Садова. Вулиця, якої немає
26/01/2026
Блог
Моє дитинство минуло на вулиці з неймовірно гарною назвою – Садова. Це була маленька вуличка з усього лише одинадцятьма одноповерховими будинками, які з весни до пізньої осені потопали в гущавині садків. Взимку вулиця ставала «маленьким Буковелем», збираючи на свою засніжену гірку дітвору з усієї округи.
Подружки Неля Півненко і Марія Федорчук, 1960 р.
Віктор Кардашов, 1960-і рр.
Зима на гірці вул. Садової. 1960-і рр.
Валя Літвіненко, 1958 р.
Леонід Войчук, 1963 р.
Садова починалася одразу за перетином вулиці Житинської з вулицями Міцкевича та Млинівською і прямувала крутим схилом на північ до старої Глибокої. Житинська нині носить ім’я Василя Червонія, Млинівська – Князя Володимира, а Садова з її такими ж мініатюрними вуличками-сусідками Соколиною та Крилова на початку 1980-х років зникла назавжди. На їхньому місці виросли дві панельні житлові 9-поверхівки. Тим, хто мешкав колись на цих вулицях, тепер не віднайти бодай якісь вцілілі будови свого рідного за̀кутка. Зникли майже усі старі будинки, викорчувані садки, стала коротенькою і значно нижчою крута гірка. У дворі панельок причаїлася лише одна дерев’яна хатина, яка нині слугує господарям як сарай.
Останній мешканець вулиці Садової, 2019 р.
Вулиця Садова з’явилася у Рівному в міжвоєнний період, коли забудовувався історичний Грабник, як перспективний комфортабельний житловий масив. На противагу елітним вулицям Шемплінського чи Островського в районі вулиці Садової одержали земельні наділи і будувалися містяни з невеликими статками, серед яких було і декілька польських сімей. Як свідчать архівні документи, тут в довоєнний період мешкали родини Червінських, Шаховичів, Логошовців, Журавльових, Бржецьких, Рогальських. Будинки були дерев’яні з 1-2 кімнатами, деякі були розраховані на проживання двох сімей.
Весільне фото Надії і Бориса Луковських, 1939 р.
Борис Луковський та Ірина Герасимова (брат та сестра), 1940-і рр.1950-і рр.
Софія Войчук із племінником Борисом Луковським, 1950-і рр.
Після закінчення Другої світової війни в старих хатах, які залишили поляки, заселилися нові господарі, більшість з яких - прибулі до Рівного зі сходу СРСР. Так, в нашому будинку № 8, який був найбільшим на вулиці Садовій (мав чотири окремі квартири) жили працівники банку, що знаходився на тодішній вулиці Червоноармійській (тепер – вул. С. Петлюри).
На вулиці не було ні мощеної дороги, ні тротуару. Однак кожен господар попід своєю дерев’яною огорожею висаджував прості, але такі милі духмяні квіти – чорнобривці, настурцію, нагідки, матіолу, запах від яких, здається, проріс назавжди у відчуттях кожного з моїх ровесників.
Наш будинок вважався двоповерховим, бо стояв під горбом і перший поверх в ньому був напівпідвальним, а вже другий мав більш пристойні і світлі житлові приміщення. У цьому напівпідвальному помешканні я прожила свої перші сім років.
Галя Войчук, 1954 р.
Леонід Войчук. Дитинство на Садовій, початок 1950-х рр.
Пригадую найменші деталі нашої квартири. Одна стіна підвальної кімнати, біля якої стояло ліжко, повністю притулялася до землі і завжди була мокрою з чорною пліснявою та жовтими плямами (мама казала, що “то грибок її їсть”). Інші стіни були наполовину врослі в землю. Пам’ятаю лише жіночі і чоловічі ноги, які бачила у вікні. А ще бачила широколисті корчі півників, які зазирали прямо у вікно з грядки, що була на рівні підвіконня… Коридор без світла і без підлоги, в якому завжди шкреблися миші. У маленькій кухні жила наша названа бабуся Агафія. Ми ж четверо тіснилися в кімнаті з двома приземкуватими вікнами.
Другий поверх займало три сім’ї. Старенька одинока бабуся, яку всі звали Василівна. Вона втратила на фронті синів і тому одержала цю державну квартиру. Її сусідкою через коридор була одинока жінка Катерина Богуш із старенькою хворою матір’ю. Найбільш пристойно і багато за тими часами жила тітка Дуся з чоловіком Тимофієм, які вважалися “банківською елітою”.
Леонід Войчук з бабцею Агафією, 1954 р.
Галя і Льоня Войчуки, 1954 р.
За порогом нашої оселі починався пагорб із садком і клаптиком городу, який обмежувався вулицею Глибокою. То нічого, що в тому садку росло всього чотири дерева! Неймовірно соковита груша, абрикос (такого смаку абрикосового плоду я більше в житті не зустрічала) та дві зимові яблуні, які скоріше слугували тренажером для дітей-верхолазів. Садок із чотирьох деревин - це було найпрекрасніше, що в нас було і зберіглося світлим спогадом на все життя. Там пройшли найщасливіші дні мого раннього дитинства. Там можна було залізти в корчі малини і гратися досхочу в ляльки, або вилізти на аличу і голосно співати: “Шахтарочка молодесенька, в мене чорних брів нема, та я не журюся”.
Гірше було взимку, коли більшість часу ми проводили у тісному сирому підвалі, а потім чомусь казали, що у дітей розвивається недокрів’я.
Гірше було взимку, коли більшість часу ми проводили у тісному сирому підвалі, а потім чомусь казали, що у дітей розвивається недокрів’я.
Сусіди. З сімейного альбому В. Сапухіної (Литвиненко), 1950-і рр.
Сестрички Галя і Леся Навроцькі та сестрички Наташа і Валя Купчаки, 1962 р.
Друзі дитинства із вулиці Садової стали родиною по життю. З Валентиною ми народилися з різницею в один день, одного року пішли до школи, я – у школу № 10, вона – у школу № 5. Це в їхньому домі я вперше побачила телевізор, бобінний магнітофон, акваріум з рибками і співучих канарейок у клітці. З дитячих років до сьогодні ми в гарній дружбі і навіть стали кумами.
Багаторічна дружба до сьогодні залишилася з багатодітною сім’єю Купчаків, які в ті далекі роки спочатку мешкали в будинку № 11 на вул. Садовій, а потім неподалік збудували власний будинок, але вже на вулиці Глибокій. Ця родина оселилася в Рівному після примусового виселення українців Холмщини до СРСР і такі сім’ї тутешні люди називали «переселенцями».
Сім'я Купчаків, 1953 р.
У пам’яті оживає Неля Півненко, маленька співачка, разом з якою я пішла в школу і навчалася в одному класі. Трагічна смерть Нелі у 1965 році – це перше моє і моїх друзів розуміння, що горе буває таким великим і невиправним.
Сусіди на Садовій жили дружно, без особливих секретів один від одного, допомагали при потребі, позичали кілька карбованців до зарплати. А найбільше єднали сусідів діти, бо гуртом вони переходили з двору в двір, щоразу вигадуючи нові забави. Найулюбленішим місцем збору дітвори була зимова гірка, з якої з’їжджали потягом (це були зв’язані один до одного санчата). А ще лижня, прокладена від Житинської до Глибокої, трампліни, снігові барикади та снігові баби, які ліпилися гуртом…
Сусіди з вул. Садової, 1960-і рр.
Сусіди з вулиць Садової і Глибокої, 1960-і рр.
Ми любили свою вулицю, де було стільки цікавого і незвіданого. Найбільш загадковим місцем, де ми проводили свої літні дні, був обрив в кінці Садової, понад вулицею Глибокою. Там впродовж багатьох років люди брали крейду та глину для господарських потреб і з часом на пагорбі утворилися глибокі печери, в які кортіло залізти, пересиливши страх і жахливі оповідки, що передавалися від старших друзів. Там було найкраще бігати і грати в «хованки» чи «козаків-розбійників».
Віра Кардашова, 1960-і рр.
А ще з пагорбу на Садовій було добре видно високі дерев’яні вежі електростанції, яка знаходилася за Устею. Та й до річки було рукою подати. І ми бігали туди збирати квіти, рвати на Трійцю лепеху, або ж з бабусею ходили полоскати білизну «на цементі», через який стікала джерельна вода у річку.
Відомий був наш район в повоєнний час базаром, який розташувався у трикутнику між вулицями Житинською і Бармацькою. Частина базарної площі використовувалася для торгівлі усякими домашніми речами, які люди просто викладали на землю перед собою. А за дерев’яною огорожею різноголосо гудів сільськогосподарський ринок, де продавали поросят і корів, овочі і збіжжя. Базар працював у неділю і з самого ранку тягнулися сюди звідусіль підводи з поросятами, мішками зерна та різним крамом. Хлопці (і навіть чоловіки) з нашої вулиці з відрами йшли до колонки, яка була поруч, і напували коней, маючи з того прибуток - 10 копійок за відро води. В той час це був «крутий бізнес» наших людей.
Місто невпинно розросталося з початком 1960-х років. Житинська була названа іменем першого космонавта СРСР Гагаріна а Бармацька стала носити ім’я космонавтки Терешкової. На місці старого базару розпочалося будівництво Палацу культури Рівненського льонокомбінату, яке по-праву заслужило назву «довгобуд». Неподалік запрацював завод газорозрядних приладів, а поруч з ним зростали житлові «хрущовки».
Зелений пагорб ще жив своїм патріархальним спокійним життям, допоки не запланували збудувати там довжелезний панельний 9-поверховий житловий будинок. Мої сусіди одержали квартири. Одні - в новозбудованому будинку на цьому ж місці, інші - стали мешканцями житлового масиву «Північний». Та кожен з них забрав з собою добру пам’ять і пожовклі світлини з вулиці, якої вже немає.
Тут була крута гірка вулиці Садової. Фото 2025 р.
Зі спогадів Валентини Пономарьової (Ященко)
Родини Ященків та Ганаїв, 1950-і рр.
Сім’я Ященків жила в будинку № 4 на вулиці Садовій, оселившись тут в повоєнний час і залишила цей дім, коли він, як і вся вулиця, йшов «під знос». Господиня цієї сім’ї пані Зося була чудовою кравчинею, послугами якої користувалися усі сусіди і вона мала від них глибоку повагу. Ященки, у яких було дві донечки, завжди були прикладом для сусідства своєю інтелігентністю, вихованістю і доброзичливістю. Голова сім’ї Іван Іванович був людиною хазяйновитою, а їхня садиба завжди була зразковою.
Пройшли роки і старша донька Ященків Валентина написала яскраві спогади про свою сім’ю, про наших спільних друзів і сусідів, про Рівне далеких повоєнних років.
Валентина Іванівна Пономарьова (Ященко) відійшла у засвіти в 2014 році. Тож, записані нею спогади, публікуємо для широкого загалу, бо там відлунює частка нашої спільної рівненської минувшини.
Спогади публікуються у скороченому варіанті.
Дорога до Рівного
«Моя мама Софія Костянтинівна Рудковська була родом із міста Кам’янське, що неподалік міста Дніпра. Рудковські були поляками по національності і католиками по вірі. Як відомо, в місті Кам’янське в кінці ХІХ ст. об’єднаними зусиллями економік декількох європейських країн був споруджений найбільший на той час металургійний завод. Значну частину робітничого селища складали поляки, які прибули сюди із Польщі під час спорудження потужного підприємства.
Нелегким було мамине дитинство і шкільні роки, адже вона зростала у дитячому будинку. Гірка доля чекала на неї в часи війни. У 1942 році 18-річну Софію разом із сотнями молодих людей Дніпропетровщини німці примусово почали вивозити на роботу в Німеччину. Повістку на виїзд одержала і Софія. Попрощалася з рідними і вирушила в невідомість, за якою могли чатувати страждання і навіть смерть. Товарними вагонами під охороною вивозили на захід молоді сили з України, не даючи їм можливості втекти. Потяг зупинився у Рівному і частину «остарбайтерів» залишили тут, решта поїхали в Німеччину. Мама потрапила у групу, яку залишили у Рівному. Відтоді це місто стало для неї рідним до кінця життя, яке обірвалося у 2004 році. Тут вона зустріла свого майбутнього чоловіка, дала життя нам, її двом донькам, дочекалася онуків і правнуків.
Софія Рудковська (крайня зліва) з подругами. Дніпродзержинськ, 1950-і рр.
З розповіді мами я замолоду дізналася про те, як жило Рівне в роки німецької окупації та що довелося пережити моїм батькам і їх ровесникам.
Від поруйнованого вокзалу дівчат зі сходу під конвоєм повели до місця, де вони мали перебувати. Це була вулиця Пекарська (тепер вул. Волі). Прибулих розмістили в двоповерховому будинку, який на той час був порожній. Дівчата самостійно облаштовувалися, створили, наскільки було можливим, домашній затишок і налаштували хоч якісь належні побутові умови. З часом прибулі познайомилися з місцевими людьми, які і допомогли їм з необхідними речами. В будинку напроти цього «жіночого гуртожитку» мешкали хлопці, які так само були привезені в «столицю» окупованої України на роботу.
Працювати маму направили на вулицю Хмільну, на фабрику по виготовленню валянок і щіток, якою в той час керував Терентій Новак. Мама згадувала цю людину, як сердечну і добру до людей. Зося була дівчиною тихенькою, скромною, а з вигляду – худенька мов билинка. Шкодуючи дівча, Новак полегшив її роботу, перевів із виробництва валянок на виготовлення щіток, а потім взагалі відправив на кухню, щоб підкормилася. А ще дівчат з Пекарської німці відправляли на склади, де були зібрані речі знищених ними євреїв. Там вони сортували і пакували відняте у нещасних майно, яке потім відправлялося далі на захід.
Іван Ященко, 1940-і рр.
Мого батька Івана Ященка мама зустріла в сусідньому бараці. Іван і Софія створили сім’ю, але офіційно одружитися в окупованому Рівному вони не могли, бо перебували тут як остарбайтери, не маючи жодних офіційних документів. Коли мама була вагітна мною, німці саме влаштували в місті облаву. Вона потрапила в гурт захоплених людей, яких зігнали в німецьке адміністративне приміщення напроти собору (пізніше там розміщувалася поліклініка). Після бомбардування в будинку було багато будівельного сміття і жінкам наказали все це прибрати, вимити підлоги. Затриманих в цей раз відпустили та ще й дали кожній по буханці хліба. Вдруге вагітна мама була за мить до смерті, коли у двір їхнього дому на Пекарській впала бомба. Зі страху мама залізла під ліжко, а зверху сипалось скло від вікна і штукатурка зі стелі.
Моя поява на світ 25 липня 1944 року була на вулиці Сонячній (це північна околиця міста, неподалік річки). Центр міста ще піддавався бомбардуванню і йти в пологовий будинок було небезпечно. Мамина подруга запропонувала йти на Сонячну до її сестри Марисі, де мене прийняла баба-повитуха. Тому-то я люблю сонце, воно в мені і зі мною завжди.
Іван Ященко з донькою Валею, 1947 р.
Батьки охрестили мене в костелі Різдва Пресвятої Діви Марії і Антонія Падуанського, адже з глибокого коріння моєї мами усі були християнами-католиками. Обряд здійснив ксьондз Серафим Кашуба, а хрещеними батьками стали молоді поляки, які незабаром виїхали до Польщі.
На Пекарській ми жили до 1949 року. Повоєнні роки для усіх були важкими, але з часом годувальницею нашої сім’ї стала швейна машинка «Зінгер», на якій мама нас обшивала і могла заробити копійку на шматок хліба.
Будинок, в якому жила наша сім’я на старій Пекарській, зберігся досі, в ньому нині ремонтують холодильники (вул. Воля, 10).
Моє дитинство припало на перші повоєнні роки і пам’ять зберегла найбільш яскраві картинки життя Рівного тих часів».
Кінотеатр «Партизан»
«Кінотеатр «Партизан» навіть за сьогоднішніми стандартами був доволі великим і вишуканим. Глядацька зала з п-подібним балконом. Стеля з зображенням амурів. На дверях висіли тяжкі оксамитові штори. На балконі - місце для естради. В оркестрі - скрипаль, акордеоніст, піаніст. Їх гру і виступи співаків можна було почути ввечері перед початком сеансу. Дістати квиток на вечірній сеанс можна було тільки зранку, стільки було бажаючих подивитися фільм, а ще більше хотіли послухати популярну в ті часи музику. На першому поверсі був буфет, та не всім було по кишені посмакувати там наїдки. А нам, дітям, дуже хотілося поласувати прозорим солодким «півником на паличці» і обов’язково червоного кольору!»
Морозиво
«Пам’ятаю морозиво, яке продавали із візочка, який привозили перед сеансом до кінотеатру. Візок був наповнений шматками льоду, в який були занурені металеві циліндричні бочечки з кришками. Діставала продавчиня те морозиво спеціальним пристроєм, вмонтованим у кришку, і клала смачну кульку між двома вафельками. З появою візочка «Морозиво» до нього одразу вишиковувалася черга, де кожен, а особливо діти, не зводили очей з магічного діставання солодкої кульки з металевої бочечки. Мама давала мені 5 копійок на цю смакоту і я мерщій бігла до кінотеатру, а потім по черзі облизували те морозиво усі діти з нашої вулиці».
Садова
«Після війни мій батько працював водієм на залізниці. Коли міська влада вирішила розмістити в нашому будинку на Пекарській дитячий садок, батькам треба було знайти нове житло. Будинок на вулиці Садовій № 4 запропонував Ященкам адвокат, який виїжджав із міста. Ми зайняли частину будинку з однією кімнатою і маленькою кухнею та верандою. На другій половині хатини жили інші люди, які часто змінювалися. Цей будинок був власністю поляків, які збудували його у 1936 році. Через десять років поляки були змушені виїхати до Польщі. Тож опустіле житло вже стало державним житловим фондом.
Дівчата з вулиці Садової, 1950-і рр.
Скільки радісних і пам’ятних родинних подій відбувалося у цьому дворі на Садовій! Тут в 1950 році в колі найрідніших людей святкували весілля маминої молодшої сестри Ірини, яку мама розшукала після війни. Ірина перебувала в дитячому будинку на Дніпропетровщині, коли розпочалася війна і була разом з усіма вихованцями евакуйована в Грузію. Розлучені війною, сестри розшукали одна одну через роки завдяки брату Францішеку. У 1950 році Ірина приїхала до Зосі у Рівне. Тут в міському парку ім. Шевченка зустріла своє кохання - Юрія Ганая, який жив на тодішній вулиці Свєрдлова (тепер вул. Миколи Хвильового)».
Вулиця розкішного життя
«Ми з батьками стали часто бувати в гостях у тітки Ірини, яка вже стала мешканкою вул. Свердлова. В двоповерховому будинку № 9, в якому жили Ганаї, було декілька окремих квартир з усіма зручностями. Пам’ятаю простору кухню, а в ній титан на дровах, в якому нагрівалася вода для ванни, що стояла за ширмою в тій же кухні. Для нас це була недосяжна розкіш! Вхід в будинок був з двору, який був достатньо великим для незначної кількості мешканців цього будинку. В просторих квартирах жили якісь високопоставлені чиновники, а в напівпідвальному помешканні жила сім’я простого трудяги пічника. Світлі кімнати, обставлені за тими часами добротними меблями, гарний посуд, картини на стінах і смачне печиво до чаю – ця розкішна картина назавжди прописалася у моїх спогадах. Родина Ганаїв прийняла дівчину із Дніпропетровщини по-родинному, такими ж дружніми були стосунки між нашими сім’ями. Народжена в Ірини та Юрія Ганаїв донька Тетяна, моя двоюрідна сестра, була нам завжди дуже близькою і рідною.
Коли ми йшли на вулицю Свердлова, то ніби потрапляли в інший світ. Там усі будинки були цегляні добротні, з розкішними великими вікнами і дверима, балконами з візерунчастою металевою решіткою, вимощені цементними плитами алеї у дворах, всюди росли стрункі ялини. Нерідко саме цією вулицею проїжджали службові легкові автомобілі, яких на той час у Рівному не було вже й так багато. Все це створювало атмосферу розкішного життя для представників влади і кадебістів, які тут оселилися в переважній більшості.
Наша ж вулиця Садова контрастувала із старою ще польською забудовою Грабника. Вона скоріше нагадувала тиху сільську вулицю, яка немала навіть бруківки. Щодо сусідів, яких я пам’ятаю з дитинства, то це були люди, яких доля закинула в Рівне після війни через різні обставини. Пам’ятаю, що в багатьох родинах наших сусідів були досить молоді люди, які повернулися із в’язниці. Тоді потрапити в тюрму можна було лиш за однією усною заявою чи доносом будь-кого. А зізнання вже «вибивали» за гратами. Були в ті часи люди, за якими ходила недобра слава «сексоти» (секретні агенти КДБ). Сусіди знали про них, люто ненавиділи, однак змушені були вести себе з ними дуже обережно.
Часи повоєнні були важкими і кожен виживав як міг. Тож і прибуток для прожиття сім’ї відшуковували де могли. Пам’ятаю досить убогу жінку на ім’я Христя, яку ми просто боялися, бо знали, що вона дістає копійку за те, що обмиває покійників. Одна із сусідок дістала прізвисько «телятниця», бо перепродувала м’ясо. Жили неподалік від нас «ковбасники», які «підпільно» виготовляли ковбасу для продажу. Був сусід Трохим Півненко, який шив взуття, його звали «сапожник». Виготовлені ним «руминки» в той час користувалися неабияким попитом. Галина Купчак з матір’ю в’язали теплі светри, які продавали на нашому базарі. А моя мама продовжувала шити одяг, що за тими часами теж заборонялося державою.
Неподалік від нас на вулиці Житинській був маленький дерев’яний будиночок із вивіскою «буфет», який запам’ятався як щось галасливе і брудне. Напроти цієї пивниці був базар. Мою маму і жінок, які вміли шити, цікавив ринок, де просто на землі були розкладені для продажу старі речі. Мама купувала старі сукенки, спідниці, піджаки, а потім після прасування і перелицювання робила з них «цукерочку». Вже готовий виріб наступного базарного дня ми з мамою несли продавати.
За дерев’яною огорожею «товкучки» був сільський базар, де продавали худобу, птицю, зерно. Торгувати вирощеним до Рівного приїжджали з усіх ближніх сіл. А покупці – це містяни з усього Рівного. Звичайно, що напівпусті гаманці не дозволяли людям придбати усе необхідне і часто довго жінки торгувалися з селянами, щоб хоч трохи зменшили ціну. Коли ж базарний день добігав кінця, ми з татом йшли туди, де стояли вози, щоб зібрати залишене там сіно чи солому, яка потрібна була нашому невеличкому господарству, адже ми тримали і курей, і поросятко. А ще я пам’ятаю як свіжою соломою набивали мій дитячий матрац і я залюбки на ньому спала».
Родина Ященків, 1970-і рр.
Зі спогадів Галини Ямкової (Урусової)
Декілька років тому спогадами про свою родину поділилася рівнянка Галина Ямкова (Урусова). Ми вже розповідали про її батька Арифа Урусова, який у міжвоєнний період мешкав у Рівному і був представником відомої фірми «Зінгер» (випускала швейні машинки) на Волині. Його дружина Валентина (мама пані Галини) народилася і жила до заміжжя на вулиці Садовій № 7.
Тож у Галини Арифівни збереглися короткі спогади про родину з Садової, які ми публікуємо: «Моя мама Валентина Адамівна народилася у 1925 році і до заміжжя жила з батьками на вул. Садовій в будинку № 7. Старий дерев’яний будинок на два входи був збудований ще до її народження моєю прабабцею, яку звали Уляна. Хата стояла над спуском вулиці вниз до вул. Глибокої. Подробиць про життя баби Уляни я не знаю, але з розповідей своєї мами відомо, що вона була власницею трактиру у млині, який був на Видумці (нині вул. Соборна, 2-а).
Уляна була заміжня двічі. Перший її чоловік був залізничником і, очевидно, мав чималі статки. Ще в час революційних подій він нібито пішов з червоною армією і опинився в Росії, де створив нову сім’ю. Дружині з донькою Надією залишив кошти для будівництва власного будинку і навіть невеличкої харчевні. Повернувся він до Рівного із приходом сюди совєтів у 1939 році, але тут вже була нова сім’я. Залишивши дружині з донькою якусь кількість грошей, він повернувся в Росію. Від другого шлюбу в Уляни народилася моя баба Маруся. Згодом в цьому домі жили на одній половині Надія, на другій – моя бабуся Маруся. Маруся теж була заміжня двічі. Її перший чоловік загинув в Першу світову і вона залишилася з сином Анатолієм. Другим її чоловіком став Адам Захарчук, з яким вони народили двох доньок – мою маму Валентину і молодшу Ольгу. Тож я по мамі із Захарчуків. Моя тітка Ольга вийшла заміж за Івана Мокроусова і переїхала жити в с. Обарів, де її чоловік працював фельдшером. Але це вже інша історія.
Марія і Адам Захарчуки, 1960-і рр.
Марія Захарчук з онуками на вул. Садовій, 1950-і рр.
Галя Урусова, 1953 р.
Під час німецької окупації Рівного маму з подружкою схопили під час облави на базарі і відправили на роботу в Німеччину. Вона потрапила в Освенцим і там її забрала німецька сім’я як прислугу. За розповідями мами знаю, що до неї ставлення господарів було доволі добрим. Подружка теж потрапила до добрих людей і дівчата могли зустрічатися одна з одною. Більш того, мамині господарі самі возили її на зустріч до подружки. Разом із німцями-господарями вона ховалася у підвалі, коли союзні війська бомбардували місто.
Після вступу радянських військ в Освенцим мама повернулася додому. Тут закінчила вечірню школу, згодом Львівський технікум зв’язку і понад 50 працювала на Рівненькому радіовузлі».
Здавалося б, навіщо розповідати про вулицю, якої не існує? Однак, ця маленька вулиця живе у спогадах, а іноді й приходить у сни її колишніх мешканців. А ще, дізнаючись про маленькі подробиці з життя простих громадян, ми бачимо більш загальну соціально-політичну картину життя нашого міста і навіть краю. Як формувалася національна складова повоєнного Рівного, якими інтересами жили містяни у побуті, культурі, навчанні чи взаємовідносинах між сусідами. Із забуття виринають зниклі оселі, викорчувані сади, імена тих, хто будував і засівав цю землю.
Галина ДАНИЛЬЧУК
