Надія Косміаді. Моє Рівне
29/12/2025
Блог
У місті Рівне 29 грудня 1923 року в сім'ї Георгія і Фріди-Бригітти Косміаді народилася дівчинка, якій батьки дали ім'я Надія, бо завжди мали надію жити в любові й гармонії з навколишнім світом.
У 1915 році родина Косміаді оселяється у Рівному.
Бригітта Косміаді з донькою Надією. Рівне. Фото. 1924 р.
Георгій Косміаді з донькою Надією. Рівне. Фото. 1925 р.
Перше їхнє помешкання було в мансардному приміщенні будинку, що знаходився на куті вулиць Галлера і Сенаторської (нині на цьому місці територія Рівненського обласного клінічного лікувально-діагностичного центру імені Віктора Поліщука).
Будинок на вул. Круча. Малюнок Г. Косміаді. Рівне, 1933 р.
Одна з квартир родини Косміаді в якій вони мешкали з 1932 року аж до виїзду з Рівного назавжди, була в будинку №3 на невеличкій вуличці Круча. У цьому затишному куточку Рівного пройшли найщасливіші роки життя сімейства. Тут велися цікаві розмови між друзями, лунав сміх, відбувалися творчі дискусії за чаюванням навколо самовара, який завжди стояв гарячим на столі.
Насичене творчістю, добром і любов'ю життя цієї сім'ї змінила нова більшовицька влада, яка прийшла сюди у вересні 1939 року. Пан Георгій втратив улюблену роботу вчителя малювання. Вимушено покидали Рівне його друзі, багато з яких зазнали переслідувань, а деякі були силоміць вивезені до Сибіру. Чекати добра від совєтів не могла і сім'я художника. Георгій Петрович розумів, що «компетентні» органи – обізнані в його минулому. Служба в царському війську та самовільне залишення червоної армії, куди його разом із багатьма чоловіками з Рівного силоміць забрали більшовики в 1921 році, для нової влади були достатніми причинами для арешту.
16 листопада 1939 року між урядами СРСР і Німеччини була підписана угода “Про евакуацію українського і білоруського населення з території колишньої Польщі, яка відійшла в зону державних інтересів Німеччини, і німецького населення з території колишньої Польщі, яка відійшла в зону державних інтересів Союзу РСР”. Косміаді вирішили виїжджати до Німеччини.
Сім'я Георгія Косміаді в 1940 році опинилася на історичній батьківщині його дружини Бригітти й оселилася в м. Гамбург. Їм сповна дісталося випробовувань лихоліттям Другої світової війни і тяжкими повоєнними роками виживання. Голові сім’ї вчительської посади в школі годі було й чекати. Розрадою була лише його повсякденна ненаситна жага до творчості, вірна дружина, донька Надія і син Володимир, який уже став себе називати Вальдемаром.
Надія Косміаді. Гамбург. Фото. 1940 р.
У Німеччині Надія Косміаді здобула освіту, влаштувалася на пристойну роботу фінансистом. Замолоду вийшла заміж. Овдовіла у двадцять один рік, залишившись з маленьким сином на руках. Тричі жінка зводила власні будинки. Робота приносила статок на прожиття, а буденність скрашувала захопленням танцями й альпінізмом. Шукаючи свій острів щастя, вона придбала будинок у горах Італії. Із своїм коханим (уже третім) чоловіком Гербертом знайшла те місце, де можна було вдосталь насолоджуватися красою гір, які вона так любить, і озера, яке зовсім поруч виблискувало блакиттю. Нарешті вона здобула право на гарний відпочинок і бажаний спокій для втомленої за 90 років душі й тіла.
Упродовж усього життя в Німеччині Надія Георгіївна поверталася в глибини своєї пам'яті на рідну її серцю Волинь. Там оживало її дитинство та юність, де вона була безтурботно щаслива, де всі, хто був поруч з нею, були прості й справжні, де всі були живі…
У 1992 році, після п’ятдесяти двох років розлуки, Надія Косміаді вперше приїхала до Рівного. У душі все тремтіло від того жаданого за довгі роки побачення. Вона їхала вулицями вже для неї незнайомого міста і спершу не впізнавала його. Лиш де-не-де виринали старі будинки, які зберегли свою первозданність. Перше, куди зайшла, був Свято-Воскресенський собор у центрі. Сюди Надія маленькою приходила з мамою, запалювала свічечки й уважно розглядала лики святих, які дивилися на неї зі стін храму. Мама, хоч і була лютеранкою, дітей охрестила в православній вірі.
З тої першої зустрічі з містом свого дитинства вона вже не покидала його ні в думках, ні у своїх діях. Час плинув неймовірно швидко і Надія Георгіївна намагалася якнайбільше передати до Рівного батьківського творчого спадку. Перший дарунок – велика колекція з сотень малюнків учнів Георгія Косміаді, книг і журналів надійшли в Рівненський краєзнавчий музей у 1992 році, а згодом колекція від дарувальниці зросла на десятки батькових картин.
Їй хотілося, щоб пам'ять про батька-художника жила в Рівненській українській гімназії - туди була подарована частина його картин і особистих речей.
Усе частішими стали відвідини Рівного дочкою художника. На неї тут чекали нові зустрічі та цікаві знайомства. Місто відповідало цій неймовірно чарівній, енергійній у добрих справах пані взаємною симпатією і любов'ю. Словом і ділом рівнянка з Німеччини показувала приклад відданості місту свого дитинства й пам'яті свого батька, який у міжвоєнний період зробив багато доброго та світлого для Рівного. Роз'їхалися по світах його колишні рівненські учні. Кожен з них залишив у своєму серці часточку волинського краю і дороговказ до світу прекрасного від свого улюбленого вчителя.
Донька повернула ім'я свого батька з забуття в сучасне Рівне. У свої поважні дев’яносто три роки, поховавши свого коханого чоловіка і супутника життя впродовж п'ятдесяти років Герберта в Гамбурзі, вона продала свій розкішний будинок в Італії та переїхала до України.
У Рівному пані Надія придбала квартиру на вул. Драгоманова саме там, де колись була їхня рідна вуличка Круча. Надія Георгіївна створила Арт-ательє Георгія Косміаді, перевізши сюди не лише колекцію живопису батька, а й тисячі предметів, які роками жили в їхньому домі. Вона повернула до Рівного духовний світ художника, атмосферу добра і любові.
Зі спогадів Н.Г.Космімаді:
«За огорожею було болото…»
«Я, коли вперше приїхала до Рівного в 1992 році, звернула увагу на цей будинок на вул. Драгоманова,32, в якому нині живу. Сфотографувала його і зробила на світлині напис: «А за огорожею було болото». Ця картинка з мого дитинства запам’яталася мені на все життя. Вулиця Круча, болото, гімназія. А далі -старий князівський палац, який манив своєю таємничістю. Палац, який залишили його господарі, ще служив рівнянам як місце, де відбувалися культурні події. Саме тут мій батько влаштовував вечори «Суму» та «Радості». Тут збиралася місцева молодь на відпочинок. Я була маленькою дівчинкою, коли разом з батьком переступала поріг палацу, але пам’ятаю, що там звучала музика, виблискувала паркетна підлога.
Круча - маленька вулиця, яка починалася від вул. Галлера (тепер вул. 16 Липня – авт.), потім йшла півколом аж до собору. Будинок, в якому ми жили, був перед тим болотом. Ми знімали квартиру, де було дві кімнати, кухня, два ганки (веранди). Будинок мав два входи.
Як ми потрапили до Рівного? Спочатку опинився тут мій батько. Це було в роки Першої світової війни. Як інженер-будівельник він виконував різні завдання царського війська. Батько говорив, що йому доводилося будувати все - «від маленького клозету до лікарні і мосту». З 1915 року батько залишився жити в цьому місті. Мама потім приїхала до нього, взявши з собою капелюшок у картонній коробці. Цю коробку я бережу досі. Мама думала, що затримається тут на декілька тижнів, а залишилася до 1940 року. У батька ж тоді була можливість їхати в Німеччину чи Францію, та він уже прикипів до Рівного. Хоча моя мама була німкенею за походженням, але вже три покоління її родини мешкали в Росії. Після більшовицького перевороту частина родини виїхала до Німеччини і поселилися в Гамбурзі й Берліні.
Мої батьки починали жити в Рівному з нуля. Мама розмовляла німецькою, адже у них ще вдома, в Москві, за столом було прийнято розмовляти рідною мовою. Бабця по мамі, яка була гугенотка, розмовляла французькою. В родині брата мого діда прийнято було розмовляти російською. Ось така у нас була «мовна територія» спілкування. З батьком я розмовляла лише російською. Я й досі говорю «по-рівненськи». Завжди жартую: «Вибачте, що я не так добре розмовляю українською, не так добре російською. Я буду говорити по-рівненськи!»
З розповідей батька і його оточення знаю, якими нелегкими були на Волині 1917-1921 роки, коли грабували місцеве населення. Люди з села нам розповідали, що вони змушені були поїти курей горілкою, щоб ті спали і не видавали себе, коли налітали грабіжники. Коней ховали в лісах. Батько в очікуванні, що його можуть схопити, вже готовий був звідси виїхати і почав збирати відповідні документи. У 1921 році його з 52-ма чоловіками з Рівного, які мали професії аптекарів, вчителів, інженерів, силою забрали до червоної армії. Батькові разом з вчителем Рівненської української гімназії вдалося з того війська втекти. Коли ж вони повернулися до Рівного, кордон між більшовицькою Росією і Польщею закрився. Тоді багато людей, які втікали від більшовиків, опинилися в Рівному.
Пам’ятаю, що на вулиці Галлера були конюшні. Будинок, в якому я зараз живу (вул. Драгоманова, 32 - авт.), був побудований у 1901 році, це мала бути перша жіноча російська гімназія. Очевидно, в тодішньої місцевої влади не вистачило грошей і гімназія сюди не потрапила.
Якщо згадати Рівне мого дитинства, то це було маленьке місто. На заході воно закінчувалося там, де пивзавод, а далі вже були військові казарми. На сході межею був Грабник. Там, де Успенська церква, були поля і людські городи. Лише 20 відсотків будинків були з електричним освітленням, інші користувалися гасовими лампами, а грубки топили дровами. Воду нам привозили у великих бочках на підводах і всі носили її у відрах на коромислах. Митися ми ходили в лазню, яка була там, де зараз ринок. Автобусів не було. «Таксисти» були лише з кіньми. На ціле місто було шістнадцять автомобілів. Більшість магазинів знаходилися на головній вулиці. Був базар і туди щодень люди з села приносили на продаж продукти. У парку Любомирського восени влаштовували «Торги Волинські». Там були побудовані різні павільйони, збудували великий міст. На «Торгах» люди не лише могли щось купити, а й гарно повеселитися.
Головна вулиця колись була значно вужчою, там могли розминутися лише два вози. Обабіч вулиць були вузенькі тротуари. У нас тоді була така мода, що однією стороною вулиці прогулювалися дівчата, а протилежною — хлопці. Дівчата ходили стороною, де розміщувався собор. Ми шпацирували від костелу до Грабника і назад.
Я пам’ятаю палац Любомирських. Там було дуже красиво. Ходили ми туди з батьком, який щось там вирішував з організацією концертів і вечорів, а мені давали смакувати гарячий шоколад. Раніше замок був на озері. За моєї пам’яті з того озера вже було велике болото. Навесні вода доходила до Замкової вулиці і аж до східців гімназії. Кожен рік там декілька чоловік топилися. Пам’ятаю пожежу, яка охопила палац. Пожежа дуже пошкодила цю споруду. Однак біля його мурів завжди збиралася молодь на відпочинок. Там був стадіон, де грали у футбол. Приїжджав цирк. Згодом насипали пагорб біля замку і в кінці вулиці, то вода з весняних паводків уже в місто не йшла.
У річці Усті ми чомусь не купалися, полюбляли озеро в Басів-Куті. Пам’ятаю, як на річці неподалік палацу святили воду. Із собору йшла велика процесія з хором і хоругвами. Ми теж брали свячену воду.
Ходили ми в театр Зафрана, що був на вул. 13 Дивізії (тепер вул. С. Петлюри – авт.). Цей театр не був помпезним, мав залу і ложу. Мама любила дивитися кіно, а батько не визнавав фільми, він у кіно не ходив. Мама ходила зі мною, коли я ще була маленькою. Йшло там багато американських фільмів. Російські фільми сюди не доходили, а польських було мало. Ми завжди сиділи на гальорці, бо великих грошей на кращі місця в нас не було. Американські фільми йшли в перекладі на польську мову. Артисти тут з’явилися більш-менш тоді, коли совєти прийшли. Коли німці зайняли Варшаву, багато сюди втекло артистів, були цілі трупи. Більше вони виступали в театрі “Новий світ”, який був біля старої пошти. Нову пошту на головній вулиці побудували вже за моєї пам’яті.
Я пам’ятаю ресторан власника Ющука. Ми завжди в цей ресторан ходили «на млинці» у масляну неділю. Коли ж з’являлася молода кропива, там готували спеціальний смачний зелений суп. За костелом були теплиці Ющука, де вирощували квіти. Їх тоді вирощували всього два-три сорти різних кольорів. Коли в батька в березні був день народження, він одержував у подарунок багато квітів у горщиках.
Згадуючи життя в Рівному, з пам’яті виринають лише приємні картинки з мого дитинства. Пам’ятаю, як влітку ми відпочивали на Басів-Кутському озері, яке тоді було великим чистим водоймищем. Їздили в Клевань, де був гарний сосновий ліс. З нами завжди за місто їхали батькові учні. Ми брали з собою грамофон з великою трубою, потім був патефон. Батько без платівок ніколи нікуди не виїжджав. Ми часто бували в Городку, гостювали в барона Штейнгеля, з яким батько приятелював. Там він теж зробив декілька малюнків баронського помістя.
Коли починалися канікули, ми потягом їхали до Решуцька. Там було дуже весело проводити час. Ми ловили рибу та раки й одразу їх смажили.У моїх спогадах завжди живе хутір Гамарня. Тоді говорили: «Їду на дачу», що означало - «дача місцевими людьми кімнат для відпочинку приїжджих». У господарів Гамарні була молотарка, і мій батько навколо неї водив коня, а я стояла і закидала в машину колоски.
Батько любив фотографуватися і сам багато фотографував. Коли ми були в селі, він проявляв фотографії прямо на сонці, не відкладаючи цей процес на потім, одразу хотів побачити, що в нього вийшло.
Пам’ятаю село Олександрію. Тоді це було єврейське містечко. У центрі був ринок, де купами лежало взуття, полотно, хустки. Навколо того ринку були малесенькі крамнички, в які лише ногою можна було ступити. У них сиділи торговці й чекали на свого покупця. Вранці вибереш собі тканину, підійдеш і скажеш швачці, яке плаття ти хочеш, та йдеш собі відпочивати. Ввечері приходиш - плаття вже готове. Торгували там усім — продуктами, курми, одягом… Можна було все полагодити. Батько любив купувати хустки і з них зшити плаття. А найбільше він любив поспілкуватися з простими людьми.
Пам’ятаю зими мого дитинства. Мороз до -25° — це було нормально. Всюди їздили на санях, де пасажира обкутували в хутро. Сніг лежав до березня. Ми каталися на санчатах, а на лижах — ні, бо, очевидно, купити лижі було для батьків дорого. А ще мали такі сітки, що прив’язувалися до взуття — снігоступи. На Різдво, 6 січня, ми ставили вдома ялинку і прикрашали її іграшками, зробленими власними руками. У місті прикрашена ялинка стояла біля костелу Святого Антонія. На Різдво до нас приходило багато колядників. Це були батькові учні. Вони були з зіркою, яка крутилася, а в її середині горіла свічка.
Я навчалася в польській гімназії. Окрім школи в мене ще було багато вподобань. Я була скаутом і вчилася правилам виживання в різних умовах. Збиралися скаути біля річки, їздили в табори за місто. Я займалася в школі танців, яка була при театрі Зафрана на вул. 13-ї Дивізії (тепер вул. С.Петлюри – авт.). У цій школі ми також ставили дитячі вистави.
Статки нашої сім’ї не давали змоги розкошувати, але нам вистачало на все необхідне для життя. Батько мав платню 175 злотих з викладання в усіх школах. Та головне – він мав змогу робити те, що любив.
Наша мама була берегинею домашнього вогнища. Вона дуже любила батька і прощала йому будь-які помилки. Батько завжди говорив: «Моя дружина – мій хребет, вона моя скеля, за якою я завжди можу врятуватися». Між батьками було вісім років різниці й кожен з них прожив на цій землі вісімдесят один рік.
Мій батько був не просто художником, який створював картини, а найперше – вчителем для інших. Учити дітей малюванню було його захопленням і натхненням. Батько не малював картини для продажу. Його більше цікавили виставки. Але час від часу змушений був роботи продавати, бо треба було за щось жити. Він не писав портрети, лише міг зобразити себе. У нашому домі завжди були його учні, з якими він спілкувався, пив чай і малював. Троє його улюблених учнів тих часів Симончук, Кисіль і Тершель найчастіше бували в нашому домі. Вони були нам як рідні. Мама жартома запитувала батька: «А твої апостоли сьогодні знову прийдуть?».
На жаль, була втрачена картина з зображенням палацу Любомирських, яку батько написав у 1927 році й подарував голові Рівного. Ця робота була написана олійними фарбами на картоні. На ній був напис: “Куплена городом Ровно. Зал заседаний”. Залишилося лише фото. Ми виїхали і де поділася картина, я не знаю.
Війна для нас розпочалася, коли розділили Польщу. Пам’ятаю той день, коли почалося бомбардування. Потім усе стихло, що навіть від тієї тиші якось страшно стало. Я саме була біля переїзду на головній вулиці, коли побачила, як бігли люди і кричали: «Танки йдуть!». Я бачила людей, які їх зустрічали з квітами, а інші закривали вікна. Це було у вересні 1939 року, коли в Рівне прийшли більшовики. По-різному зустріли червоноармійців рівняни. Багато було тих, хто від них почав тікати. Серед таких був і мій батько. Батько розумів, що його минуле, де він був «білим» офіцером, цією владою буде сприйняте вороже.
Ми виїжджали з Рівного в січні 1940 року. На станції був потяг, який мав умістити всіх з області, хто хотів виїхати. Нам тоді сказали, що ми одержимо вагон з буржуйкою, там буде тепло. Учні принесли нам мішки з дровами. Однак ми потрапили у вагон, де не було пічки. У нас не було вибору. Їхали зачиненими. Поки доїхали до кордону, в поїзді померло семеро грудних дітей. Наша «подорож» на захід тривала чотири дні.
Коли ми їхали до Німеччини, то не мали права везти з собою багато речей. Батькові не дозволено було брати свої картини. Ми мали взяти лише речі для того, щоб один раз змінити одяг. У батька було багато картин, вони залишалися в людей. Багато його робіт купували поляки.
Перетнувши кордон, ми змушені були чотири місяці перебувати в таборі, де нас перевіряли на лояльність до цієї країни і стан нашого здоров'я. За документами ми мали їхати на територію німецької Польщі, а не в Гамбург, де в нас була родина. Однак мамині рідні допомогли нам поселитися в Гамбурзі. Батько знову став писати картини, а потім ними підбив стелю, щоб не сипалася штукатурка, яка була пошкоджена бомбардуванням.
Виїжджаючи звідси, ми не думали, що це назавжди. Для мене той момент здавався звичайною поїздкою. Потім ми роками жили в надії на повернення, але розуміли, що цього вже не буде. Батько і мама хотіли повернутися, а зробила це за них я одна.
Життя в Німеччині не було солодким, скоріше навпаки. Треба було якось жити і ми йшли вперед. Мені було вісімнадцять років, коли я на танцях познайомилася з льотчиком, який був старшим від мене на дев’ять років. Без танців у моєму житті нічого не відбувалося. Карл був хорошим спортсменом, грав у футбол. Потім були заручини, весілля. Мені було двадцять, коли я вийшла за Карла заміж. А в двадцять один я вже стала вдовою. Його взяли на війну в останній момент. 9 травня 1945 року я народила сина й назвала його Карлом на честь батька. Я ще довго зберігала останній лист чоловіка, надіялася, що він повернеться, і чекала. Лише в 2003 році я одержала відповідь від Червоного Хреста про те, де похований мій перший чоловік. Він був у таборі військовополонених біля Кракова. Їх там було 1021 чоловік, які померли в один день. Це був кінець війни. Я поїхала туди і завезла десять кілограмів землі з Гамбурга.
Залишившись вдовою, я почала працювати як пес. Завжди розраховувала на себе і тому завжди мала свій шматок хліба, ще й могла допомагати іншим. Я тричі будувала власний дім. Свою першу землю в Німеччині я придбала за 80 рейхсмарок. Коли дозволили на цій землі будуватися, я взяла кредит і звела свій перший дім.
Найближчою людиною впродовж майже п’ятдесяти років був для мене мій чоловік Герберт, з яким ми теж познайомилися на танцях. Ми прожили з ним всі ці роки у взаєморозумінні й любові. Він у всьому підтримував мене, розумів усі мої бажання, допомагав їх реалізувати.
У Гамбурзі я захопилася альпінізмом, стала ходити в гори. Зазвичай це була Швейцарія і поїздки були доволі дорогими. В Італії та Австрії альпінізм був дешевшим. Якось, провівши досить довгу відпустку в Італії, ми з Гербертом прийняли рішення, що коли станемо старими, то переїдемо сюди жити. Чоловік сказав, що треба мати власний будинок, де б з вікна було видно гори, які я так люблю. Ми побудували будинок в Італії, в горах, і прожили там сорок п’ять щасливих років. Щодо альпінізму, то я востаннє ходила на Ельбрус у 1999 році.
Герберта не стало в 2016 році. Я поховала його в Гамбурзі поруч з могилою свого батька. Сама ж прийняла рішення повернутися в місто мого дитинства. Тепер я знову рівнянка. Зі мною до Рівного повернувся і мій батько в сотнях картин, малюнків, ескізів, фотографій і книг. Я виконала його ненаписаний заповіт і його мрію».
Громада Рівного зробила свої кроки до увічнення пам'яті художника Георгія Косміаді. У 2017 році на вул. 16 Липня неподалік місця, де в міжвоєнний період жила сім'я художника, було встановлено пам’ятник Г.Косміаді авторства рівненського скульптора Миколи Сівака.
У 2012 році започаткована міська мистецька премія імені Георгія Косміаді.
Розділ з книги Г. Данильчук
"Рівне у долях його мешканців"
