ДОВГА ДОРОГА ДОДОМУ

10/09/2026

Блог

Літо 2019 року подарувало мені зустріч із Килиною Боярською. У свої 95 років вона повідала історію власного непростого життя, покраяного сибірськими холодами та жорстокою долею бранки радянських таборів. Спогади жінки вже опубліковані на сайті Рівненського краєзнавчого музею під заголовком «Віщі сни Килини Боярської». З болем згадуючи шлях жертви сталінського режиму, вона розповіла і про трагічну долю своєї найближчої подруги дитинства — теж обарівчанки Марії Багрій. Ця постраждала від тоталітарної влади жінка відійшла у вічність усього за пів року до нашої зустрічі.

З часом я познайомилася з донькою Марії Багрій - Юлією Власюк, яка мешкає в с. Обарів і працює викладачем у Рівненському економіко-технологічному фаховому коледжі НУВГП. Юлія Іллівна люб’язно погодилася поділитися спогадами про життя своєї мами і родини та надала для публікації збережені світлини і документи. Особливо цінною реліквією є щоденник Марії Багрій – звичайний зошит із акуратно вписаними рядками думок і переживань політкаторжанки, яка після дванадцяти років заслання поверталася з Сибіру до рідного дому.

Юлія Власюк: спогад про маму

«Дівоче прізвище моєї мами Андрошулік. Вона народилася у 1924 році в Обарові в сім’ї Назара та Параскеви Андрошуліків. На діда і його братів в селі казали «Костюки» (за ім’ям їхнього батька Костянтина). Окрім моєї мами Марії у діда Назара було ще два сина – Макар та Іван.

Марія Андрошулік. Обарів, 1939 р.

Марія Андрошулік. Обарів, 1940 р.

Мамина мати померла від сухот у тридцять шість років, коли мамі було дванадцять. Згодом батько одружився вдруге з дівчиною Параскевою з Ромашківців, яка походила з роду священників. У новій сім’ї народився син Наркіс. Батько дбав, щоб донька не була обділена увагою й не знала нужди в одязі чи книжках. Мачуха теж була людиною доброю. Дітей допомагала виховувати батькова матір Віталіна.

Я пригадую із маминих розповідей, що колись жінки з Обарова носили в Рівне молоко. Банки з молоком поміщали в мішок за плечима і йшли декілька кілометрів у місто. Баба була вагітною моєю мамою і теж так носила молоко. Дитя народилося з «потовченою» головою від тих банок і свекруха їй казала: «Боже, що з того дитяти буде? Хай би її Бог забрав».

Читанка, Київ-Львів-Відень, 1920 р. З особистої бібліотеки М. Багрій

Однак дівчинка Марійка зростала напрочуд здібною дитиною. Мама закінчила чотири класи в сусідньому селі Ставки. Навчившись читати, вона все життя була залюблена в книжки, читала до своїх останніх днів у 2018 році. Підлітком мама жадібно перечитувала історичні книжки, запам’ятовувала важливі події історії України, знала імена усіх українських гетьманів. У селі була хата-читальня, а ще книжки давав читати шкільний вчитель. Школа була польська, а вчитель був українець. Польської мови вчив дітей поляк. Потім мама казала, що можливо через читання отих історичних книг вона й потрапила в УПА. Казала, що накриється ковдрою з головою, схилиться до гасової лампи і читає. Дід до неї: «Маню! Пожежу зробиш! Гаси лампу!».

Закінчила чотири класи і стало питання йти в п’ятий клас в Городок чи до Рівного. Дід сказав: «Хватить вчитися. Хто робити буде?». На тому її наука закінчилася.

Свято-Покровська церква в с. Обарів. 1950 р.

Хор с. Обарів, 1933 р. Фото з відкритих джерел Інтернет.

З довоєнного життя мама пригадувала, що була активною учасницею сільського драматичного гуртка. Вони грали виставу «Матір-наймичка» за поемою Т. Шевченка, п’єси за І. Карпенком-Карим. За Польщі в Обарові був клуб. Хоч старенький, але в молоді була можливість там виступали. Мама мала гарний голос і з дванадцяти років співала в церковному хорі нашої старовинної Свято-Покровської церкви. Вона знала всі церковні піснеспіви.

Дід був доволі заможним господарем, мав хату в центрі села (вона й зараз збережена, стоїть біля клубу). Хоча та хата була невеликою (в ній було лише дві кімнати), але мама казала, що їхня садиба - це найкраще місце в селі. Дід мав чимало поля. В мами було придане (посаг) від своєї покійної неньки. Мамине поле було там, де нині у Рівному на масиві «Ювілейне» знаходиться продуктовий магазин. Ще був посаг у напрямку до села Омеляна. Це були добрі чорноземні наділи.

В одязі мама не мала нужди. Очевидно дід шкодував доньку, яка рано залишилася без мами, тож їздив у місто і купував їй гарний одяг. На світлині, де мама в українському строї вдягнена, їй шістнадцять років. Звичайно, що після арешту цей одяг не зберігся. Не зберіглася й сорочка, яку вона сама вишивала. Я їй цю сорочку в домовину поклала».

Марія Андрошулік (зліва) з подругою. Обарів, 1930-і рр.

До підпільної боротьби її привела книжка

На жаль нам дуже мало відомо про участь Марії Андрошулік в національно-визвольній боротьбі. Повернувшись в рідне село із заслання через дванадцять років, вона знову зустрілася із жорстким тоталітаним радянським режимом, де будь-яке необережне слово може коштувати волі, може зіпсувати долю родині. Марія Назарівна, як і тисячі наших репресованих краян, що після років розлуки поверталися додому, наказала своїй пам’яті мовчати, щоб не зазнала нових переслідувань її сім’я.

Юлія Іллівна із маминих розповідей про її участь у підпільній діяльності згадує лиш крихти: «Вона з товаришками возила харчі хлопцям. Казала, що їздили десь до Степаня. Однак нічого про свої зв’язки з УПА мені не розповідала. Це вже потім я дізналася із архівних документів, що була вона зв’язковою і мала позивний «Оля». Вже вмираючи, батюшці розповідала про пережите. Потім в церкві на проповіді священник говорив про неї, але досить тихо».

Марія Андрошулік (в центрі) з подругами. Обарів, 1940-і рр.

Знаходимо опубліковані відомості про обарівську повстанку у книзі «Реабілітовані історією»: «Андрошулік Марія Назарівна, 1925 року народження, заарештована 6 червня 1944 року, засуджена 25 вересня 1944 року Військовим трибуналом військ НКВС Рівненської області по ст. 54-1а, 54-11 на 20 років каторги та 5 років поразки у правах за те, що восени 1943 року вступила в ОУН і під псевдонімом «Оля» була станичною по селу, організовувала збір продуктів та одягу, працювала зв’язковою. З радянських концтаборів вийшла на волю після смерті Сталіна у 1956 році».

«Після арешту мами діда не зачепили. Був заарештований і вивезений рідний брат діда - Василь з донькою Євгенією і зятем, який теж був в УПА» - продовжує розповідь Юлія Власюк. «Спершу маму відвезли у Рівненську тюрму. Туди їй носила передачі рідна сестра покійної матері тітка Катерина. Як саме арештовували мама ніколи не розповідала, але знаю, що на допитах її сильно били, страждали легені і потім їй все життя там щось боліло. Тітка Катя везла їй в тюрму передачу, а привозила звідти закривавлений одяг. Мама витримала всі ці знущання, бо була від природи фізично міцною».

Сибірські етапи

«Повезли по етапах. Спочатку — будівництво Комсомольська-на-Амурі в Хабаровському краї. Потім на баржах Охотським морем їх доправили на Колиму, в Магадан. У баржах були спеціальні відсіки, куди затискали в'язнів. Мама розповідала: пливучи, вони співали, і ці пісні рятували від страху та болю, що огортали бранців. Коли привезли в Магадан на точку, усіх направили в лазню, забравши одяг. Вийшли звідти — і вже одягали роби, на які пришивали білі латки з номерами. Працюючи на будівництві порту, вона возила тачками землю. До краю виснажувала праця на лісоповалі: зима, сніг до грудей, ватяні штани та куфайка. Було важко фізично і морально, дошкуляло постійне відчуття голоду. Мама згадувала: коли йшли дорогою на роботу, камінчики здавалися хлібом, і рука мимоволі тягнулася їх підняти. Від тієї важкої праці та постійних стресів у неї десять років не було місячних.

Мене батьки привчили: якщо впаде скибка хліба долу, треба її підняти і поцілувати. Хліб для них був святим.

Окрім праці на лісоповалі, мама ще була на рудниках. Там їй вагонетка переїхала ногу, тож на все життя залишилася з ґулькою на лівій нозі й мусила шити взуття на замовлення. Її подругу Єву вбила вагонетка, і мама вписала її ім’я до «церковної пам’ятки», усе життя поминала. І я тепер поминаю цю жінку, хоч не знаю, хто вона і звідки родом.

Мама розповідала, що в якийсь період поруч розміщувалися дві зони — чоловіча та жіноча. Дізналася вона, що в чоловічій зоні перебуває чоловік із Обарова. Це був час, коли в’язням стало трохи легше, і баба Катя почала надсилати посилки з дому. Мама ділилася домашніми харчами з обарівцем і казала, що чоловікам у таборах доводилося значно важче, ніж жінкам.

Серед охорони і обслуги табору люди були різні. Була медична сестра, яка давала можливість жінкам хоч трохи перепочити, клала їх на лікарняне ліжко. А були охоронники, які казали: «Ви думаете нам ваша работа нужна? Нам ваша мука нужна!»

У тяжкі хвилини вона часто повторювала звернення до своєї покійної мами: «Мамо, доки мені терпіти?». І ось уві сні бачить вона свою матусю, яка каже їй: «Чекай на 28-ме число». Цей сон виявився пророчим, бо через два роки саме 28-го липня 1956 року прийшло таке довгоочікуване звільнення».

Іконки, які були з Марією Андрошулік усі роки на засланні.

Де черпали сили, щоб вижити і зберегти свою гідність, українські бранки? Була у них надія, що мине час і вони повернуться в рідний край. Була у них віра, що Божа сила не залишить їх без тієї надії. Марія Андрошулік повернулася додому із власним оберегом — іконками, вшитими в одне полотнище, які їй у тяжку дорогу передала тітка Катерина. Акуратно склавши цей християнський оберіг, вона пронесла його на тілі через усі важкі етапи сибірського заслання.

«Мама розповідала, що після смерті Сталіна ув’язнені відчули полегшення. Ставала легшою праця. Дозволяли після трудового дня відіспатися. Покращилося харчування в’язнів. Була можливість фотографуватися. Це вже був 1955 рік».

Свято Великодня у таборі. М. Андрошулік 3-я справа. 1955 р.

Свято Великодня у таборі. М. Андрошулік у 1-му ряду в центрі. 1955 р.

Серед світлин, які зберігаються в родині доньки, є фото свята Великодня у таборі, де за одним столом зібралася «табірна жіноча родина», якій вдалося спекти маленьку пасочку та об'єднатися в спільній молитві. На більшості світлин на звороті є щемні підписи. Це подруги по неволі дарували одна одній своє фото на згадку про сибірські табори.

Вільна! Дорога додому

28 липня 1956 року Марії Андрошулік видали довідку за № 051958 про те, що вона «відбувала покарання в місцях ув’язнення МВС з 16 червня 1944 року до 28 липня 1956 року і була звільнена «рішенням комісії Верховної Ради СРСР через недоцільність подальшого утримання в ув’язненні із зняттям судимості та інших обмежень».

Увесь серпень 1956 року Марія і її друзі по ув’язненню - дівчата і хлопці, їхали дальньою, але такою жаданою дорогою повернення до рідної України. Цей шлях, все що бачила за вікном потяга, усі свої сокровенні думки днів повернення додому вписала наша бранка у зошит, який вже сімдесят років зберігається як «щоденник пам’яті» в її родині.

Довідка про звільнення М. Андрошулік. 1956 р.

Цей зшиток настільки глибоко, емоційно і правдиво передає пережите Марією, що за кожним словом оживає не лише її особиста доля, а бачяться тисячі наших земляків, які після втрачених молодих років на сибірських каторжних роботах повертаються з вірою і надією жити вільними і щасливими.

З подругами в Сибіру, 1955 р. Марія Андрошулік в центрі.

За згодою доньки М. Багрій – пані Юлії Власюк, яка зберігає материнський архів, ми опублікували на нашому сайті її щоденник. Авторська назва рукопису – Щасливі дні мого нового життя та повороту на рідну землю.

Табірне життя. 1950-і рр.

Група політв’язнів. Марія Андрошулік у верхньому ряду крайня зліва. Сибір, 1955 р.

Сибір. Марія Андрошулік крайня справа. 1956 р.

Сибір. Марія Андрошулік (зліва) з подругою. 1956 р.

Сибір. Марія Андрошулік (справа) з подругою. 1956 р.

Марія Андрошулік. Сибір, 1955 р.

Почати жити

Потроху велика радість повернення і зустрічі з рідними вщухає, і життя входить у русло нових емоційних переживань, труднощів та розчарувань. Важко сприймалося не завжди щире і людяне ставлення до неї односельців, а більш того - представників місцевої влади. Пішла працювати в ланку на буряки. Голова колгоспу Франц у ставленні до людей був людиною грубою і навіть жорстокою, з нагайкою ходив. Вступила Марія з ним у суперечку й залишила колгосп, пішла працювати в Рівне на цегельний завод.

Сибір забрав час дівоцтва. Сім’я була не мрією, а потребою подвоїти сили стійкості в цьому розбурханому житті. Місцеві хлопці хоч і залицялися до Марії, але остерігалися її минулого засудженої і сватати не наважувалися. Тільки той, хто пройшов важкий шлях каторжанина, зрозуміє її як обраницю. У 1958 році доля звела волинянку Марію Андрошулік з галичанином Іллею Багрієм, який відсидів дев’ять років в таборах і ще мав п’ять років поселення в Красноярському краї.

Її доля - Ілля Багрій

Сім’я Багріїв. Сибір, 1959 р.

Ілля Багрій приїхав в Обарів, коли супроводжував сюди з Сибіру жінку старшого віку - Марію Гуменну. Доля Багрія була покраяна війною. У 1941 році був мобілізований на фронт: воював під Сталінградом, був поранений. Як згадує донька Юлія Іллівна, він був чоловіком прямолінійним і, будучи на фронті, ніколи не переходив у спілкуванні на російську мову. У 1943 році «трійка» засудила його до дев’яти років позбавлення волі за нібито намір перейти на бік німців. Відбував покарання Ілля Багрій в таборі для політичних в’язнів «Степлаг» у Казахстані. Після звільнення з табору змушений був ще на п’ять років залишатися на поселенні в Сибіру. Поки Ілля відбував покарання, померла його дружина, яка залишилася з сином в рідному селі Джурин на Тернопільщині. За час батькового заслання син Тарас виріс і вже був мобілізований в радянську армію та покинув рідне село. Тож повертатися в Джурин, звідки його забрали на війну, не було до кого.

Попри пережите Ілля Багрій був людиною доброю, щирою і неймовірно працьовитою. Він був хорошим столяром і бондарем, а ще пасічником. Його вміння і знання допомагали йому виживати навіть у важких умовах заслання.

Зустрівши в Обарові Марію Андрошулік, від якої він був старшим на дванадцять років, Ілля Багрій без зайвого залицяння запропонував їй одруження і покликав їхати з ним знову в Сибір. Він після відбуття строку ув’язнення був на поселенні в Красноярському краї.

Розписалися в Обарівській сільраді, обвінчалися та й стали Багрії збиратися в далеку дорогу. День їхнього одруження був з присмаком тривоги і глибокого смутку.

Усі свої пожитки Марія склала в материнську скриню і поїхала з нею до Сибіру, а через одинадцять років із цією ж скринею повернулася в Обарів.

Килина Боярська в Сибіру. 1950-і рр.

Подруга Марії - Килина Боярська, яка теж повернулася в Обарів після десяти років ув’язнення, згадує: «Марія була мені найближчою подругою. Більше як сестра, більше як мати, більше як будь-хто в цьому світі. Бо ніхто тебе так не зрозуміє, як той, хто як і ти, пройшов Сибір. Хоч нічим не допоможе, але зрозуміє завжди. От коли Марія зустріла Іллю, то й у мене поради питала – чи погоджуватися на одруження із старшим чоловіком, вдівцем і їхати за ним. Чи я тут порадниця? Каже мені моя Маруся: «Я подивилася на нього і подумала: а хто його пожаліє, як не я? Він дуже розумний і має вмілі руки. Він такий у балачці, що ми з ним до пізньої ночі сиділи і наговоритися не могли. Якщо він таким у житті буде, то я не бачитиму в ньому тих років. Мене його балачка причарувала. Я б його слухала день і ніч».

Марія Багрій (зліва) з подругою Килиною Боярською. Обарів, 2000-і рр.

Скоро стали весілля готувати, коровай пекти. Зранку повінчалися (брати її мачухи були священниками). А в мене руки ні до чого не прикладаються, сум огортає. Щойно з Сибіру повернулася подруга і знову туди їде. Виходжу у двір: де Маруся? А вона зайшла у стайню, притулилася до корови і в гірку сльозу плаче. Я до неї: «Чого тебе такий жаль огорнув? Шкода хазяйство залишати?» А вона мені: «Яке хазяйство? Я Україну покидаю!» І поїхали вони на другий день в далеку дорогу.

Спочатку жили в землянці, яку викопав і оббив дошками Ілля. Маруся привезла туди ікони й рушники та облаштувала все так гарно, що люди приходили дивитися. Через пів року чоловік збудував хату, адже лісу довкола вистачало. Там же, у Сибіру, в них народилася донька Юля.

«Учхоз» в сибірській тайзі

Селище, в яке приїхала сім’я Багріїв називалося Учхоз («учебное хозяйство»), нині це селище Борськ Сухобузимського району Красноярського краю. Із селищем Сухобузимським, що було поруч, тісно пов’язана трагічна доля рідних сестер Степана Бандери – Марти-Марії та Оксани, які були виселені туди у 1941 році за участь в українському визвольному русі та родинні зв’язки в провідником ОУН.

Багрії в селищі Учхоз Красноярського краю з родиною і сусідами. 1950-і рр.

Сибір, Красноярський край, Учхоз 1950-і рр.

Сибір. 1950-і рр.

Марія та Ілля Багрії з донькою Юлею і кумами. Сибір, 1959 р.

Згадує Юлія Власюк: «В Учхозі переважно жили українці, а також вивезені німці, литовці, татари, китайці. Жили там і наші земляки з сіл Обарова і Ставок. Наші люди спілкувалися лише українською мовою. Приходить якийсь начальник енкаведист, ніхто не переходить на російську мову, хочеш розуміти – розумій, не хочеш – твої проблеми. На вулиці звичайно була російська мова. Батьки мої мене змалечку вчили рідної мови. Вони виписували мені український журнал «Барвінок», а мама читала журнал «Радянська жінка» . Батькова родина з Галичини присилала мені українські підручники для початкової школи. Мама, яка завжди любила читати книжки, формувала свою бібліотеку, а мені формувала дитячу.

Люди, які там жили, були дружні між собою. Різні за національністю, вони були об'єднані спільною долею — відбуванням покарання.

Я пам’ятаю, як ми святкували Різдво чи Великдень, без храму (там церкви не було), але обов’язково збиралися за столом. Коли мене хрестили у 1959 році, то священника запрошували із Красноярська. В Різдвяні дні батько брав мене на руки і ми разом співали галичанські колядки.

Тато збудував власний дім, працював пасічником в колгоспі і завів власну пасіку (мав тридцять вуликів), до всього докладав свої вмілі руки. Мама тримала корову. Мед та молоко можна було продати і це давало можливість батькам налагоджувати сибірський побут та відкладати яку копійку, щоб потім побудуватися в Україні. Все ніби було добре. А батьки сиділи в хаті біля груби і всю зиму їхали в розмовах і думках на Україну. Всі роки у них жила мрія повернутися додому».

Додому назавжди

Сім’я Багріїв повернулася в Обарів у 1969 році. Збудували власну хату, завели господарство, донька пішла в українську школу (згодом одержала вищу освіту у Тернопільському фінансово-економічному інституті).

Сім’я Багріїв перед повернення в Україну. Сибір, 1968 р.

З великою радістю сприйняла Марія Назарівна час, коли Україна стала незалежною. А от її чоловік - Ілля Багрій так і не дочекався цього дня, помер у 1988 році. Реабілітована Марія Багрій була у 1992 році. Донька Юлія згадує, з якою радістю її мама спостерігала за будівництвом величного Свято-Покровського собору в Рівному. Будучи його щирою парафіянкою, вона щоразу віддавала на храм чималу зі своєї скромної пенсії суму.

Про часи визвольної боротьби та пережите в ув’язненні Марія розповідала мало. Хіба що ділилася цими спогадами з такими ж, як і вона, жертвами репресій, які через роки повернулися в рідні села. Час від часу жінка відвідувала колишніх подруг по засланню зі Шпанова, Карпилівки та Городка.

Марія Багрій з онукою. Обарів, 1980-і рр.

Марія Багрій з онуками. Обарів, 1990-і рр.

Сім’я Багріїв. Обарів, 2000-і рр.

З подругами дитинства: зліва Килина Боярська, справа Марія Багрій. Обарів, 2000-і рр.

Найближчою подругою до останніх днів залишалася для неї Килина Боярська. Марія вже не виходила з дому — хвороба стискала спрацьоване за дев’яносто років тіло. А подруга ледь не щодня йшла до неї в долину, спускаючись з Обарівського пагорба. «Приходь до мене, Кілінко, — казала вона, — але йди помалу й обережно, щоб не впала, бо мені за тебе болітиме».

Марія Назарівна Багрій покинула цей світ восени 2018 року на 95-му році життя. Якою ж довгою та страдницькою була її дорога додому! Скільки пролито гірких сліз, що ховалися глибоко всередині й солоними краплями краяли серце та душу, залишаючись непомітними для людей.

Пам’ять про маму Марію свято береже сім’я її доньки Юлії. Ця пам’ять — у спогадах, чорно-білих світлинах, документах і написаному нею щоденнику дорогою додому з холодного Сибіру в 1956 році.