Бувальщини з Гощанщини

Війни і кожна нова влада щоразу краяли долі великої родини. Одні ставали безвинними жертвами репресивного лихоліття, інші шукали кращої долі далеко від рідного Погориння. Десь на початку ХХ ст. прадід Андрій Мельничук разом із своїми братами подався за океан на заробітки. Тяжко працюючи в Аргентині та Канаді, він зібрав чималу суму грошей, повернувся у рідне село Гориньград і започаткував там власне пристойне господарство. Мельничук  придбав коней і збудував велику конюшню, купив млина і навіть став власником цегляної мануфактури. Все це у 1939 році силою відібрала радянська влада. Двоє ж його братів назавжди залишилися жити за океаном. Коли онуки розпитували старших про те, що змусило діда Андрія повернутися назад, відповідь була одна: «Тут залишилася родина».

Хвиля масової трудової еміграції українців у першій половині ХХ ст. охопила значну частину наших краян. Майже в кожній громаді Рівненщини ми можемо почути спогади про земляків, які покидали рідну домівку в пошуках кращої долі.  Більшість емігрантів подалися за океан і назад, нажаль, поверталися одиниці. Записуючи спогади, які живуть в родинах, досить рідко можна побачити світлини, на яких сфотографовані селяни перед виїздом у далекі світи. В родині Юлії Воронцової такі фото збереглися і нині це документальні свідки нерадісних подій з життя наших пращурів.

Ще замолоду прабабуся Надія Головайчук переїхала в село Липки, де в неї була земля залишена у спадок її батьками. Саме там, в Липках, були зроблені світлини великого гурту  селян, які перед Другою світовою війною готувалися емігрувати. Варто зазначити, що у Липках на той час діяла Господарська споживча кооператива «Спільна праця», у діяльності якої було і фотографування. Тож, у лип енських родинах збереглося чимало світлин тих часів, на звороті яких стоїть двомовний (польською і українською мовами) штамп цієї кооперативи.

 

 

На фото напис: «Scandinavian American Line» - «Лінія Скандинави-Америка». Це назва пароплавної фірми, яка була заснована у 1898 році, і до 1935 року здійснювала пасажирські та вантажні перевезення між Копенгагеном і Нью-Йорком. Широко розрекламована компанія й доставляла українських емігрантів на інший континент. У Рівному еміграційний синдикат і офіс цієї пароплавної компанії в 1930-і роки розміщувалися в цегляному 1–поверховому будинку Марії Раже на вул. 3-го Мая, 50 (нині на цьому місці розташована перша рівненська 9-поверхівка (Майдан Незалежності, 1).

З розповіді Юлії Миколаївни Воронцової: «Родина моєї прабабці Надії Мельничук була великою, багато було двоюрідних сестер. Розповідали, що одна із сестер виїхала у Францію і там вийшла заміж за якогось графа. Інша вийшла заміж у Рівному за чоловіка з великими статками. Переповідають, що нібито цим багатим чоловіком був пан Зафран – відомий у Рівному власник театру на колишній вулиці 13-ї Дивізії. Бабуся Віра (вона народилася у 1910 р.) розповідала, що вона співала в театрі Зафрана. Потім з нею туди їздила дочка Ніна (моя тітка). Згадували, що вони гарно спілкувалися із сестрою Лейби  Зафрана. Тітка пам’ятала цього Лейбу і казала нам, що він був невисокого зросту. Тож, весільне фото, яке в нас зберігається, можливо, і є фото із Зафраном?

Пані Юлія по материнській лінії має польське коріння. Прапрадід потрапив на Волинь ще у ХІХ ст. із-під Варшави.  Головацькі-Бартманські – це найглибше коріння цього родинного дерева. Юлія Миколаївна розповідає  про Марфу Струтинську, яка в дівоцтві мала прізвище Бартманська (її батько Ілля Бартманський був двоюрідним братом прапрадіда Юлії - Антона). Донедавна одна із вулиць Рівного носила ім’я «партизанської матері» М. Струтинської, а у 1963 році вона була перепохована на старовинному кладовищі «Грабник».

Зі спогадів Ю. Воронцової: «На нас в селі Липки казали «Томчикові», за іменем прадіда Томаша Головацького. Це була польська родина. Мешкав прадід з сім’єю на хуторі, мав багато землі, був хорошим господарем. Я пам’ятаю дідову хату, збудовану на зруб з дерева, яке мало червоний колір. Маленькою я ставала на авіаційну бомбу, що лежала сторч в землі, і зазирала у вікно. Там жила бабця Марися, яка мене гляділа. Я звала її «бабуня». В моїх спогадах вона залишилася маленькою худенькою тендітною з довгою тоненькою сивою косичкою, голова завжди покрила білою хустинкою. Однак, в цієї сільської жінки було щось панське. Завжди дуже охайна, гарно одягнена, навіть манікюр робила. Прожила бабуня Марися довгий вік і саме від неї я багато цікавого дізнавалася про родину і про село».

 

 

«Гоцова церква»

«Хата на хуторі зберігає ще один тривожний спомин. Я пам’ятаю, що в тій хаті була стіна, яка відкривалася, як шафа-купе. В стіні була ніша з лежаком і ми з братом Юрком любили в ній ховатися. Мама ж згадувала, що у тій ніші під час війни бабуся переховувала пораненого червоноармійця. В сховку був радянський солдат, а в хаті тим часом декілька днів жив німець. Був він досить добрий. Приносив дітям шоколад і мама з ним вперше пила каву, яку він привіз із собою. На столі він поставив фото своєї фрау і кіндерів. Німець дуже сумував за родиною і геть не хотів воювати. Під хатою був досить великий погреб і в ньому «хлопці з лісу» розмістили свій схрон. Поруч з хутором був ліс. Мама казала, що одночасно в їхній хаті були три влади».

 

Мама і тітка нашої оповідачки Юлії Воронцової були за освітою педагогами. Ольга Миколаївна Головайчук (в заміжжі Петухова), закінчивши фізико-математичний факультет Рівненського педінституту, спочатку працювала на кафедрі фізики в цьому ж вузі,  а потім економістом на підприємстві «Газотрон». Старша від неї на сім років сестра Ніна Миколаївна Божок після закінчення філологічного факультету  у тому ж Рівненському педінституті все життя вчителювала на Гощанщині у с. Симонів, була завучем сільської школи і мала велику повагу від односельців.

 

 

Так, в минуле не повернутися фізично, але спогади, світлини  і пам’ять завжди мають жити з нами, щоб твердо знати про те, якого ми роду, яке коріння дало нам життя і що залишимо у спадок прийдешнім.