ЇЇ долю закружляв танцювальний вихор
06/06/2026
Блог
За спогадами хореографа Оксани Пінської
Кожен прожитий творчий рік музею залишає спогад у світлинах і пам’яті тих, хто створював цікаві проекти чи був їх учасником. Літо 2009 року подарувало рівнянам зустріч із групою молодих красунь із Єгипту та їх танцювальну програму східних танців. Хореографом і вчителем цих дівчат була наша землячка Тетяна Крук, яка вже майже 30 років мешкає в Єгипті, де зросла і затвердилася її хореографічна кар’єра. Виступ єгипетського колективу у Рівненському краєзнавчому музеї та щире спілкування з представницями близькосхідного регіону запам’яталося усім, хто був тоді в музейному просторі. Разом з єгиптянками в імпровізованому концерті взяли участь і юні танцівниці молодіжного колективу «Орхідея» Рівненського Палацу дітей та молоді, який саме тоді набирав обертів свого творчого зросту. Керівником танцювального колективу «Орхідея» була і є до сьогодні професійна хореографка Оксана Пінська. Танець – це той вид мистецтва, який зрозумілий усім без знання мови, який немає кордонів, який відчуваєш у музиці єдино поєднаній з пластикою рухів людського тіла й душі. Танець – це посланець розуміння між народами. Так стверджують усі, хто своє життя поєднав з вихором танців - різних за етносом, класикою, сучасними ритмами.
Сьогодні Оксана Вікторівна Пінська – одна із відомих українських хореографів та тренерок, суддя танцювальних змагань. Вона є піонером розвитку східних танців (стилю беліданс) на Рівненщині.
Напередодні славноліття пані Оксани, яке вона відзначає 7 червня цього року, ми поспілкувалися з хореографкою про шлях її професійного сходження, про успіхи очолюваного нею танцювального колективу «Орхідея», про сучасний стан та проблеми хореографії в регіоні.
Тож інтерв’ю з мисткинею публікуємо в скороченому варіанті без купюр.
Рідна Сіверщина
«Я народилася в Чернігові, на Сіверщині. На моє виховання вплинув родинний зв’язок із селом Шестовиця, де живе мамина родина Ткачів. В цьому селі мене хрестили, там моє прадавнє коріння. З дитинства нашим духовним джерелом була бабуся Євдокія, яка зналася на лікарських рослинах, була за тими часами справжньою знахаркою, зцілювала молитвами за що її називали «біла монахиня». Баба Дуня вміла прясти, ткати і вишивати. Я пам’ятаю ткацький верстат, який стояв у хаті, там було веретено і вона нас з сестрою вчила прясти пряжу. Сама ткала полотно для рушників, простирадла. Бабуся багато вишивала, це були картини гладдю і хрестиком. Вся наша родина вміла шити. В нас було і є багато витканих і вишитих рушників. Очевидно, що прізвище Ткач було не випадковим. Після смерті бабусі Дуні її скриню ніхто не відкривав. Можливо бояться, бо вона мала силу. Вона була людиною глибоких народних знань.
Бабуся приділяла нам, своїм онукам, велику увагу і любов, які я зараз намагаюся передати вже своїм онукам. Прожила вона довге життя і я назавжди запам’ятала її тепло, її простір, її руки, які мене огортали в будь-яку тривожну мить і все недобре відступало.
Жила бабуся з дідом Іваном в хаті-мазанці, збудованій із дерев’яних колод, первинний дах - солом’яна стріха. Як глянути на наше село, то дерев’яні хати в більшості були не білені, на вікнах обов’язково віконниці, домівки мали різьблене оздоблення. Я пам’ятаю той сільський хатній внутрішній інтер’єр: полаті під стіною, величезну скриню, яку використовували як ліжко для спання. У невеличкій комірчині стояли великі ікони з зображенням святих та іконостас нашої церкви Святого Миколая, яку більшовики спалили. Не знаю яку освіту одержала бабуся в дитинстві, але читати і писати вона вміла, читала Біблію та псалтир біля покійників.
Шестовицьке городище
Село наше українське, але вплив на тамтешню мову мали Білорусія і Росія, бо Шестовиця знаходиться поблизу кордону з цими республіками. Шестовиця, як і сотні інших українських сіл, тяжко пережила роки Голодомору.
Назавжди зі мною залишився в пам’яті краєвид Десни, на березі якої стоїть древній Чернігів. Наше село розкинулося на пагорбі за 2 км. від Десни. Від старого русла цієї ріки залишилося три озера – Десниця, Перекоп і Дьосенка. В старому руслі Десни я вчилася плавати. Кожної весни широко розливається Десна і доходить вода до половини шестовицького пагорба. Дід Іван вздовж нашої вулиці висадив акацію, яка квітне білим цвітом якраз на мій день народження і це вже мої улюблені квіти. В час мого дитинства на центральну сільську вулицю казали «шлях», вона була єдина з асфальтовим покриттям, решта – «грунтівки».
Навколо села стоять стіною густі ліси. Біля Шестовиці є древнє городище, на якому й досі археологи ведуть розкопки. Наскільки ж потужна історично і ментально ця земля!
Наше село зазнало біди в час гітлерівської окупації в минулому столітті і в сьогоднішній російсько-українській війні у 2022 році цілий місяць перебувало під рашистською окупацією. Зайшовши в село з півночі, ворожі танки і гармати стояли навіть в городі моєї сестри, за річкою. За два кілометри від Шестовиці знаходиться дачний масив Якубовка, то окупанти з осель дачників повиносили все краще, що там було. До Чернігова від Шестовиці 20 км, з нашого села росіяни обстрілювали місто, гатили саме по тому району, де я виросла. Під вогнем опинилися основні архітектурні комплекси – готель «Україна», поштамт (помпезна радянська будова), спалили ринок, розбомбили стадіон, знищили бібліотеку».
Три бабусі. Сидить зліва Поліна Пінська. 1970-і рр.
Батьки
Батьки Валентина і Віктор Пінські, Киргизія, 1959 р.
«Родовід мого батька Віктора Пінського національно український. Однак, доля закинула Пінських аж в Киргизію. Очевидно, пращури потрапили в Середню Азію з західних областей України. Моя бабця Поліна Пінська жила в кишлаку, але розмовляла українською мовою. В дитинстві кожного року ми їздили в Киргизію провідувати батькову родину. Звичайно, що це для нас, дітей з Чернігівщини, був зовсім інший край, край пустелі. Мій тато був інженером-будівельником, який прокладав дороги в горах.
Зустрілися батьки в Киргизії, куди мою маму після закінчення Чернігівського медичного училища направили на роботу. Страшно було молодій україночці їхати в такий далекий край, не знаючи киргизької мови. Потім розповідала, що в неї там в медпункті на столі було дві книжки – медичний довідник і російсько-киргизький словник. Згодом вона добре оволоділа киргизькою мовою і співала чимало киргизьких пісень.
Створивши сім’ю в Киргизії, місцем життя батьки обрали Україну, материнський Чернігів.
Моя мама була медичною сестрою і працювала в міській лікарні Чернігова. Її дуже любили і колеги, і пацієнти. Зовні я була схожа на свою маму і, коли я до неї приходила в лікарню, то мені казали: «О, друга Валентина Іванівна прийшла». Її захопленням і домашнім заняттям було шитво. Нажаль, мами не стало, коли мені виповнилося вісімнадцять.
У мого батька був хороший музичний слух, ідеальне відчуття ритму. Він дуже любив танцювати. Тато танцював зі мною танго, яке він просто обожнював. Коли приходили родичі, він всаджував їх на диван, ставив платівку і я танцювала. Для нього це був захват і гордість мною. Мама була дуже активною, веселою, в неї був хороший голос. Батько був моряком, журналістом і будівельником, писав вірші, був творчою людиною. Був він толковим інженером, допомагав нам, дітям, з точними науками. Брат дуже гарно малював і ми думали, що він стане художником. Ми були звичайною сім’єю свого часу».
Танець на все життя
Оксана Пінська зліва в дитячому садочку, Чернігів, 1970 р.
«Я в школі вчилася погано. На уроках любила дивитися у вікно і мріяти. Я завжди була у якомусь просторі і зовсім не слухала вчителя. На таку поведінку вчителі реагували суворо. Мене ставили серед класу, соромили, ставили мені погані оцінки. В мені жив романтик, який зачаровано дивився на зорі. А відчуття танцю… мене просто щось туди штовхало! По телевізору показували балет чи фігурне катання і це в мені проростало, здавалося, що ніби це я кружляю. Для мене це було настільки чуттєвим, що ці танці я відчувала на фізичному рівні.
Оксана Пінська з двоюрідною сестрою Галиною Пінською, 1974 р.
Ростом і фігурою я була стандартна - висока, довгов’яза, як і всі в нашій родині. Я дуже хотіла танцювати і мама мене записала в танцювальний гурток у Чернігівському Будинку культури хіміків. Я там почала займатися з першого класу. Два роки я вчилася в балетній студії і надіялася далі потрапити на навчання в інтернат, стати справжньою балериною. Але під час відбору за своїми фізіологічними даними балет довелося залишити і продовжити займатися в колективі народних танців (Народний ансамбль танцю «Дружба»). В шостому класі я вже була учасницею дорослого складу танцювального колективу, яким керував Володимир Карлош – мій батько в хореографії».
Здрастуй, Рівне!
«У Рівному був відомий танцювальний колектив «Льонок» Рівненського льонокомбінату, з яким трапилася трагедія під час гастролей у м. Кострома (Росія). Велика кількість учасників цього колективу загинула в ДТП. Після трагедії треба було знову піднімати танцювальний гурт. Чернігівчанина Володимира Карлоша запросили в Рівне для створення нового колективу. Хореограф запропонував нашим танцівникам їхати з ним. Поїхали до Рівного декілька дорослих пар танцівників, а п’ятьом дівчатам, які закінчили восьмий клас, запропонував навчання у Рівненському текстильному технікумі і одночасно бути танцівницями ансамблю. Я залюбки погодилася, бо для мене головне ж було – танцювати! В дорогу за захід моя тітка дала мені завдання: «Вивчи пісні, які вони там на Рівненщині співають, і нас навчиш».
Тож відтоді Рівне стало моїм рідним містом, яке полюбила і люблю нині, де я відбулася як танцівниця і хореограф, де створила сім’ю, народила двох доньок і маю онуків, щастям яких тішусь.
Рівне. Під час навчання в текстильному технікумі з Василем Аврусевичем, 1980-і рр.
А тоді, на початку 1980-х, танцювала, навчалася в технікумі і жила в гуртожитку на вул. Набережній. Закінчила навчання у 1985 році досить успішно і одержала диплом техніка-технолога по льняному прядінню і направлення працювати на Рівненському льонокомбінаті. Я працювала на льонопрядильному виробництві в ткацькому цеху КТТ (корпус технічних тканин) на стрічкових машинах. Це була робоча професія, з якою я справлялася без натуги. Мені навіть радили будувати заводську кар’єру. Однак, там була в кожному цеху художня самодіяльність, яка мене вабила більше. Я працювала і танцювала за цехи на усіх концертах.
Я завжди на повну віддавалася танцям. Були концерти, де я танцювала п’ятнадцять номерів. Я танцівниця технічна, в мене хороший стрибок, хороше обертання, швидкі ноги, хороша зорова пам’ять. Я повторювала за керівником вправи з першого разу. Спробувала я ще в технікумі, а потім з виробничим колективом, зробити свої перші постановки. Так підсвідомо в мені десь зароджувався хореограф.
У Рівному окрім мого першого головного танцювального наставника Володимира Карлоша, який був керівником танцювального колективу льонокомбінату, я познайомилася з потужними митцями Іваном Корсюком (керівник хору льонокомбінату), Адамом Боговідом (тепер керівник народного хору «Верес»), Народним артистом України Віктором Марущаком, хореографом Анатолієм Крикончуком…
В 15-річному віці, приїхавши до Рівного, я насправді відчула себе ніби новонародженою для нового творчого життя».
Оксана Пінська, 1990-і рр.
Кузня хореографів
«Я здобула вищу освіту хореографа у Рівненському інституті культури. Це був перший набір студентів на нову, щойно створену, кафедру хореографії. Поступила у 1987 році, будучи вже одруженою і навіть вагітною першою донькою. Після народження дитини довелося брати академвідпустку, але знову повернулася на навчання. Я завдячна вишу, де були чудові високопрофесійні викладачі, сильна група однокурсників, одержані знання, які так потрібні педагогу-хореографу. Добрим словом згадую подружжя викладачів Валентину і Василя Пуйови. Зі мною вчилися майбутні фахівці хореографії Ірина Аксьонова, Ілона Легка, Ірина Матюшок… Навчаючись у вузі, все більше відчувала в собі бажання створювати щось своє хореографічне, особливе і магічне».
Східний танець
«Після закінчення інституту у 1994 році я працювала в «Рівненчанці» (танцювальний колектив УІІВГ). Вчила інших і танцювала сама, побувала на гастролях в Іспанії з професійним київським колективом.
З колективом працівників Рівненського Палацу дітей та молоді, 2017 р.
А з 2000 року я працюю у Рівненському Палаці дітей та молоді. Спочатку це була школа народного танцю «Дружба», де я керувала танцювальним гуртком. За ці роки разом зі мною турували танцювальні майданчики сотні юних танцівників. Пам’ятаю групу хлопчиків початкових класів школи № 18, яких вдалося об’єднати і захопити народним танцем, а потім привести в потужний ансамбль «Дружба».
Окрім народних танців з часом у мене з’явилося танцювальне хобі – східні танці. Східний танець до мене прийшов усвідомлено. Я переглядала відеозаписи, вслухалася в східну музику, зачаровувалася яскравістю костюмів, відчувала особливості танцювальних рухів і пластику жінок, які виконують ці глибоко емоційні і філософські композиції. Намагалася заглибитися в історію, легенди, психологію цих древніх танцювальних композицій, їздила на майстер-класи в центри східної культури і з часом зібрала досить велику власну тематичну бібліотеку. Якщо глибоко не опановувати будь-яке захоплення у творчості, то воно або зникне, або стане просто не цікавим. В мене ж усе йшло з усе більшим прагненням пізнання і якісного виконання. Кажуть, що долю не обирають, вона сама тебе обере і поведе за собою. Перша постановка східного танцю для дівчинки старшокласниці на конкурс стала першим моїм досягненням як постановниці цього танцю. Це був 2004 рік, коли на телеекран вийшов бразильський серіал «Клон», який зачарував українського глядача не лише сюжетом, а й пристрастю, витонченістю і красою східних танців. Це був час-пік для багатьох наших жінок, які так само хотіли навчитися керувати своїм тілом в емоційних східних танцях. Спочатку була створена невелика група з жінок, бажаючих навчитись танцювати, яка швидко зростала кількісно. Я пам’ятаю момент, коли я вийшла на танцювальний майдан, а навколо мене стояло коло з понад 150 танцівниць. Так я стала першим у Рівному тренером і хореографом-постановником східних танців.
«Орхідея». 2019 р.
Не скажу, що одразу все вдавалося. Треба було пройти через усілякі перепони, через упереджене ставлення до танців іншого народу, через недовіру і, якби сьогодні сказали, «хейт». Однак ця танцювальна культура перемогла! Колектив східного танцю ми назвали «Орхідея». У 2005 році ми стали членами Української федерації сучасного танцю. Наші виступи на сценах, участь в конкурсах і фестивалях стали приносити оплески і перемоги. Талановиті дівчата ставали зірками сходу. Зараз декілька моїх учениць вже самі створили свої колективи. Серед них Катерина Верещук із Здолбунова, яка створила і керує Зразковим ансамблем «Зірочки сходу». Про мистецтво східного танцю, про своїх учениць, про постановки яскравих композицій, про численні гастролі, про перемоги на конкурсах я можу розповідати досить багато, але краще просто бачити наші виступи.
Я розробила власну методику опанування східними танцями, яка дає можливість займатися дівчаткам з раннього віку. Наша «Орхідея» стала частиною творчого виховного процесу Рівненського Палацу дітей та молоді. Перший великий концерт дорослої групи «Орхідеї» на сцені Палацу відбувся у 2005 році.
«Орхідея» на сцені Рівненського Палацу дітей та молоді, 2026 р.
З ученицею Марією Хаіян 2017 р.
Нині ми працюємо як клуб східного танцю “Орхідея” Рівненського Палацу дітей та молоді, об’єднуючи у своєму колективі дітей та молодь до 20 років. Ми вивчаємо і втілюємо на сцені класичний, фольклорний східний танець та напрямок ф'южн-шоу. Ми є засновниками регіональних змагань та фестивалю «Орхідея скликає друзів».
2009 рік. Єгиптянки.
«Познайомилися ми з хореографкою з Каїру Тетяною Крук через листування і запросили у 2009 році її колектив до Рівного. Тим паче, що в Рівному мешкає її брат, родина. Ми зустрічали єгипетську групу в кількості 18 чоловік у Рівному біля готелю «Турист». Пам’ятаю ті перші хвилини зустрічі моїх вихованок і дівчаток-єгиптянок. Якусь мить вони мовчки дивились одні на одних, розглядаючи просто зовнішність, бо усі гості були чорні і кучеряві, а наші дівчата світлі з прямим волоссям. І одночасно одні й другі захотіли просто торкнутися волосся один в одного, дивуючись, що воно не таке як у них. Це було так мило і весело. Програма перебування єгиптянок у Рівному була досить насичена. Ми дали їм змогу виступати, гуляти містом, влаштовували різноманітні зустрічі. Спочатку гості були замкнені і скуті у своїх емоціях, відчувалося якесь побоювання і недовіра. Але вже скоро вони сказали, що почувають себе в безпеці і просто відчули свободу, бо тут можна ходити де хочеш. Ми відпрацювали великий концерт в День Незалежності на сцені Майдану Незалежності. Коли був святковий салют, у єгиптянок були просто сяючі обличчя. Ми в повній мірі показали свою гостинність, зробили все, щоб їм ця подорож запам’яталася надовго. Моїм дівчатам теж було цікаво з ними спілкуватися, побачити їх як носіїв іншої культури. Шкода лише, що зворотнього візиту нас до Єгипту не було».
Виступ єгипетського колективу у Рівненському краєзнавчому музеї. 2009 р.
Все, що розповідала Оксана Вікторівна, згадуючи свій особистий творчий шлях, своїх вчителів і учнів, було наскрізь пронизане її абсолютною відданістю мистецтву танцю. Пройдений нею шлях становлення від дівчинки, яка змалечку, розглядаючи картинки з балеринами і танцівницями, уявляла себе серед них, до визнаного фахівця хореографії – це приклад того, як не треба зрікатися мрії. А ще - кожна мрія здійснюється завдяки наполегливій щоденній праці.
Спогади Оксани Пінської – це частка історії становлення і розвитку хореографічного мистецтва на Рівненщині, яке ми повинні знати, плекати і підтримувати, як вагому складову української культури.
Галина Данильчук
Дивіться також
