МОДИСТКИ: РЕМЕСЛО І ТВОРЧІСТЬ (Частина 3)

20/02/2025

Блог

Лідія Майгур

Лідія Майгур – віртуозна майстриня шиття та вишивки, яка залишила по собі теплий спомин у всіх, хто вчився у неї творчого володіння голкою і навіть пензлем. Досить складною була доля цієї жінки, але ніколи вона не полишала своєї улюбленої справи – рукоділля, в якому жінка знаходила і втіху, а в скрутні економічні часи і матеріальну підтримку.
Спогадами про Лідію Іванівну Майгур поділилася її племінниця Ірина Всеволодівна Лукашевич (Куліш), яка мешкає у м. Рівне.

Надія Куліш. Поч. ХХ ст.

Іван і Надія Куліші. с. Городок, поч. ХХ ст.

Надія Куліш з донькою Лідією. с. Городок, 1904 р.

Всеволод і Лідія Куліш. с. Городок, 1906 р.

Всеволод і Лідія Куліш. с. Городок, 1912 р.

Лідія Куліш (таким було її дівоче прізвище) народилася у 1902 році в Чернігівській губернії в сім’ї Івана Хомича і Надії Олександрівни Кулішів, вихованців Хресто-Воздвиженського братства, яке діяло на Чернігівщині. У рік народження доньки родина на запрошення відомого громадсько-політичного і культурного діяча, мецената барона Федора Штейнгеля переїхала на Волинь, в с. Городок, що поблизу Рівного. Батько обійняв посаду завідуючого Городоцького училища, а мати в цьому училищі викладала дітям рукоділля. До сьогодні в родинах городоцьких селян збереглися теплі спогади про Кулішів, а ще — рушники, святкові серветки, хустинки, які були вишиті під керівництвом Надії Олександрівни.
У такій творчій атмосфері зростала Лідія. Тут формувалися її життєві погляди, удосконалювалася майстерність в ручних роботах за маминою наукою. В численних експедиціях навколишніми селами мама Лідії вивчала самобутній народний одяг волинян, переймала взірці вишивки і переносила їх у свої роботи. У родині Кулішів залюбки одягалися в український національний одяг – вишиті сорочки, фартухи, сукні.
Після смерті дружини Іван Куліш з дітьми переїхав до Рівного. Лідія закінчила Рівненську жіночу гімназію і (як і її батько) присвятила себе вчителюванню.

У 1944 році, після вигнання нацистів з міста, Іван Хомич Куліш і Лідія Іванівна почали працювати у Рівненській школі № 5. Лідія Іванівна працювала в шкільній бібліотеці та викладала рукоділля. Згодом вона стає керівником гуртка рукоділля у Рівненському палаці піонерів. У 1949 році трагічно загинула її 17-річна донька Мілочка. У 1963 році відійшов у засвіти батько Іван Хомич Куліш.

Всеволод і Лідія Куліш. с. Городок, 1912 р.

Зі спогадів І.В. Лукашевич (Куліш): «В післявоєнний час у 1940-х роках Лідія Іванівна починає свій творчий шлях в Палаці піонерів, який саме відроджувався. Організовує гурток рукоділля. Період роботи у Рівненському Палаці піонерів я вважаю вершиною творчих художніх досягнень майстрині.
Але, оглянемося в скрутні часи воєнних і повоєнних років. Щоб виживати, моя тітка шила і вишивала, обмінюючи свої роботи на кусень хліба. В той час в магазинах не було текстилю, готового одягу і потрібно було самій шити, фантазуючи, а іноді просто експериментувати. Із своїх старих шовкових суконь вона робила аплікації для одягу клієнток-модниць, прикрашала сукні яскравими пташками та квітами. В її доробку з’явилися сумки з домотканого полотна, на яких вона олійними фарбами малювала букети польових квітів, вензелі замовниць. Лідія Іванівна почала розмальовувати портьєри, які в той час були в неабиякій моді.
Ось з таким різноманітним багажем творчих напрямків рукоділля розпочала навчання дівчаток в Палаці піонерів Лідія Майгур. Очолюваний нею гурток рукоділля став відомим в місті і, щоб навчатися в ньому, учениці проходили відповідний конкурс. Гуртківці поступово опановували найскладніші техніки і форми рукоділля. Наприклад, філейні роботи, які сама Лідія Іванівна виконувала ідеально. Полюбляли «рішельє» – це були ажурні скатертини, саше…
Любила Лідія Іванівна традиційну українську вишивку «хрестиком» та дуже вимогливу «англійську гладь», фігурні мережки – цю програму виконували усі гуртківці.
Організовувалися конкурсні виставки робіт. А оскільки коштів в Палаці на нагороди учасникам не було, Лідія Іванівна власноруч виготовляла призи. Це були її власні роботи, і діти, які їх одержували, дуже цим пишалися.
Лідія Іванівна любила своїх дівчаток-художниць, щиро бажала відкрити їм таїну творення краси. Діти це відчували і відповідали їй взаємністю.
І зараз можна зустріти тих, хто в далеких 1950-х формував свій художній смак під керівництвом Лідії Іванівни Майгур і проніс його з вдячністю через все життя».

Лідія Майгур (Куліш). Рівне, 1920-і рр.

Збереглися і спогади про Лідію Майгур (Куліш) Іраїди Яцевич – Кручук, випускниці гуртка рукоділля 1956 року, педагога із 60-річним стажем, яка мешкала в Києві:
«Сумно, що ми не говоримо педагогам слова вдячності за їх життя. Ось і я не встигла сказати цих слів Лідії Іванівні і попросити в неї прощення. Усі її уроки і її вимогливість, на яку я ображалася колись, згодилися мені в подальшому житті. Вона навчала нас, що коли треба щось заштопати чи залатати, це треба зробити красивим візерунком. Сучасному поколінню важко зрозуміти, як нам доводилося зашивати, підганяти, перелицьовувати речі, щоб одягатися пристойно.
Мені часто доводиться підшивати спідницю, брюки чи що інше і тоді біля мене ніби стоїть Лідія Іванівна. Я беру лінійку і роблю так, як вона нас навчала. Дяка їй за просту і важливу науку - в будь-якій ситуації роби все акуратно і красиво. Із вдячністю згадую ті роки».
Останні роки життя Лідія Куліш-Майгур прожила в родині племінниці Наталії Всеволодівни Куліш. Померла у 1986 р. Похована у Рівному на кладовищі «Нове».
Головними хранителями пам’яті родинного дерева Кулішів нині є сестри Ірина Всеволодівна Лукашевич і Наталія Всеволодівна та Тетяна Сергіївна Лукашевич. Родина передала до музею манекен 1930-х років, яким користувалася Лідія Майгур, зшиті та розмальовані нею штори та інші сімейні реліквії.

Ольга Либак

Гірка доля вдовиці, як і тисяч українських жінок, спіткала рівнянку Ольгу Либак в роки Другої світової війни.
Народилася Ольга в селищі Гоща у 1912 році. Її батько працював робітником на цукроварні в с. Городище. Дівчина залишилася без батька, коли їй виповнилося 14 років і відтоді була змушена залишити навчання в школі. В той час її старша заміжня сестра жила у Рівному. Тож мати, щоб дати дочці бодай якусь освіту чи можливість набути фах, відправила Ольгу в Рівне на курси, які діяли при просвітницькій жіночій організації «Союз українок». Там жінки та дівчата навчалися кулінарії, крою, шиття, вишивання.Ось цьому ремеслу і навчилася гощанка у повітовому місті.

Ольга Либак (справа) з сестрою Людмилою Дзівак. Рівне, 1922 р.

Ольга Либак (справа) з двоюрідною сестрою Настунею. Рівне, 1929 р.

Ольга Либак (крайня зліва) з подругами із Союзу українок. Рівне 1928 р.

Ольга Либак (зліва) з подругою. Рівне, 1925 р.

Василь Либак. Рівне, 1930-і рр.

Весільне фото Ольги і Василя Либаків. Рівне, 1930 р.

У Рівному Ольга зустріла своє кохання – Василя Либака, молодого хлопця із великої родини, яка мешкала на вулиці Шевченка поруч зі старовинною Свято-Успенською церквою. Вони одружилися у 1930 році, коли Василеві було 16 років, а Ользі – 18. Молода пара жила в любові, злагоді і повсякденній праці на землі. А ще Ольга потроху шила одяг (родина Либаків була велика, потреба в обновах була постійною). Жили в мирі та любові, а Бог все їм не посилав діточок. Перше своє дитятко вони дочекалися через 11 років, аж у 1941 році. Їхня первісточка Галинка народилася якраз у час, коли німці бомбили Рівне. Прийшла Ольга додому з немовлям і хутчій похрестили дитя та зібрали родину за столом. Ось до цього столу й прийшов посланець з військкомату і приніс повістки на фронт усім чоловікам. Лишень два дні бачив своє довгоочікуване дитя Василь Либак. Як пішов на ту війну, так більше й не повернувся. Від тяжкої хвороби нирок, тяжко працюючи на далекому Уралі в трудармії, він помер.
Залишилася Ольга Либак вдовою. Пережила з малою дитиною німецьку окупацію. Працювала й за себе, й за чоловіка, щоб дати раду своїй малій сім’ї. Тяжка вдовина доля. Але всі, хто знав цю жінку, запам’ятав її сильною словом і ділом. Окрім того, що могла відстояти правду заради своєї сім’ї, вона ще й боролася за рідну церкву, яку радянська влада хотіла то закрити, то й зовсім знищити. Працювала на землі, в господарстві, а між тим шила собі і людям, заробляючи на кусок хліба. Швачкою в рівненські майстерні на роботу не брали, коли бачили її документ про закінчення школи рукоділля «Союзу українок».

Союз українок. Рівне, 1920-і рр.

Ольга Либак з донькою Галею. Рівне, 1951 р.
Ольга Либак з онукою Іриною. Рівне, 1960-і рр.

Від втоми, а ще більше від туги за забраним війною Василем, її фізичний стан все більш погіршувався, наскрізь безсонними ставали ночі. Тож якийсь тямущий лікар порадив вдові співати. А знала вона незчисленно багато пісень, різних – веселих і тужливих, українських і польських, навіть єврейських. Співала наша Оля і шила… Виспівувала свій душевний біль, свою тугу вдовину. І насправді той спів їй допоміг, додалися знову сили для доньки Галинки, та ще й дочекалася вона онучок глядіти.
Ольгу Либак добре знали близькі і далекі сусіди, поважали за працю кравчиню, прислухалися до її порад.

Ольга Либак з донькою і онукою. Рівне, 1970-і рр.

Онука Ірина на відкритті виставки «Модистки: ремесло і творчість». 2024 р.

У прадідівському, понад столітньому домі Либаків продовжує жити любов і пам’ять про маму, бабцю, модистку Олю. А ще збереглися в їхньому домі сукенки пошиті нею. Й не просто пошиті, а оздоблені мережками, вишиті синьо-жовтими нитками.
Розповідь про цю неймовірну українську жінку ми почули від її доньки Галини Василівни та доньок. Родина передала в музей одну із вишуканих шовкових суконь, яка була створена руками модистки Ольги Либак.

Віра Ревуцька (Шамрай)

Про життя своєї матері Віри Ревуцької розповіла її донька Любов Малахова у 2013 році.
«Моя мама Віра Юріївна народилася у 1904 році в селі Шпанів, що неподалік Рівного. Окрім мами в сім’ї було ще троє дітей. Закінчила вона сільську церковно-приходську школу. Але головною ціллю у її житті стала не шкільна наука, а навчання швейній справі. Всі троє сестер Шамрай вміли шити. Родич сім’ї, який жив у Варшаві і був там якимось клерком, запропонував одній із дочок Юрія Шамрая приїхати до нього у Варшаву. Він обіцяв допомогти дівчині стати на ноги. Вибір батьків впав на наймолодшу Віру, яка ще не була одруженою. У Варшаві мама поступила на навчання в Академію крою і шиття (така звучна назва була в кравецькій школі). Там можна було вчитися два роки і стати кравчинею. А якщо навчання успішне і є бажання вчитися ще один рік, то після завершення курсу випускниця мала право повернутися додому і відкрити там філію цієї Варшавської кравецької школи. Отож, моя мама була однією з кращих учениць кравецької академії. Вона приїхала додому і в Рівному відкрила свою невеличку справу, мала декілька учениць і ставала на ноги, як хороша майстриня. Кошти на утримання філії і учениць надходили з Варшави. Це був, як сьогодні б сказали, проект фінансової підтримки розвитку малого бізнесу. Я зберігаю іменну медаль Національної Академії майстрів кравців у Парижі, якою при закінченні навчання була нагороджена моя мама «мадмуазель Віра Шамрай». Отож, Академія у Варшаві була французькою філією в Польщі.

Просвітянський хор с. Шпанів. 1930-і рр.

Віра Шамрай (справа) з подругами. с. Шпанів, 1920-і рр.

Навчальна майстерня Віри Шамрай у Рівному працювала не довго, бо з неї модистка не мала прибутку. Стала шити вдома і цим заробляла на хліб. Сім’янаша розросталася дітьми. Старший мій брат Сергій народився у 1930 році, за 5 років – я народилася, а у 41 рік мама народила ще двох хлопців-близнюків.
На мамину роботу звернула увагу родина князів Радзивілів, яка влітку приїжджала у свою Шпанівську резиденцію. Їхні жінки, коли бачили в костелі жінку у гарній сукні, то запитували звідки вона виписала цю річ - чи з Парижу, чи з Варшави? А їм відповідали, що «нам цього не треба, у нас є своя місцева кравчиня». Радзивіли прислали за мамою фаетон і привезли її в помістя, щоб дати їй замовлення. Мама відмовлялася, бо мала багато інших замовлень і не встигала їх пошити. Тоді пани дали їй значну суму грошей аби вона заплатила людям неустойку і шила лише для їхнього жіноцтва».

Весільне фото Сергія та Віри Ревуцьких. с. Шпанів, 1929 р.

Пошиті Вірою Ревуцькою сукні викликали захоплення, вона принесла на село справжню європейську високу моду. Модні фасони, доречна порада замовницям, якісна акуратна робота майстрині – такою знала околиця кравчиню з Малого Олексина. А ми вкотре переконуємося, що люди, які мали в руках ремесло, завжди, навіть у складних життєвих обставинах, були з хлібом і мали повагу від оточуючих.

Медаль, якою була нагороджена Віра Шамрай у Варшаві.

Віра Ревуцька (Шамрай). 1960-і рр.

Любов Малахова. Рівне, 2014 р.

Талант матері створювати чудові речі власними руками передався доньці. Любов Сергіївна Малахова, маючи фах архітектора, все життя була чудовою майстринею вишивки і створення виробів технікою «макраме». Як художник-оформлювач вона працювала на Рівненському льонокомбінаті і створювала великі панно із ниток (макраме), брала участь в різноманітних виставках.
Знайомство ж наше із Любов’ю Малаховою відбулося на фольклорно-етнографічному святі «Музейні гостини», учасницею якого вона була впродовж багатьох років.

Ариф Урусов

Ариф Ібрагімович Урусов народився у 1905 році в Санкт-Петербурзі. Його батьком був заможний татарин, який приїхав у північну столицю царської Росії з Казані. Тримаючи в Петербурзі харчевні, Ібрагім Урусов їздив заготовляти продукти на Волинь. Коли ж після більшовицького перевороту голод підступив до великого міста, він перевіз свою сім’ю до Рівного. В Ібрагіма і Хадичи Урусових було четверо дітей – двоє синів і дві доньки. У Рівному Урусові винаймали житло в районі Грабника. Через рік голова сім’ї захворів і помер. Вдова Хадича Хабеківна залишилася з чотирма малими дітьми. Вона ніякої освіти не мала, хіба що вміла шити. Сильна і вольова жінка змогла підняти на ноги дітей, дати їм освіту, просиджуючи цілими днями за швейною машинкою.
Її старший син Ариф зумів досконало розібратися в механіці швейних машинок і влаштувався у фірму «Zinger», яка мала свої філії та магазини по всій Європі. Як представник фірми він часто бував у Варшаві, Кракові, Познані, Львові, Луцьку, Дубні.

Ариф Урусов. Варшава, 1934 р.

А. Урусов. Варшава, 1932 р.
А. Урусов. Варшава, 1935 р.

А. Урусов. Рівне, 1928 р.

На старих фото, які зберігаються в родині доньки Арифа Ібрагімовича, ми бачимо елегантного красивого модно вбраного чоловіка, який завжди перебуває в оточенні таких же молодих людей. Він любив фотографуватися і сам фотографував. Збереглося в Урусова досить багато світлин, які він акуратно вклеїв в альбом, зробив до кожного фото підписи і залишив цей цінний дарунок у спадок онукові.

А. Урусов (2-й справа) з друзями. Рівне, 1930-і рр.

А. Урусов біля магазину «Зінгер». Дубно, 1930-і рр.

А. Урусов (в центрі) з друзями. Рівне, 1941 р.

Одружився Ариф Урусов у 1947 році з українкою рівнянкою Валентиною Захарчук, яка була молодшою від нього на 20 років. Свою молоду дружину він привів у дім на вул. Пушкіна (тепер вул.Героїв поліції), де вони з матір’ю знімали приватну квартиру.
Молодший брат Арифа досконало вивчив східні мови і весною 1939 року виїхав до Туреччини, забравши туди й свою меншу сестру. Через роки, створивши свої сім’ї, брат і сестра Урусових з Туреччини переїхали до США і там нині живуть їхні нащадки. Старша сестра Аліфе, вийшовши заміж за поляка, опинилася у Варшаві.

Хадича Урусова. Рівне, 1930-і рр.

Згадує онука А.І.Урусова Галина Ямкова: «Моя бабця Хадича Абдул Хабеківна, поруч з якою пройшло моє дитинство, була жінкою власною і з сильним характером. Сусіди в Рівному звали її Катерина Василівна. Баба завжди вважала себе головною в нашій сім’ї. Вийшовши заміж у 16 років, вона мала лише потребу в домострої. В нашому домі завжди була в робочому стані швейна машинка «Zinger», на якій Хадича вправно шила і привчала до цього мою маму та мене. Баба-татарка прожила 87 років. Здоров’я в неї завжди було чудове, вона не розуміла, що це таке «болить голова». За Татарстаном вона не сумувала, втративши зв’язки з рідним корінням, вона не забула рідну мову, пісні і звичаї. Поховали бабусю Хадичу на кладовищі в с. Тинне».

А. Урусов (у центрі) з друзями біля палацу Любомирських. Рівне, 1930-і рр.

У повоєнний час Ариф Урусов разом із своє дружиною Валентиною Адамівною працював на Рівненському радіовузлі, був одним із першопрохідців цієї галузі. Працював колишній менеджер фірми «Zinger» і чудовий знавець механіки цієї всесвітньовідомої швейної машинки і на Рівненському телеретрансляторі в с. Антопіль. Сім’я Урусових запам’яталася друзям по праці як неймовірно інтелігентна і порядна.

Сім'я Урусових. Рівне, 1953 р.

А. Урусов з донькою Галею на Антопільській телевежі, 1950-і рр.

Галина Ямкова (Урусова), 2016 р.

Своїм коротеньким спогадом про А. Урусова поділився і Федір Наконечний, перший керівник Рівненської телевежі:
«З Борисом Івановичем (так ми величали Урусова) я дружив, довго – декілька десятиліть. Разом з колективом телевізійників проводив його в останню дорогу. Частенько бував у нього вдома. Його дружина Валентина певний час разом з ним працювала на телебаченні в доантопольський період (до 1967 року). У нас на телестанції він працював уже без дружини. Працював завгоспом, завідував виробничим складом, був чудовим господарником. Разом з Валентиною виростили чудову дівчину-красуню Галинку (згодом стала Ямковою). Я у своїх архівах маю багато спільних з ним фотографій. Про захоплення Арифа фотографією не знав. Можливо, що в старші роки почав його підводити зір. Стосовно швейних машинок – тут він був професіоналом. Приємно пригадати цю гарну людину, з якою колись звела щедра доля».

Галина ДАНИЛЬЧУК

Дивіться також