ЩАСЛИВІ ДНІ МОГО НОВОГО ЖИТТЯ…

27/08/2026

Блог

Переді мною звичайний паперовий шкільний зшиток. У нього поблякла сіра обкладинка та пожовклі сторінки, але чітко збережені написані акуратним почерком рядки. У цих записах вмістився весь глибокий біль і емоційний сплеск жінки, яка пережила дванадцять років неволі в Сибіру і тепер повертається додому довгою та жаданою дорогою.

Документи свідчать, що «Андрошулік Марія Назарівна, 1925 року народження, заарештована 6 червня 1944 року, засуджена 25 вересня 1944 року Військовим трибуналом військ НКВС Рівненської області по ст. 54-1а, 54-11 на 20 років каторги та 5 років поразки у правах за те, що восени 1943 року вступила в ОУН і під псевдонімом «Оля» була станичною по селу, організовувала збір продуктів та одягу, працювала зв’язковою. З радянських концтаборів вийшла на волю після смерті Сталіна у 1956 році».

Колима. Марія Багрій (Андрошулік) залишила страшну зону 28 липня 1956 року і цілий місяць, аж до 30 серпня, потягами поверталася додому. Читаючи цей щоденник, я мимоволі відчувала, ніби й сама стою поруч із нею біля вікна вагона, долаючи той довжелезний шлях. За вікном минають безкраї сибірські й уральські краєвиди, міста і селища, розбудовані важкою працею невільного люду. Що ближче рідна Україна, то гучніше вистукує серце, адже попереду — довгоочікувана, вистраждана зустріч із найріднішими.

В коротких реченнях щоденника стільки картин побаченого і пережитого, стільки мрій і надій, стільки любові до друзів, стільки віри, а разом і розчарувань, що вистачило б на не одну художню повість.

Окрім хроніки повернення з неволі Марія Назарівна в цьому зошиті записувала рядки з прозових творів, вірші та пісні українського письменства, які були їй близькі і додавали емоційних сил в нелегкі часи. Тут поезія Т. Шевченка, Л. Українки, І. Франка, цитування з творів С. Васильченка та П. Грабовського, класиків зарубіжної літератури. Вписала Марія в зошит хронологію важливих історичних подій України.

Записи у зошиті зроблені у дні звільнення та повернення на батьківщину, то ж в ньому є вірші-побажання Марії від її подруг по засланню, а наприкінці — адреси побратимів, з якими її звела сибірська доля.

Щоденник Марії Багрій є документальним свідченням репресій, яких зазнали українці за часів сталінського тоталітарного режиму.

Щоденник Марії Назарівни Багрій (1924 - 2018) - мешканки с. Обарів Рівненського р-ну, публікується вперше для широкого загалу за згодою її доньки Юлії Іллівни Власюк.

ЩОДЕННИК МАРІЇ БАГРІЙ (1925 – 2018)

«День суботи і 28 число стало для мене новим народженням вдруге на світ. Цей день волі в 1956 році загладжує дороги глухої півночі та несходимої тайги, страшних морозів і злючих хуртовин. Це все залишила позаду. А в цей день стануть нові дороги. Не знаю, якими вони будуть, що на них мене стріне. Буду писати се, щоб оставити спомин повороту на рідну землю.

28 липня я звільнилася, в 11 год. дня пройшла суд, взяла обхідну і взяла підписи сього нашого начальства і так жду два дні, аж до 30-го. В цей же день я виїжджаю з Талона, залишаючи позаду цей табір. Залишаю все, що було тягарем довгі 12 років. Тут пройшла моя молодість, тут я зазнала багато злого і впізнала життя. Впізнала усяких людей – добрих і злих, провела з ними цей довгий час нашого перебування в цій клятій твердині. Що відібране в людини – це саме головне - воля, свята і довгождана, котру ми чекали довгі літа і ось вона прийшла по довгому томленім дожиданні. Залишаємо тут багато добрих людей, які будуть ще довго чекати такого дня, якого діждалися ми.

Сідаючи на машини, зір усіх впав на ці величезні ворота щоденного нашого мандрування на роботу і назад на спочинок. Ми верталися, як овечки або що інше, до кошар. Прощавай останнє цей тяжкий і грізний лагер, але тут ми проводили і свобідні хвилини нашого спочинку. Ти був грізний рівночасно і привітливим. Ти приютив усіх нещасних, що були жертвою війни і народу. А зараз відкрилися нам двері щастя, двері нового життя на волі і ми зустрічаємо її, їдучі в далеку дорогу на рідну землю.

І так того ж дня прибули в Балаганноє. Тут ми були два дні і 2 серпня в 4 год. ранку погрузилися на катер і виїхали в море. Ранок був чудовий, але нас чомусь нічого не тішило. Усе приймали так спокійно, це щастя, яке ми так ждали.

В Магадан ми приїхали у 2 год. дня. Тут гарно нас зустрів начальник транспорту і ми всі були переведені на пересильний пункт - 14 дільницю. Магадан мене вразив. Після одинадцяти років я побачила життя людей. Була в парку на стадіоні. Зустрічала багато дівчат. Парк бідненький, але в порівнянні з минулим, можна час провести. Тут ми пробули три дні.

І так 6-го ми залишили Магадан, столичне місто Колими, далекої півночі. Розпрощалися в сірому тумані із знайомими, що проводили нас на пристань. Не одна сльоза впала на обличчя тих, кого доля ще залишала там, а нас від того, що оставили ми на далекій півночі. Нам доля усміхнулася і ми грузилися на пароплав «Балхаш». Було 4 год. дня як наш пароплав дав сигнал, що відходить у море. Ми вже всі були на палубі пароплава і здалеку махали руками або хусточками знайомим, що нас проводжали. В той час я подумала про тих, які залишаються тут ще, а більше за тих, які ніколи не повернуться. Спіть! Ми не забудемо вас і там. Ви залишитеся живими до кінця нашого життя. Дорогі наші незабутні, що мандрували з нами по тих тяжких дорогах. І ви залишилися квітнути незабудками на сірому камінні, на білому снігу, в грізнім морозі. Вас прийняла чужина. Бувайте здорові і ви, хто залишається тут. Ми вже відпливаємо.

Дні йшли. Пройшло п’ять діб нашої дороги в морі. Майже усі дні я була на палубі. Тут я познайомилася з хлопцями з усіх наших областей. Майже усі дні ми співали, фотографувалися і час злітав швидко і весело. Ми увесь час із Никоном, Стефою і багатьма іншими ходили по палубі. Море було дуже гарне. Літній ласкавий вітерець легенько плекав наші обличчя, ми були зачаровані. Хвилі легенько одна по одній ударами вдаряли в борт нашого пароплаву і білою піною розходилися по краях борту. І все було нам таке дороге – вітер, небо, море ніби промовляли: «Вас ждуть рідні! Зустріч жде по довгих роках! Вас жде рідна земля!». В цей час розливалися веселі пісні. Тут, в Охотському морі, чути тебе, рідна пісне. «Ой, там, за Дунаєм» підхопили хлопці своїми могутніми голосами, із зболілих грудей довгих літ ллється вільна пісня. «На тую Вкраїну ще раз подивлюся…» О! Скільки щастя в нас було! Одне дороге спільне! Навколо нас товпилися моряки і навіть ті, хто був із чужинців, всі слухали нас.

Тут я запам’ятала третій день, тобто 9-те серпня. День був сонячний і ми всі були на палубі. Ми саме перепливали Японський пролив (Протока Лаперу́за – ред.), було видно береги Японії. Над нами пролетіли два японських літаки, двічі пролетіли. Далі ми пропливали повз острів Сахалін. Ми побачили його ще здалеку і все ближче підпливали. Це був великий острів з крутим берегом. Місцевість гориста, як і Колима. Тут ми вже зустріли більше пароплавів, барж, рибацьких човнів, катерів.

11-го липня у 8 год. ранку здалеку ми побачили берег. А в 2 год. дня ми прибули в бухту Находка. Море залишилося позаду. І ми стали вперше на материнську землю – так у нас казали. Не одна з нас зросила ту землю своїми слізьми від радості, яку так довго чекали. Це слово «материк» так часто звучало там у нас у вухах і ось наша мрія здійснилася.

Бухта Находка. Яка вона була у 1945 році? То був початок роботи цього великого порту. Тут я вперше тоді взяла тачку в руки і разом з іншими, не вміючи, везла її по трапу до моря. Так пройшло три місяці нашої роботи. Тут ми вперше зазнали всього – грубості, ругань і людське звірство. Тут вперше на моїх очах за трап один одного убив дошкою. А тепер стоїть пристань, як твердиня, яка починала будуватися нашими молодими руками.

Тут ми переночували на станції. Ввечері один поїзд відійшов. Я провела Віру і Марійку Мартин на поїзд на другий день в 11 год.

Виїхали з Бухти Находки і прибули в бухту Угольну. Тут же знов ми з Феньою милися в річці і ніч спали на дворі під деревом.

13-го в 11 год. дня від’їжджали. Тут ми розпрощалися з усіма: з Стефою і Степаном, Славком, Василем, Зосею. Вони провели нас до вагонів. Із Стефою жаль було розставатися. Вони їдуть на Харків, а ми – на Москву. Жаль хорошого товариства. Хлопці твердіші до плачу, ніж жінки, але також плачуть, розстаючись.

14-го Східна Куйбишевка та інші. Тут тягнуться простори глушини і сумної пустелі. На побережжі моря і до Східної Куйбишевки був гарний краєвид, ми не відривалися від вікон з Фенею, Марійкою, Сергієм, Сашкою, Надею, Степаном, Женею, Настя Тихенька з чоловіком. Ми їдемо в одному вагоні № 1. У вагоні дуже погано, нам у вікно летить сажа. Я сплю на верхній полиці і весь час не відриваюся від вікна. Жаль, що вночі нічого не видно.

15-те. Большой Невер. Невеличка станція. Тут починається густий ліс і гори. Слідкую за дорогою, яка веде в Якутію. Далі проїжджаємо біля скель. Читаємо написи трудівників цієї далекої дороги. Як їх багато, що видряпували кривавими руками свої імена на високих кам’янистих тунелях.

16-те. Чита. Місто в стороні, а станція дуже велика. За містом невеличке озеро. Далі знову гори вкриті лісом.

17-те. Сьогодні я рано встала і бачу схід сонця над озером Байкал. Не можу відірватися від чудової картини. Сонячне проміння переливається у воді усякими фарбами, здається, що це тоненька якась тканина із срібної фарби. Підіймається туман понад водою усякими кольорами і мов ховає під собою усю красу, або собою додає ще більший чудовий краєвид. Не можу відірватися від того, що так чарує мене тут. Дивлюся і порівнюю з Україною. Краса, але тут немає і того раннього віщуна весни жайворонка або солов’я. Краса, але вона не наша, а чужа і дика. Ніщо не замінить нашої чудової рідної, куди ми так рвалися і Бог допоміг їхати. Я розумію і ціную красу скрізь, де б вона не була, бо це дар природи. Байкал вразив мене дуже, і можливо він не був би таким для мене, коли б я їхала кудись в чужину. Але, знаючи, що їдеш до рідних на свою рідну землю, в душі народжується нова сила, пробуджується усе, що спало довгі літа в тобі і кожна картина здається тобі незвичайною.

Проїхали два тунелі. Їдемо новою дорогою. Далі - будівництво, гарні будиночки біля Байкалу. Звідси їдемо електровозом.

Іркутськ. Вперше за 12 років бачимо церкву вдалині серед зелені. Усі звернули увагу на церкву. Друга церква стоїть без хрестів зруйнована. Стоїмо на станції. Поруч з містом тече річка Ангара. За містом дуже великий цвинтар. Напевне багато тут спочиває наших людей, бо стоять хрести, помальовані голубою фарбою і від того увесь цвинтар має голубий вигляд. Далі починаються степи, бачимо лани пшениці і усяких культур.

18-те. Красноярськ. Місто велике, розбудоване гарно, попри місто пливе річка Єнісей. На станції нашим поїздом вбило жінку і дитину.

19-те. Новосибірськ. Стоїмо на станції. Стояли 30 хв. Місто видно здалеку. Будинки гарні. Далі ідуть рівнинні простори і видно поселення уже більше від Новосибірська і має кращий вигляд.

20-те. Тюмень. Станція. Проїжджаємо рано. Далі тягнуться рівні простори. Тут ще стоїть пшениця, навіть зеленувата. Подекуди ліс, грубі дерева. Підвечір дістаємося до Свердловська. Тут бачимо церкви, але зруйновані дуже. Хрести твердять про минуле покоління віруючого народу. Минаємо кам’яні скелі. Краєвид надзвичайний. Далі тягнуться простори хороших лісів, особливо сосни.

21-е. Вночі проїхали Молотов. Їдемо далі і не відриваємося від вікна і дивимося простори Молотовська. Минаємо ліси і починаються простори Росії. Хотіла б, щоб усе залишилося в уяві. З кожним днем усе більше не стає терпіння. Навіть маленькі зупинки на станціях, проходять годинами. Думаю і уявляю стрічу з рідними. Завтра будемо у Москві. А поки дивлюся в простори Молотовська.

22-е. Ярославль. Дуже хороша місцевість, вже починається Підмосков’я. Будівництво надзвичайне. Багато церков. Поблизу станції стоїть собор подібний до наших на Україні, тільки має ще кращий вигляд, позолочені куполи з хрестами. Тут же відчувається ніби вдома.

Проїхали вже 11 тис. і 900 км, а зараз вже доїжджаємо до Москви, зустрічаємо столицю Росії. Стоїть як велетень могутній — твердиня народів, у яку вкладено чимало людських зусиль, праці, сліз і крові. Що ж, бачу її здалеку і могла б багато тут дечого описати із своїх думок, поглядів, але нехай остаються скриті в мені на довше, нікому невідомими ті думки. Я не забуду і так. Бачу її в шумі, юрбі народу, нічого не розберу. Йдемо на вокзал і слідкуємо одна за одною, щоб не загубити в юрбі своїх, що виділяються своїм убогім дорожнім одягом і чемоданами від усіх тих, що кудись спішать, знатних москвичів.

Заходимо в метро. Саша з Сергієм пішли за білетами. Ми чекаємо їх біля своїх речей. Потім знову у юрбі тиснемося і спускаємося в метро і переїжджаємо на Київський вокзал. Метро на мене справило враження як ніколи. Очам своїм не вірю, що може бути щось подібне на світі. Скрізь світло, електровози, автобуси – тобто трамваї, міліція скрізь для порядку. І так ми прибули в Москву в 9 год. ранку і в першій годині по обіді виїхали. Тут ми грузилися на Київський поїзд. Йосип допоміг мені з речами сісти і в цьому вагоні я стараюся від нього їхати подалі, бо мені надоїла його присутність і причепливість, а ще більше те, що хлопці сміються з нього. А бачу їх усіх однакових і байдужих до всіх. Рада, що їду на рідну землю, можливо, я і помиляюся, що так поступаю, але надія на майбутнє і на Всевишнього держить до сьогодні усе, що має бути прийде само по собі. Тут багато у нашому вагоні їде киян. Вже бачимо університет здалеку і минаємо Підмосков’я. Весь час не відриваюся від вікна і так застає нас ніч.

Ще ввечері стояли довго біля вікон. Тут ми разом в одному вагоні, усі з Норильська. В три години ранку ми з Фенею вже не спали і зустрічали кордон України. Перша станція -Михайлівка. То був незабутній для нас ранок 23 серпня. Вперше за дванадцять років ми стаємо на свою дорогу і рідну землю, по котрій так тужили там, немало пролили сліз та зазнали горя. Й дорога наша мріє, наша рідна Мати, як привітаєш ти нас, своїх дітей, що стільки років не бачили твоєї чудової краси, твоїх ланів, садів і всього рідного свого?! Навіть пісню Твою ми слухали там не раз, як молитву святу і Ти звучиш і до сьогодні, пісне нашого дорогого поета Тараса Шевченка «Як умру, то поховайте мене на могилі…». Ми слухали деколи по радіо її там у тій дикій сірій холодній стороні і плакали, як діти, що не доведеться навіть зложити своїх кісток на рідні землі, як залишилося немало там наших братів і сестер. І будуть топтати чужі лихі люди їхні кості, куди і пташці не долетіти з рідної сторони. Там замість пахучої рідної землі їхній прах огорнув сірий камінь. А ми сьогодні у щасті й радості до сліз, як ніколи, бачимо тебе, дорога наша батьківщина, і чуємо запах прадідівської крові, що проливали за Тебе тут, по цих широких степах від нападів ворогів України. Рідна наша, Ти варта і крові, і сліз, і тяжких мук, що довелося перенести за тебе. Туму ти не така дорога для тих, хто не втрачав Тебе ніколи, той так щиро і чисто не любить Тебе.

Минаємо широкі степи. Світанок, перший ранок. Неначе сниться усе! О! Чи ще де є така краса! Легенький туман оповиває і зелені сади, і широкий степ неначе море; оповиває, пригортає і він голубить Тебе, рідна українська земле. Немов би сон посилає для тих, що зложили свої кості і сплять непробудним сном, а для нас усіх дарує цю неописану красу, щоб дивитися на неї і радіти життям, бо для живих дана ця чудова краса. Життя без краси і чистоти - ніщо.

Проїжджаємо Конотоп. Історичне місто. Тут поїзд стояв 20 хвилин. Ми з Фенею зійшли на вокзал і дивимося на се, як на неописану картину. Старовинне місто, але і після руйнування розбудоване надзвичайно. Стоять високі тополі і все навколо у квітах, а по середині чудовий фонтан.

Далі їхали на Бахмач, де вперше зустрічало нас сонце, що сходить в Україні за довгих дванадцять років. Зійшло і для нас у цей день нове життя. Усі ми стояли біля вікна. Потім Саша з Марійкою позвали нас снідати. Поснідавши, я знову пішла до вікна, де стояла одна. Потім вийшли усі хлопці, які також у радості і щасті співали свої рідні пісні. Я не плакала, а ридала від щастя і того, що ніколи не сподівалася бачити рідну землю і рідину. Потім до мене підійшов один хлопець з Радивилова і я не мала такої волі до сліз, лише слова цієї пісні запали назавше в душу і будуть лунати, здається, усе життя у вухах. «Добрий день, Мати Україно моя, добрий день, дівчино, та напій коня».

Доїжджаємо до Києва. Тут ми усі разом стояли у вікнах і, проїжджаючи Дніпро, цілували один одного, як діти. Сльози щастя були у всіх в очах. Не забути ніколи таких хвилин. І тут я нагадую слова Тургенєва «У щастя немає завтрашнього дня, вчорашнього у нього немає, минуло не буває, у будучім у нього є постійна і то не день, а хвилина».

До Києва ми прибули в пів на десяту. Зайшли у вокзал. Чим я була дуже захоплена, то чудове різьблення що було всередині станції. І все навколо має вигляд церковного стилю. Позолочені ясні різьби нагадують минувшину колишніх часів гетьманщини, що не раз доводилося читати з книжок історії України. Хлопці пішли компостувати білети, а ми сиділи знову біля речей. Дехто з дівчат їздили на таксі до парку Шевченка, на площу Хмельницького, над Дніпром. Мені не довелося, бо я була з ранку біля речей, а під вечір вже було пізно. Шкодую, що не змогла піти подивитися на Київ, але думаю, що в житті ще приїду сюди, щоб побачити столицю України. І так в Києві на вокзалі ми були цілий день. Я купила на спомин собі хустинку. На вокзалі зайшла в декілька магазинів.

В 7 год. вечора сіли на поїзд № 21 і виїхали з Києва. Тут розпрощалися ми з Йосипом, бо він вирішив залишитися в Києві. Тільки не знаю, чи вдасться йому тут прописатися для місця проживання.

Цілу ніч їхали не спавши. Тут уже всяких людей бачимо. Хлопці не звертають уваги і співають різні пісні. Тут я щойно відчула що нас чекає, якими поглядами на нас зараз дивляться оточуючі нас люди. Але ми ще тримаємося купкою, держимо себе добре, хоч і маленька тут у нас сім’я, але дружна і зшита довгими роками неволі, одне за одного стоїмо. Тут стали висловлювати свої погляди щодо нас і шпилять у саме серце слова: «Банда едет, что они хотели сделать против нас». І тут відчулося відразу, що чекає нас там, вдома. Це ж вже інше покоління, інше виховання, таке чути доведеться ще не раз. Женя стала плакати. Я вирішила Женю успокоїти, бо хлопці могли б зробити неприпустимість, яка тут була вже, за місце з одним пасажиром, що обізвав «бандітом». Йому дісталося, то сів і зараз сидить спокійно, ні з ким не говорить. Хлопці поводяться дуже добре, мені це подобається.

24-те. Ранок, зустрічаємо села нашої західної території. Зразу видно - села наші. Від них, здається, пахне і тут у вагоні, осінні пахощі золотої багатої осені. Через вікно любуємося багатством спілих овочів, яблук, грушок, всюди сади біля кожної хатки. Рідні хати, до котрих ми так рвалися і мріяли довгі літа, щоб поглянути ще один хоч раз в життю. І от вона довгождана мрія збулася. Під’їжджаємо до Здолбунова. Тут у нас знову пересадка. Дехто їде далі на Луцьк – Женя, Олег. Тут ми в останнє снідаємо і випиваємо за хорошу сім’ю, котра так дружно їхала аж сюди на рідну землю з далекої холодної країни, від назви якої стрепенеться кожен, хто хоч чув про неї – КОЛИМА. Країна всіх, хто родився на горе, а не на життя. Вона «приютила» немало народу, збудована на кістках борців.

До Рівного сідали ми разом з Женею і Олегом. Проводили нас дерманці Микола з Лідою, так розпрощалися. Їдемо в рідне місто, в котрому росла, майже відвідувала його щоденно. Тут я взнала, що значить воля і в останнє я його залишала також осінню 2 жовтня 1944 р. І так пройшло 12 років і 4 місяці. Вертаю сюди знову і бачу все нове. І в рідному місті не бачу виходу із станції, усе змінене. Тут прощаюся із Сашкою і Сергієм, Женею і Олегом. Марійка з Фенею провели мене до автобусної станції. Тут я подякувала і попрощалися. Пройшла поміж юрби людей, де зустріла людей із свого рідного села, яких одразу і не впізнала. Я стала після нашої розмови вітатися з людьми мого рідного села. Прийшов дядько Сергій, поміг мені сісти в автобус і так ми доїхали до шпанівського шосе. Дійшли до могилок. Уже на розі я, здається, летіла, бо не раз там, в чужині, я собі уявляла цей перший крок до однієї невеличкої запущеної за довгі роки могили моєї рідної матері, без якої я залишилася ще в дванадцять літ мого дитинства. Я побачила її такою, якою уявляла, запущеною із стареньким хрестом. І тут я дала волю для своїх сліз. Не сльози, а біль по довгих літах виливався на могилу. Я знаю, що лише б вона привітала щиро, крім неї ніхто так не зустріне. Але що ж подієш із судьбою, її не переробиш.

Так я повернулася до рідного села, де віталася по довгих літах з рідними і знайомими і з усіма, хто хотів бачитися зі мною. Такі хвилини ніколи не забуваються в житі. Це зрозуміє лише та особа, яка перенесла хоч одну частину з того всього, що довелося бачити мені. Я знаю, що доброго для мене тут нічого не буде і мало знайдеться таких людей, хто міг мене зрозуміти. Мої думки будуть зі мною і погляди мої остануться при мені. Нічого для мене не жаль, ні пройдених літ в неволі, бо тут рівно ж доброго нічого нема. Жаль тих, яких оставила тут, а не застала, і таких тут не знайду. Одне лише, що то рідний край, у ньому краще вмерти ніж в чужині жити.

Тим закінчу свою коротеньку подорож з маленьким змістом.

Закінчила 30 серпня 1956 року