із цікавих батьківських спогадів пригадуються його розповіді про театр, який діяв під час німецької окупації в Рівному. Про те, що він теж брав участь у виконанні окремих оперних партій, про його зустрічі з цікавими людьми, серед яких була і Олена Теліга. Завдяки знанням механіки він зміг влаштуватися на пивзавод майстром.

Хлопці, які працювали на заводі, закликали батька долучатися до підпільної боротьби. Батько і мама допомагали чим могли, зокрема медикаментами. Тьотя в аптеці працювала, то йод чи ще що могла дістати і передати хлопцям в ліс. Це було досить небезпечно.

Про те, що батько перед війною був у радянській контррозвідці, стало відомо німцям. Його схопили, коли вже мама була на шостому місяці вагітності, і помістили у рівненську в’язницю. Мама розповідала, що продавала останнє плаття, щоб придбати якусь гречку, якогось м’яса шматок і занести батькові передачу в тюрму. Який німець то пропустить, а інший той казанок ногою як жбурне, то вона в бік відскочить, щоб живота не задів. Мама не мала віри, що батько звідти вийде живим. Німці їй казали, що розстріляють чоловіка. Трапилося так, що під кінець 1943 року, пізньою осінню, в охороні був якийсь знайомий батька по спорту. Це був чи то якийсь румун, чи мадяр, який десь в Польщі перетинався з батьком на змаганнях. Батько розповідав, що той охоронець його впізнав. На мигах показав, що він сьогодні вартовий і дав знак, що він відкриє двері. Отож за його допомогою батько втік звідти разом із ще одним співкамерником. Місяців п’ять провів тато в тій в’язниці.

Додому, де була вагітна дружина, батько не повернувся. Схоплять. Він пішов у ліс до хлопців. Там був інструктором по зброї. В активних діях участі не брав.

«Освободітєлі» прийшли напочатку сорок четвертого. Мама народила свого первістка, мого старшого брата, і назвала його Борисом на честь батька, якого вважала загиблим».

Сибір

Борис Зданевич. 1956 р.

«За закликом радянської влади «здатися з повиною і скласти зброю в обмін на помилування» з лісу добровільно стала виходити частина упівців. Їм обіцяли повну амністію. Десь у квітні 1944 року мій батько теж вийшов з лісу. Спочатку його не зачіпали, а навпаки — оскільки мали підтвердження, що він до війни був у контррозвідці, дали йому бронь від мобілізації. Знаючи всі спортивні досягнення батька, його призначили головою спортивного товариства «Локомотив», потім головою «Спартака», в кінці 1945 року – головою «Держспорту».

Довідка видана Б. Зданевичу про звільнення його з ув’язнення. 1956 р.

Та вже в тому ж році НКДБ дізнається, що батько був у лісі. Його арештували 9 листопада 1945 року. Знову в’язниця. Слідство. «Да, ми знаєм, что ти послужил родінє. Знаєм, что ти бил развєдчік. Знаєм твої всє даниє. Ми знаєм твої заслугі. Знаєм гдє ти рацію спрятал. Ти нам сообщіл всьо ето. Но какой же ти, с*ка, контрразвєдчік, єслі пулю сєбє в лоб нє пустіл! Как ти нємцам здался?» Він каже їм, що в нього жінка була вагітна. «Так что тєбє дороже - родіна ілі жена?». Його арешт це не лише розслідування органів, а й донос, який був на нього складений.

Був суд. Мені тоді було півроку, брату - півтора. Батька засудили на 10 років позбавлення волі по 58-й статті КК СРСР, з конфіскацією майна, в поразці у правах, без права листування. Етапували до Сибіру. Був він у Магадані, Хабаровському краї, на Колимі. Спочатку працював на лісовповалі, потім як механік щось ладнав в котельні. Коли ж помітили, що він музикант, то став грати в тюремному оркестрі. Вперше вісточка від нього додому прийшла у 1955 році, після смерті Сталіна. Ці десять років ні сім’я, ні родина нічого про батька не знали.

У 1958 році я вперше побачила свого батька, мені було вже тринадцять років.

Сім’я Зданевичів у день першої зустрічі після повернення Б. Зданевича з ув’язнення. Рівне, 1957 р.

Я мало знаю про батькові політичні вподобання, його зв’язки з націоналістичним рухом, бо переживши ув’язнення і заслання, він майже нічого не розповідав рідним, щоб не завдавати нам душевного болю. Одне знаю – батько завжди був за Україну! Вже перед смертю, коли я доглядала хворого тата, розпитувала його про все його життя та дізналася, що він був пов’язаний з ОУН та УПА».

Про матусю

Хелена Войцешик. 1930-і рр.

«Мої батьки одружилися під час війни. Маму звали Хелена Войцешик, вона із польської родини, хоча за документами писалася українкою. Життя моєї мами було гірким і недовгим. Мамі було дев’ятнадцять років, коли вона на початку 1939 року вийшла заміж за польського офіцера. Його звали Казік. Вони брали шлюб у рівненському костелі. Через короткий час почалася Друга світова, Казік пішов на війну і будь-який зв’язок з ним обірвався. Мама залишилася жити із своїми батьками, ні дружина, ні вдова.

Середовище, в якому зростала мама, було переважно польське та чеське. Вона навчалася у чеській початковій школі (знаходилася на тодішній вул. Легіонів, тепер – вул. Дорошенка), семирічку вже закінчувала польську - ім. Сенкевича (тепер гімназія № 3).

Марія Войцешик. Рівне, поч. ХХ ст.

Весільне фото Марії і Йосипа Войцешиків. Рівне, поч. ХХ ст.

Подружжя Марія і Йосип Войцешики. Рівне, поч. ХХ ст.

Фото з родини Войцешиків. Рівне, поч. ХХ ст.

Родина мами була достатньо заможною. Моя бабця Марія Войцешик мала поруч з пивзаводом кравецьку майстерню, в якій працювали наймані швачки. Шила вона верхній одяг, плаття і капелюшки. До цієї майстерні панство приїжджало на фаетонах. Вміння шити від бабусі перейняла тітка Соня, яка цим могла і заробити копійку і нас обшивала.

Сестри Хелена (зліва) і Софія Войцешик. Рівне, 1922 р.

Хелена Войцешик (зліва) на вулиці Рівного. 1930-і рр.

Сестри Хелена (справа) і Софія Войцешик. Рівне, 1930-і рр.

У мами ж стежка прокладалася в медицину. Замолоду вона пройшла навчання у якогось відомого лікаря-гінеколога і працювала в нього акушеркою. Готувала медичні інструменти, записувала жінок на прийом, була у лікаря асистентом, їздила з ним приймати пологи. З маминих розповідей запам’ятала, що був цей лікар багатим євреєм, який жив у двоповерховому особняку десь у центрі Рівного (там мав і приватну практику), мав власне авто. В перспективі він мав дати мамі рекомендацію на навчання в медичному інституті, але розпочалася війна.

Під час війни мама мешкала в чеському будинку на тій же вулиці, де жила родина мого батька, на Дворецькій. Мама була красива і елегантна жінка. Батько теж красень, легкий у спілкуванні, привабливий, він не міг не подобатися дівчатам. Вони одружилися напочатку 1943 року і мама стала Хеленою Зданевич.

Найстрашніші часи мама пережила під час війни. Мого брата вона народжувала, коли доля батька була невідомою. То був саме той час, коли в Рівне брудними дорогами, місячи снігову лютневу кашу, вступали «визволителі».

Софія Войцешик з племінницею Тамарою Зданевич. Рівне, 1947 р.

Пологи просто вдома приймала її старша сестра Софія за вказівками та під керівництвом породіллі, яка була професійною акушеркою. Саме в цей час, коли щойно прийняте й замотане в пелюшку немовля лежало біля мами, в хату зайшли совєтські військові, і це не були прості солдати. Перше їхнє слово до жінки-матері було гидке: "... ми воюєм, а ти тут рожать собралась». Тьотя Соня впала перед ними на коліна: "Не чіпайте, це ж дитинка!". Тоді ці зайди по-звірячому познущалися з тітки. Народження мого брата Бориса — це не лише щастя появи нового життя, а й гіркий спогад про трагедію, яка скалічила долю моєї тітки Софії.

В 1940-х роках мамі запропонували вчитися на тримісячних медичних червоних курсах. Вона закінчила навчання, але диктант з російської мови написала з помилками, адже в школі вона вчила чеську та польську мови, розмовляла українською. Викликає її підполковник медичної служби: «Ну что, красавіца бандерівка, муж твой в тюрьме сідіт, а ти за ето время не могла виучіть рускій язик? Тебя ми нє атєстуєм».

Хелена Зданевич з дітьми Тамарою та Борисом. Рівне, 1945 р.

Хелена Зданевич з дітьми Тамарою та Борисом. Рівне, 1953 р.

Мама пішла працювати на повстяну фабрику, яка знаходилася неподалік. Жити стала у родини Зброжеків на вулиці Горького, бо батьківський будинок був розбомблений. Працювала і вечорами щось писала, вчилася, щоб, здати той російськомовний екзамен і одержати роботу в лікарні. Одержавши посвідчення, влаштувалася на роботу в лікарню, яка знаходилася на тодішній вул. Калініна (тепер вул. Драгоманова). Спочатку працювала медичною сестрою, асистувала лікарям під час операцій. Потім – дієтсестрою, роздавала обіди хворим.

У 1958 році повернувся із заслання батько. Однак він не мав дозволу жити у Рівному і змушений був залишити місто. Батько поїхав в Київ, де жив його менший брат Олександр (працював на заводі Артема майстром). Брат допоміг батькові влаштуватися на роботу в колгоспі-міліонері, підшефним якого був київський завод. Тато став керівником спортивного життя і культури у цьому господарстві. Він закупив різноманітне спортивне обладнання і музичні інструменти для духового оркестру.

Ми ж залишилися з мамою у Рівному».

Хелена Зданевич (у 2-му ряду друга справа) з колективом міської лікарні. Рівне, 1950-і рр.

Сценарій написала доля

Сімейне щастя Хелени і Бориса Зданевичів було надто коротким. Війна та жорна репресивної машини сталінізму зруйнували їхнє особисте життя. Син-первісток народився без батька, якого ще до появи малюка арештували гітлерівські окупанти. Донька прийшла у цей світ, коли батько перебував у сталінських катівнях. 44-річний Борис Зданевич вперше побачив своїх дітей вже підлітками і надалі ще п’ять років не мав права з’єднатися з сім’єю у Рівному. Приписом жорстокої влади він був змушений залишити місто, в якому з діда-прадіда мешкала його родина та їхати в пошуках нового життєвого пристанища, щоб знову починати жити.

На Київщині, куди він приїхав у 1958 році, Зданевич зайнявся тим, що вміє робити найкраще – розвивати спорт і культуру. Селище Немішаєве було доволі розвиненим населеним пунктом Київщини, де зміг влаштуватися на роботу колишній репресований спортсмен і музикант. Там він тренує сільську футбольну команду, яка стає кращою серед сільських команд Київської області. Борис Григорович поступово стає в районі людиною авторитетною, якого знають і поважають. Його обирають членом Президії спортивних товариств СРСР, представляють до звання «Суддя республіканської категорії». Відтоді він декілька років поспіль їздить в Москву на спортивні пленуми, як представник від України.

З оркестром в с. Микуличі. 1950-і рр.

Членський квиток ЦРССТ СРСР Б. Г. Зданевича. 1959 р.

Одночасно, як фаховий музикант, створює потужний духовий оркестр, закуповуючи для цього колективу достатню кількість музичних інструментів.

З часом Бориса Зданевича запросили працювати викладачем в один із найстаріших аграрних технікумів України – Немішаївський сільськогосподарський технікум. А мешкав він у с. Микуличі, неподалік залізниці.

Робота була тим головним, що займало все його життя. Сім’я віддаляється, а діти, підростаючи, вже самостійно приїжджають до батька лиш на гостину.

У 1964 році, у віці сорок чотири роки помирає дружина Хелена. Смерть була раптовою і трагічною для сім’ї, для дітей, яким ще так була потрібна материнська турбота і любов.

Згадує Тамара Борисівна: «Мені ще не було двадцяти, як мама покинула нас. Раптово. Серце. Не врятували. Зійшлася вся наша велика родина, товариші з лікарні, де працювала мама. Приїхав батько. Смерть мами його шокувала. Він сидів біля домовини і плакав, просив вибачення. Маму поховали на Дубенському кладовищі. Я була студенткою. Прийду з занять і бігом на кладовище до мами. Стану під деревом біля її могили і так мені тужно…»

Останнім місцем роботи Б. Зданевича на Київщині був будівельний технікум у Ржи́щеві, де він пропрацював останні 10 років перед виходом на пенсію.

Не все добре було на тому відтинку життя Бориса Зданевича. Була прикра подія, в результаті якої він переніс важку травму і залишився без одного ока. Однак людина мусить пройти всі випробування, якими доля дописує сторінки її життя.

А доля знову зробила крутий поворот сьомому десятку його життя. Відпочинок у Степанському санаторії і там випадкова зустріч із жінкою, в яку він був закоханий в молоді роки, коли працював у с. Янова Долина. На той час Лариса Карпівна вже була самотньою вдовицею. Борис Григорович переїжджає на Рівненщину, в Степань.

«В Степані батько теж себе знайшов. Він був тренером по футболу. Ще у Рівне і Млинів возив команду. Звичайно це була команда другого складу. Всі його там поважали. Він співав у церковному хорі. Був активістом товариства «Просвіта». Їздив на «Козацькі могили» у дні пам’яті козаків» – розповідає Т. Савицька.

З чудовою людиною Ларисою Карпівною вони в добрі і злагоді прожили разом ще 23 роки. У Степані навіть ходила легенда про те, як у поважному віці до них повернулося перше кохання. Жили в повазі і любові один до одного, з розумінням і підтримкою.

Донька згадує, що батько хотів завжди жити і померти в краї, де народився. Вони обоє залишили цей світ у віці 93 роки, у 2007 році. Лиш на півроку випередила пані Лариса на шляху у вічність свого Бориса.

Розповідаючи про родину, Тамара Борисівна, згадала багато близьких їй імен рівнян, з якими перетиналися життєві стежини в молоді роки. Це далекі і близькі родичі, сусіди, однокласники і однокурсники. В її розповіді яскраво оживав час, який минув, але не стерся із пам’яті. А ще вона зберегла багато світлин, які оживляють цей літопис пам’яті.

Знову і знову перечитую все, що записала зі слів пані Тамари, і повертаюся до думки, що жоден кіносценарій, написаний літератором, не має таких непередбачуваних переплетінь людських доль, такої шаленої емоційної напруги, такого гостросюжетного змісту, як сценарій, створений самим життям.