Православна святиня Рівного
09/10/2025
Блог
До 130-річчя завершення будівництва та освячення Свято-Воскресенського собору у Рівному
8 жовтня 1895 року у Рівному відбулося освячення новозбудованого 5-купольного православного храму в ім’я Воскресіння Господнього. Ця подія була значущою для повітового міста, де єдино мешкали численні громади різного віросповідання – православні, католики, іудеї. Собор не лише об’єднував вірян православної віри, а й став архітектурною окрасою міста. Впродовж ХХ ст. ця велична цегляна споруда зазнала як і глибокої шани містян, так і жорстокої наруги атеїстичної радянської влади. На початку 1930-х років біля собору постала красуня-дзвіниця, яка одночасно слугувала головним входом на соборне подвір’я. Переживши темні часи забуття і використання святині як місця атеїстичної пропаганди, храм у 1989 році знову повернутий вірянам, щоб бути кафедральним собором, що єднає в молитві православну спільноту.
Щоб більше дізнатися про історію храму і людей, які несли в ньому свій послуг у другій половині ХХ ст., ми звернулися до нащадків священнослужителів з проханням поділитися своїми спогадами і надати для публікації світлини з їхніх родинних архівів.
Священник Григорій Коршун (1901-1981)
Священником, на долю якого випало бути останнім настоятелем Свято-Воскресенського собору перед його закриттям безбожною владою у 1963 році, був протоієрей Григорій Коршун. Він служив у цьому храмі у 1948-1962 роках. Служіння Григорія Коршуна в Рівному припало саме на той страшний час войовничого атеїзму, коли радянська влада познущалася над рівненською святинею. Спочатку зруйнували дзвіницю, а потім закрили храм для віруючих, знищили його внутрішнє убранство, зняли хрести на банях і перетворили собор на склад. Це був надзвичайно болісний час для високоморального доброчесного священника, який був шанованою людиною не лише серед своїх парафіян, а й серед громади міста.
Про життя о. Григорія і його оточення, про Рівне, яке пам’ятає, розповіла у 2013 році його донька Марія Григорівна Крупко, яка мешкала у Рівному, в батьківській хаті на Грабнику. На жаль, декілька років тому пані Марія відійшла у засвіти.
«Мій батько Григорій Коршун за національністю білорус. Він народився у 1901р. в селі Баклаї Гродненської області, що знаходиться за 15 км. від Литви. Навчався він у Вільнюсі, там закінчив гімназію, а в 1923 році православну семінарію. Щоб одержати освіту, батько змушений був важко працювати на землі.
Григорій Коршун в час навчання в семінарії. Фото поч. 1920-х рр.
Моя мама Євгенія Степанівна була теж за національністю білоруска, вона родом з Давид-Городка з досить інтелігентної сім’ї. Один з її дядьків Семен був священником, а другий – Олександр був начальником залізниці спочатку в Санкт-Петербурзі, а потім у Ризі. Тато, коли був семінаристом, прислуговував у о. Семена. Там він познайомився з мамою, якій на ту пору було лише п’ятнадцять років. Священник, щоб бути рукоположеним на престол, має бути одруженим. От і висватали вони мою маму, приписавши їй ще один рік, і одружилися у 1923 році. Тато був старший від мами на сім років.
Перший приход батько одержав у Радівонішках Гродненської області. Він був дуже грамотним священником, проповіді казав розумно, дохідливо. Хоча тоді була польська католицька держава, та все ж, коли приїжджали якісь високопоставлені чини, кликали батька, щоб він сказав вітальне слово. В Радівончиках у 1929 році народився мій старший брат.
З малих білоруських сіл у 1935 році батька перевели служити на Волинь, у містечко Любешів. Там люди його дуже любили, а це були не лише українці, а й поляки і євреї. У Любешеві ми жили в чудовій садибі – навколо вишневий садок, вся хата обвита виноградом і всюди вулики-колоди, батько дуже любив бджіл. Він був людиною з села і обов’язково в городі мали рости боби.
Сім’я Г. Коршуна в Любешові. Фото 1936 р.
Служба у Свято-Воскресенському соборі. Фото 1957 р.
У 1939 році народилася у батьків я, а коли почалася війна у 1941-му, народився мій молодший брат.
У війну батько переховував єврейські і польські сім’ї, допомагав партизанам. Якось у клуні переховувалася ціла єврейська сім’я. Бабуся варила їсти і їм носила у відрі, ніби свиням, щоб ніхто не дізнався. Бабця була дуже неспокійна до чужої біди. Сушила для них сухарі з хліба. Мама така ж була добра і гостинна. Де б ми не жили, у нас в хаті завжди було повно людей. Мама завжди якісь посилки відправляла нужденним. Під час війни потрапила в церкву бомба і зруйнувала святиню, то тато їздив служити в інші села за декілька кілометрів. Коли ж через село йшов фронт, то селяни погрузили нас на підводу і вивезли в якесь село подалі. Господь нас беріг. Ми допомагали всім і люди нам допомогли.
Після війни, у 1946 році, батька направили на службу в Луцьк настоятелем Свято-Троїцького собору. Одночасно він був викладачем Луцької семінарії, викладав гомілетику і катехізис. Жили ми сім’єю, яка складалася з шести чоловік, на квартирі в одній кімнатці на третьому поверсі неподалік собору.
До Рівного настоятелем Свято-Воскресенського собору і благочинним батька призначили у 1948 році. Тоді у соборі служили три священники – о. Микола Бондарчук, о. Віктор Ракс і мій тато.
Сім’я священника. Рівне, 1952 р.
Сім’я Григорія Коршуна. Рівне, 1950-і рр.
Діти священників біля Свято-Воскресенського собору. Рівне, 1950-і рр.
Ми поселилися в будинку, в якому завжди мешкали священники храму. Цей будинок був там, де потім збудували Будинок одягу, а тепер там ТЦ «Злата плаза». Там поруч стояли три церковні цегляні будинки. Це був одноповерховий, але достатньо великий будинок. Наша сім’я розмістилася в квартирі, що мала кімнату, столову, кухню, спальню, гостинну кімнату для владики. В нас була навіть ванна кімната. Було ще дві кімнати, в яких розміщувалась канцелярія священика.
Сімейне фото Коршунів. Рівне, 1950-і рр.
Служба біля Свято-Воскресенського собору. Рівне, 1950-і рр.
Рівне, 1949 р.
Коли батько служив у соборі, служба була завжди величною і проповідь батька була дуже змістовною, доступною для сприйняття простим людям. Рівненська інтелігенція теж поважала батька і тяглася до нього. Тато затоваришував із відомим у Рівному лікарем Борисом Квашенком, який був прихожанином Воскресенського собору. У 1953 році батько сильно захворів, у нього була виразка шлунку і він просто вже помирав. Люди приходили з ним прощатися, а на нас трьох дітей дивилися вже як на сиріт. Борис Квашенко поклав батька в лікарню, підлікував, а потім зробив операцію і тато ожив. Все життя наші сім’ї були з Квашенками-Подобедами в дружніх стосунках.
У вівтарі Свято-Воскресенського собору. Фото 1950 р.
Коли влада почала дії щодо закриття собору, батькові було дуже боляче це усвідомити. Він зрозумів, що з храму нічого не зможе винести, щоб врятувати від нищення. Комуністичні вандали викидали на вулицю все церковне начиння і палили. Це я пам’ятаю. Ключі від церкви були у старости і «двадцятки». Старостою тоді, здається, був Зелінський. Він був ковалем і мав свою кузню десь на Двірці, називали ми його по-дружньому «Зельоня».
Хресний хід біля Свято-Воскресенського собору. Рівне, поч.1950-х рр.
Хресний хід на Спаса біля Свято-Воскресенського собору. Рівне, 1951 р.
Святкова служба біля Свято-Воскресенського собору. Рівне, 1951 р.
Водохреща на р. Усті. Рівне, 1950-і рр.
Хресний хід на Спаса біля Свято-Воскресенського собору. Рівне, 1951 р.
Соборного старосту викликали в обком партії і наказали віддати ключі. А батькові лише сказали: «Собор закритий». Йому запропонували йти служити в Свято-Троїцьку церкву в Басів-Кут чи у Свято-Успенську церкву, що на вулиці Шевченка. Якщо не погодиться, то ніякого іншого приходу мати не буде. А в батька було нас троє дітей, яким ще його допомога була потрібна. Він пішов служити у Свято-Успенську церкву.
Хресний хід біля Свято-Миколаївського храму в Гощі. Фото 1950-х рр.
На Великдень біля Свято-Катерининської церкви в м. Здолбунів. Фото 1956 р.
Священники і хористи біля церкви в с. Здовбиця. Фото 1968 р.
Священники на подвір’ї Свято-Воскресенського собору. Фото 1949 р.
Григорій Коршун на порозі Свято-Воскресенського собору. Фото 1954 р.
Григорій Коршун. Рівне, 1954 р.
У Свято-Воскресенському соборі батько прослужив тринадцять років і у Свято-Успенській церкві ще прослужив двадцять років.
Мій батько був інтелігентним, розумним, освіченим, з розвиненим почуттям гумору. Люди іноді казали, що він абсолютно світська людина. В нашому домі часто була в гостях відома у Рівному лікар Тетяна Ускова, яка була завідуючою хірургією, вона завжди захоплювалась батьком. Мойсей Шапіро – завідуючий обласною неврологією, він з дружиною часто заходив до нас в гості. Батько любив пограти з гостями в шахи. Товаришував він із священиком і травником Михайлом Носалем, щоправда лише два роки, до його кончини у 1950-му. Я батюшку Носаля теж добре пам’ятаю. Був у нього такий сірий плащ, підбитий якимось хутром, валянки і глибокі-глибокі калоші. Ось таким він мені запам’ятався. Часто до нас приходила і його донька Тетяна Носаль. Красива була, талановита до малювання, дуже схожа на свого батька о. Михаїла. Вона приходила до нас і могла сидіти з мамою цілий день, вести якісь розмови.
.jpg)
Свято-Воскресенський собор. Фото 1950-і рр.
У нас завжди була повна хата людей. То якась артистка приходила обідати, бо її вигнали з театру і вона живе в чужих людей. Сусідські діти до мами прибігали на смачненьке. А я, щоб не заважати гостям, готувала домашні завдання на стільці. Дома у нас все було строго: піст, свята, молитва зранку і ввечері.
Коли закрили храм, то будинок біля собору ми теж змушені були залишити. Тоді батьки перевезли з села стару дерев’яну хату і склали її ось тут, на Грабнику. Тож я досі живу в цій старій батьківській хаті.
Мій старший брат Юрій був інженером залізничного транспорту, а молодший Микола – лікар-педіатр. Микола трагічно загинув у двадцять чотири роки в автомобільній аварії, коли їхав за викликом до хворої дитини по слизькій дорозі. Його поховали на старому Дубенському кладовищі біля церкви.
Тата не стало 29 березня 1981року, він спочиває у Рівному на кладовищі «Нове».
Я у Рівному закінчила школу № 5, одержала за добре навчання медаль. Мені вже потім розповідали, як в міськвно не хотіли давати відзнаку донці священника. В школі і вчителі, і учні, попри те, що мій батько був священником, відносилися до мене дуже добре. Я бережу в пам’яті добрі спогади про свою класну керівничку Ксенію Захарівну Жадан, яка у нас викладала фізику. У 1962 році я закінчила Львівський медичний інститут. Працювала лікарем у залізничній санстанції».
Священник Віктор Ракс (1912-1979).
Юрій Ракс, син священика Віктора Ракса, відомий у Рівному лікар-біоенергодіагност. Його дитинство (а народився він у 1948 році) пройшло у церковному дворі Свято-Воскресенського собору і у своїй пам’яті він зберіг багато цікавих подробиць з життя тих часів. Спогади записані у 2013 році.
«Мій батько був із багатодітної сім’ї військового капелана. Дід Андрій Федорович Ракс жив поблизу Риги, був латишем православного віросповідання. Наше прізвище має пояснення. Якщо буквально, то «ракс» - це бугель, який тримав основну опору шхуни у вікінгів. В дідовому паспорті 1912 року вписано шістнадцять (!) дітей. Бабуся Параскева Лісовська мала польське коріння родин Бонецьких-Лісовських. Я віднайшов в довідниках герб родини Бонецьких, який має вигляд єдинорога. Дід по мамі хоча й був поляком, служив у царському війську і мав високий офіцерський чин. Дід Андрій Ракс помер на Волині в с. Колки.
Військовий капелан Андрій Ракс. Фото поч. ХХ ст.
Військовий капелан Андрій Ракс. Фото поч. ХХ ст.
Параскева Ракс з доньками Ніною і Євгенією та онуком. Фото 1908 р.
З великої сім’ї капелана Ракса лише троє синів залишилося на Західній Україні, решта опинилися на сході. Були в цій родині священники, псаломщики, художники. Старший брат батька Володимир Ракс був священником на Рівненщині, служив у церквах сіл Грабова, Голишева, Дерев’яного. Він похований у селищі Клевань.
Мій батько Віктор Ракс народився у 1912 році в селі Омельне, що поблизу села Колки. Він закінчив Кременецьку духовну семінарію, потім Ленінградську духовну академію. У 1940 році закінчив педагогічні курси при Рівненському учительському інституті.
Після закінчення Кременецької семінарії батько працював вчителем Закону Божого в Клевані. Там він одружився у 1936 році на моїй мамі Юлії Якимівні (в дівоцтві мала прізвище Середа). Вона була рідною тіткою священника Валентина Середи, який залишив по собі добрий спомин у Рівному та в селі Обарів.
Віктор Ракс в роки навчання в семінарії. Фото 1920-і рр.
Весільне фото Віктора і Юлії Раксів. Фото 1936 р.
Мешкала родина Раксів у Клевані в будинку біля церкви. З початком війни 25 червня 1941 року під час німецького бомбардування селища у їхній дім попала бомба. Загинуло декілька людей, в тому числі і моя бабуся Параскева. Загиблих поховали на церковному погості в Клевані. Згодом поховання перенесли на сільське кладовище.
Під час німецької окупації батько був регентом церковного хору. У 1944 році він був рукоположений на священника.
У 1951 році батька перевели на службу у Свято-Покровську церкву с. Золотіїв, що біля Рівного, а потім – у Свято-Воскресенський собор. Наша сім’я (в батьків нас було двоє синів) поселилися в будинку священників, який знаходився на тому місці, де зараз ТЦ «Злата плаза». В цьому ж будинку жили священники Микола Бондарчук і настоятель соборного храму Григорій Коршун. Церковне помешкання – це з’єднані «п»-подібно три цегляні будинки. Наша сім’я жила зліва, ми займали три кімнати. По центру була квартира сім’ї протоієрея Григорія Коршуна. Мешканці будинку священників мали двір, город і садок.
Юрій Ракс (справа) з друзями біля Свято-Воскресенського собору. Фото 1950-х рр.
Юрій Ракс на подвір’ї собору. Фото 1950-х рр.
Моє дитинство пройшло біля собору. Я добре пам’ятаю дзвіницю, на яку ми з друзями піднімалися. Там був один великий дзвін і декілька менших. На стіні споруди була розміщена табличка з іменами жертводавців на її будівництво. Пам’ятаю, як підступно тодішня влада знищила кам’яну дзвіницю. Тоді влада влаштовувала в парку так звані «показові суди громадськості». Нібито за якусь провину впіймали старосту нашого собору і влаштували над ним судилище. Все це робилося, щоб переконати людей в необхідності розправитись з церквою і церковнослужителями. Після цього відбулося знесення дзвіниці, стіни якої були настільки міцні, що ніяк не піддавалися руйнуванню.
На погості біля собору були поховання. Там, де нині стоїть газетний кіоск, була могила штабс-капітана царської армії, який загинув під час Брусиловського прориву у 1916 році. На цій могилі був встановлений хрест і була металева огорожа. Трохи далі були братські могили без хрестів. Розповідали, що у цих чотирьох могилах поховані загиблі у 1920 році ревкомівці. Поховань священиків біля собору не було. А ще трішки поодаль сучасного кіоску був постамент з ланцюгом, там колись був пам’ятник царю.
Навколо собору була металева огорожа з мурованими стовпчиками. Головний вхід на територію був через дзвіницю, другий вхід – зі сторони єпархіального управління. Собор мав нижню зимову церкву. Священники там служили по черзі.
Віктор Ракс (справа). Рівне, 1950-і рр.
Після закриття у 1963 році Свято-Воскресенського собору батька перевели священником у Свято-Покровську церкву с. Великі Сади на Дубенщину, потім він був благочинним у Млинові. Останнім місцем його церковного послуху був Свято-Миколаївський храм у селищі Гоща. Батько служив в церквах, а сім’я жила у Рівному, куди він щоразу приїжджав після служби. Мій батько був високоосвіченою людиною, знав декілька мов, вдома була чимала бібліотека, переважно з богословською літературою.
Батько залишив цей світ у 1979 році у віці 67 років. Його поховали в с. Клевань, де спочиває його мама, брат Володимир та інші родичі як по дідовій, так і по бабиній лініях».
Пані Марія і пан Юрій у своїх спогадах переносяться у минулі часи, коли все було по-іншому, бо це була інша країна, але в ній жили і залишили добрий слід наші батьки і діди, про яких маємо знати, яких маємо пам’ятати. Священнослужителі різних конфесій в суспільстві завжди були людьми шанованими, до думки яких прислуховувалися, яким довіряли не лише свої духовні помисли, а й чекали від них порад в повсякденному житті. Авторитет цих людей тримався в громаді на їхній високій духовності й моральності, на добрих праведних вчинках.
Галина Данильчук
