Спогади про зниклу вулицю
12/12/2025
Блог
Досліджуючи поховання на старому рівненському кладовищі «Грабник», завважила, що неподалік церквиці Святого Стефана багато поховань родини По̀ляків. Це прізвище нераз озвучували рівненські старожили, з якими мені доводилося спілкуватися. Нещодавно познайомилася з Ніною Полікарпівною Кобилянською - однією із представниць корінної рівненської родини По̀ляків. Жінка залюбки погодилася розповісти про свою родину, а ще багато цікавої інформації прозвучало з її уст про стару вулицю Короленка, яка зникла під час будівництва кінотеатру «Жовтень» (теперішній кінопалац «Україна») та оформлення Чайкиної алеї.
Спогади пані Ніни додають живої інформативності до знань про наше місто.
Велика родина По̀ляків
«Мій дід По̀ляк Йосип Іванович народився у 1865 році й прожив 81 рік. Баба Дарія була із корінної рівненської родини Либаків. Велика дідова сім’я жила в збудованому ним дерев’яному будинку на колишній вулиці Короленка № 12. В тій хаті я народилася і прожила свої перші двадцять років життя. Саме на місці нашого обійстя нині стоїть кінопалац «Україна». Вулиця Короленка була тупикова, прямувала від вулиці Міцкевича і впиралася у стару вулицю Поштову.
Дідова хата була на дві половини. В одній половині дід жив, а друга дісталася моєму батькові, бо він був у діда один син, а дочок було багацько.
Наш батько Полікарп По̀ляк закінчив у 1900 році Рівненське 2-класне міське училище. Він мав схильність до точних наук і йому було рекомендовано продовжити навчання в гімназії за казенний рахунок. Хлопець пішов в гімназію, але дід був проти, бо ж на першому місці тоді стояло господарство. Підліток Полікарп зранку запрягав коней і вирушав чи на сінокіс, чи в поле, а насправді їхав до гімназії на колишню вулицю Сенаторську (тепер вул. Драгоманова, 19). Там прив’язував коней до огорожі, а сам йшов на уроки. Це було до тих пір поки хтось не сказав його батькові: «Йосип, а чого це твої коні біля гімназії прив’язані?». Дід, взявши віжки, пішов припиняти синову науку.
У нашого діда була величенька сім’я, в нього було восьмеро дітей. Поруч з нашою хатою в будинку № 10 жив рідний брат діда Іван По̀ляк з сім’єю.
Батькові сестри повиходили заміж за рівненських хлопців, окрім старшої сестри Палажки, яка потрапила в невістки в село Кривичі. Колись вважалося, що поки старша дочка заміж не піде, молодшим з заміжжям треба зачекати. А тут до молодших стали свататися пристойні женихи. Тож усі зраділи, коли Палажку на село забрали, аби молодші своє життя тут, у Рівному, влаштували.
Молодші сестри залишилися жити із своїми сім’ями у Рівному і оселилися неподалік від нас.
Тітка Ганна була заміжня за юристом Іваном Кулієм, який жив на колишній вулиці Дикій (тепер провулок Ігоря Волошина). На місці садиб братів Куліїв тепер стоїть дев’ятиповерховий будинок.
Тітка Параска вийшла заміж за Григорія Борщевського, який жив на куті вулиць Короленка і Міцкевича.
За Борщевичами справа жила ще одна моя тітка Надія Дзівак, найменша батькова сестра. Її доньку, яка була відомим лікарем, Ларису Георгіївну Бризѐ, у Рівному знало чимало людей. Гірка доля цієї сім’ї, адже вони постраждали від сталінських репресій. Після війни чоловіка тітки Юрія Дзівака засудили, а тітку з донькою вивезли в Томськ. Через роки вони повернулися до Рівного, та свій дім повернути не змогли, влада не дозволила. В їхній хаті вже оселився якийсь міліціонер.
На вулиці Червоноармійській (тепер вулиця С. Петлюри) жила ще одна батькова сестра – Маня Швед (дружина Петра Мартиновича Шведа). На місці їхнього будинку тепер багатоповерхівка, в якій розміщений «Укрземпроект».
Від старої вулиці Дикої тепер залишилася лиш права частина красивого цегляного будинку братів Євгена і Віталія Ковшецьких, які були знаними у Рівному інженерами-будівельниками. Євген Ковшецький – мій двоюрідний брат, його мама Єфросинія - батькова сестра і моя хрещена мати. Саме в їхньому домі в роки німецької окупації жив відомий актор і директор Рівненського театру Анатоль Демо-Довгопільський і там була його театральна студія. Він був не лише талановитим актором, а й діячем українського націоналістичного руху. Німці його арештували і вбили у 1943 році.
Будинок родини Ковшецьких (пров. І. Волошина, 5)
Вид на провулок Ігоря Волошина. Фото 2025 р.
Був у мого батька Полікарпа ще молодший брат Микола. Він у 1930-і роки, коли піднялася хвиля еміграції з Волині, поїхав до Америки і вже додому не повернувся і зв’язок з ним обірвався.
Батько мій був вдівцем, коли одружився на моїй мамі, яка була від нього молодшою на 19 років. Від першого шлюбу з Устиною в нього було троє дітей. Устина померла в 1920-і роки після народження третьої дитини, сина Євгена. Вона теж похована на Грабнику.
Рівненська обласна стоматологічна поліклініка (вул. Поштова,11).
Моя мама родом з села Гільча, що на Здолбунівщині. Молоденькою дівчиною вона приїхала до Рівного і працювала наймичкою у відомого рівненського лікаря Сегала. Цей лікар мав житло і медичну практику у великому будинку на вулиці Поштовій. Зараз в цій будові знаходиться обласна стоматологічна поліклініка (вул. Поштова,11). По̀ляки жили неподалік, тож батько десь там і пригледів маму. Одружилися вони у 1933 році і відтоді в них народилося дев’ятеро дітей, з яких троє померли маленькими.
Візники у Рівному. Фото з відкритих джерел
Чи легко було батькам прогодувати таку велику сім’ю? Звичайно ми не розкошували. Але у батька була земля на Видумці і під Бармаками, яка нас годувала. Мав батько і свій приватний «бізнес» - був візником. В нього був фаетон, мав гарних коней. У дворі була шопа і конюшня, коней було 2-3. От коли на полях роботи нема, він займався перевезенням пасажирів. Візникував він до 1939 року. Совєти прийшли і все забрали.
У 1947 році на Видумці серед літа стали створювати колгосп. У батька там була земля, то до нього прийшли й сказали: «Дядьку, ви вже старий. Ми вас не будемо примушувати вступати до колгоспу та й ви живете у місті, але землю і худобу віддайте». Поле вже було засіяне. Законослухняний батько дочекався осені, зібрав врожай, запряг свого Мальчика, зложив на віз реманент і відвіз на Видумку в колгосп. Ходив потім провідувати свого коника. Повертався додому і плакав, бо кінь там був недоглянутий, недогодований. У 1948 році батько раптово помер.
Велика наша родина По̀ляків від прадіда мешкала в центрі міста, тож і більшість з родини поховані на старому кладовищі «Грабник». Для того, щоб доглядати за кладовищем, утримувати Стефанівську церкву, усе тримати в належному порядку магістрату потрібні були відповідні кошти. Міська влада запровадила платну систему – містяни мали право купити на кладовищі землю для поховання членів своєї родини. Тож наші пращури купили землю неподалік церкви, дід посадив там грушу і навколо один біля одного йшли туди на спочинок По̀ляки».
Про вулицю Короленка і не тільки…
Вид на вул. Міцкевича.
Аерофотозйомка 1930-і рр.
Рівне, вул. Короленка, 6. Біля бібліотеки-музею група його працівників. Фото 1943 р.
Сім’я Омеляна Наживенка
Сім’я Омеляна Наживенка
Сім’я Омеляна Наживенка
Омелян Наживенко.
Олена Наживенко.
Із корінних рівнян пам’ятаю Підмайстро̀вичів, які жили на вулиці Міцкевича в будинку напроти вулиці Словацького. Праворуч від сучасного пологового будинку був дім Наживѐнків (вул. Міцкевича, 18).
Праворуч від сучасного готелю «Мир» був одноповерховий будинок, в якому спочатку був народний дім, а потім українська православна церква Святого Юрія. Церква діяла недовго, після війни совєти її закрили і там розмістили будинок народної творчості, пізніше – ЗАГС, який називали «будинком щастя».
Українська православна церква Святого Юрія на вул. Міцкевича, Фото 1930-х рр.
Готель «Мир» і приміщення ЗАГСу (колишня Свято-Юріївська церква). Фото 1970-х рр.
Між будинком Підмайстро̀вичів і будинком народної творчості було болото, через яке до вулиці Пушкіна (тепер вул. Героїв поліції) була стежка викладена цементними плитами. Пригадую, що ця місцевість, де нині готель «Мир», була завжди заболочена.
Напроти Борщевських був якийсь гараж. А далі, в садочку, був красивий цегляний будинок поляків Корніцьких, які в 1940-х роках змушені були виїхати до Польщі. Дім став комунальною власністю і в ньому поселилася сім’я Запряга̀євих.
На вулиці Короленка свого часу жила сім’я секретаря міському партії Захарченка. А потім на Поштовій жила сім’я його сина Анатолія Захарченка (їх одноповерховий будинок є й досі). Дружина Анатолія Ганна Іванівна була директором школи № 1. Вона любила квіти і їх двір завжди був заквітчаний.
Вул. Поштова. Будинок, в якому жила сім’я Анатолія і Ганни Захарченків.
У районі, де ми жили, було чимало єврейського населення. Біда прийшла з війною. Мама розповідала, що вона гляділа корову у якійсь єврейській родині. Перед тим, як мали євреїв знищувати, жінка попросила маму подоїти зранку корову, бо німці їм звеліли зібратися в дорогу. Мама подоїла корову й зайшла в дім, щоб віддати молоко їхній маленькій дитині. Євреїв вже вдома не було. Їх повели у Соснину. Мама це бачила.
На нашій вулиці жив єврей Міша Півень, якому вдалося вилізти з рову в Сосонках, куди скидали тіла вбитих. Вдосвіта дід Терешко проїжджав підводою тим шляхом і, побачивши Мішу, сховав його на возі під сіно та вивіз подалі цього страшного місця. Після війни Міша повернувся у свій дім, який був там, де зараз книжкові магазини і був кінотеатр «Юність». Доля цього чоловіка й надалі була трагічною, бо в повоєнний час його за щось посадила вже радянська влада і він відбував покарання на Сарненщині. Після повернення з ув’язнення його психіка була порушена. Після смерті Півня його дружина Раїса з двома доньками виїхали в Ізраїль.
Майдан Незалежності, 5. На цьому місці був дім Михайла Півня.
Зберіглася пам’ять про ще одну єврейську родину Бронштейнів, яка жила на вулиці Поштовій, напроти сучасної стоматполіклініки. Я не знаю де був Міша Бронштейн під час війни (можливо був в армії). Після війни єдиний з тієї сім’ї він повернувся додому. Якийсь час Міша працював адміністратором у нашому театрі. Будинок Бронштейнів був досить великий, його знесли останнім під час забудови цього кварталу. На місці їхнього будинку нині знаходиться банк «Надра».
Ось так, прогулюючись заквітчаною трояндами алеєю, Ніна Полікарпівна Кобилянська час від часу на хвильку зупинялася, вказуючи на місця, де пройшло її дитинство, де були старі одноповерхові будинки її сусідів, оточені садками і грядками, з хлівами і нехитрим господарством. Шкода лише, що не збереглися в неї родинні фото, які б перенесли нас в життя родини По̀ляків і нашого міста минулого століття.
Кажуть, що усе змінює час і люди. Та пам’ять живе і щоразу повертається у той час і в ті місця, де ще всі рідні були живі, де була найщасливіша пора дитинства, де зоріла мріями юність, де були заквітчані дворики їхніх рідних осель.
Пам’ять кожного – наша спільна пам’ять.
Галина Данильчук
