ДУМА ПРО БАРИШНЮКА

10/03/2025

Блог

«Моє дівоче прізвище Дума. Але спочатку я хочу розповісти про батька мого чоловіка Федора Баришнюка» - такими словами розпочала свою оповідь Оксана Михайлівна Баришнюк.

З пані Оксаною, неймовірно привітною господинею колишньої приватної кав’ярні, що знаходилася на вулиці Драгоманова, ми познайомились за горнятком запашної кави. Ми часто спілкувалися на різноманітні теми, які хвилюють обох – рідне Рівне, його старожитності і їх руйнація, спогади про молоді роки і останнім часом все більше про війну, що кровоточить, і розбурхує гірку пам’ять минулого. «А знаєте, у 1942 році у рівненській тюрмі загинув батько мого чоловіка» - стогоном з грудей вирвалося у жінки.

Пані Оксана і її чоловік Святослав Баришнюк родом із с. Хорів, що неподалік Острога. Краєзнавець, дослідник і популяризатор історії цього села Михайло Іванов по крихтах збирає відомості про Хорів. Він створив у соціальній мережі Фейсбук групу «Хорів та хорівчани», де розміщує багато цікавого матеріалу про свою малу батьківщину. У червні минуло року краєзнавець опублікував матеріал про участь хорівчан у національно-визвольному русі. Серед борців за незалежність згадується ім’я Федора Баришнюка, про якого йтиме мова в цьому матеріалі. Тож, подаємо інформацію від М. Іванова, яка є в загальному доступі. «Шановне товариство, нещодавно я одержав із ДАРО чергові архівні документи з історії нашого села періоду 1938-1950-х рр., що відносяться до боротьби за незалежність проти німецьких та радянських окупантів. Ми публікували досить багато матеріалів про діяльність УПА в Хорові, але декілька епізодів були незрозумілими і потребували дослідження. Ми знаємо, що в 1942 році група наших односельчан, членів художньої самодіяльності, якою керував Федір Баришнюк, була заарештована. А декотрі з них, в тому числі і Федір Баришнюк, були розстріляні в рівненській тюрмі. Сьогодні до вашої уваги 100 % документи, що пояснюють причини цієї трагедії та уточнюють деякі факти і події.

Підготовка до боротьби за незалежність у Хорові розпочалася ще задовго до початку Другої світової війни, десь у 1932 році. В цей період у Хорові була створена і почала діяти молодіжна організація із чудовою назвою «Коло молоді». Керувала організацією дружина тодішнього директора школи Гузовська (ім’я невідоме), яка була колись вислана (після арешту її чоловіка Йосипа Гузовського). Організація була патріотичною і сповідувала націоналістичні ідеї. Політичну діяльність члени організації прикривали художньою самодіяльністю, розучували хорові пісні, ставили вистави. Завданням організації було: пропаганда українського націоналізму, створення польсько-української самостійної держави (таке твердження чую вперше). Про націоналістичну діяльність «Кола молоді» говорили в селі після того, як організація розпалася. Коли у 1939 році розпочалася війна між Німеччиною і Польщею, багато юнаків, учасників цієї організації були мобілізовані до Польської армії. Дівчата повиходили заміж і роз’їхалися, що і стало причиною її розпаду у 1939 році. Організація знову виникла вже при першій радянській владі. Це був драматичний гурток, організований завідуючим клубом Павлом Новаком при активній допомозі вчителя Федора Баришнюка. Існував в селі також хор і духовий оркестр. Організація, хор, драматичний гурток і оркестр зберегли своє існування і при німецькій окупації Хорова у 1941 році, до арешту гуртківців гестапо. Якщо при радянській владі організацією гуртків займався Павло Новак, а Федір Баришнюк йому допомагав, то при німцях керівником гуртків став Баришнюк. При активній участі Павла Новака та інших хорівців вистави ставилися в приміщенні сільської школи. Розповідає Микола Дячук: «Я бачив виставу «Назар Стодоля» та «Чорт, а не жінка». Драмгуртківці були заарештовані у лютому-травні 1942 року. Збереглося відоме фото нашого церковного хору. Я впевнений, що серед хористів є учасники організації «Коло молоді», оркестру і драматичного гуртка».

І ось ми вже сидимо в бесідці затишного подвір’я Баришнюків на тій же Драгоманова і пані Оксана згадує пережите нею і переповідає почуте від рідних і односельців. Всі події, про які розповіла мені жінка, відбувалися у її рідному селі Хорів. Її розповідь лаконічна і емоційна, деталізована і образна. Тож, ділюся з читачами нашого музейного сайту спогадами, записаними від Оксани Баришнюк (Думи), без купюр.

Федір Баришнюк. Кременець, 1930-і рр.

«Мій чоловік В’ячеслав свого батька не бачив. Збереглося лиш єдине його фото, де він стоїть на горі Бона у Кремінці. Це був час, коли він навчався в Кременецькому педагогічному ліцеї. Мій чоловік зовні є копією свого батька. Федір Баришнюк з молоду перехворів поліомієлітом і в нього одна нога була коротшою за іншу, він накульгував і ходив з ціпком. Сім’я Баришнюків, хоча й не мала великих матеріальних статків, діти одержали освіту, бо мали великий потяг до навчання. Батько Федора десь на початку ХХ ст. поїхав на заробітки в Америку і там його слід згинув. Мати вдруге вийшла заміж і в неї народилася донька, сестра Федора. Одержавши педагогічну освіту у Кременці, Федір Баришнюк вчителював у нашому селі і був активним учасником всіляких культурних заходів, керував хором.

Церковний хор с. Хорів. 1936 р.

Анастасія Баришнюк, 1930-і рр.

Коханою дружиною Федора була Анастасія, з якою вони побралися у І940 році. Їй було тоді 20, а Федору 27. Це була дужа красива пара, огорнута любов’ю і вірністю. Односельці розповідали, що красуня Настуня теж співала в хорі, завжди стояла спереду і він, керівник хору, не зводив з неї очей. Анастасія закінчила педагогічне училище в Острозі, а пізніше українське філологічне відділення у Рівненському педінституті.

Через рік у Баришнюків народилася донька Леся. На другу дитину чекали у 1942 році. Все їхнє щастя забрала війна.

У нас в лісі було значне угрупування УПА. Багато хорівських хлопців пішло в УПА. Можливо, Федір Баришнюк і був там записаний, але його головне завдання було ідеологічне. В бойових діях він участі не брав. Однак, як прийшли німці, то в першу чергу й забрали саме проукраїнських активістів. Він потрапив у їхнє число.

Німці заарештували Федора, коли дружина була вагітною. Славко народився в червні І942-го. Дитині було три місяці і мати, сівши з ним на віз, поїхала до Рівного. Там, у тюрмі, через грати, Федір вперше і в останнє побачив свого сина.

Ще із розповідей знаю про спробу втечі із рівненської в’язниці. Якоїсь днини була сильна злива з громовицею. Нашим партизанам якимось чином вдалося відчинити двері в тюрмі. Гукнули:«Хлопці, виходьте, тікайте!». Багато хлопців повтікало. Утік вчитель фізкультури із Грем’ячого. Із нашого села деякі люди повтікали. Але Федір не зміг цього зробити, бо куди ж він добіжить із своєю короткою ногою? Він кульгав, з ціпком пересувався. Якби ж то одразу десь можна було заховатися, а бігти далеко він не зміг би. А ще думав, що смерті йому не буде, бо ж він в боях участі не брав.

У центрі А. Баришнюк (тримає на руках сина В’ячеслава),

на кріслі сидить донька Леся. 1943 р.

Анастасія намагалася вирвати чоловіка із катівні. Із знайомою вчителькою із Здолбунова, яка знала німецьку мову, вона поїхала до Рівного і там зустрілася з якимось високопоставленим чином окупаційної влади. Жінка розповіла йому, що чоловік не мав зброї, що він інвалід, що лиш керує сільським хором і ні в яких акціях проти німців участі не брав. Німець пообіцяв перевірити її слова і, якщо те, що вона говорить правда, якщо він нікого не вбивав, арештанта відпустять. Ця зустріч відбулася десь в кінці жовтня. А 28 жовтня Федора Баришнюка розстріляли. Можливо, що її зустріч з окупантом і смерть Федора співпали в часі. Анастасія побачила автомобіль з відкритими бортами, який повернувся із Шубкова, після того, як німці відвозили туди на розстріл в’язнів із тюрми. В кузові лежала кофта з грубих вовняних ниток, яку вона зв’язала своєму чоловіку. Зрозуміла. Федора вже немає. Анастасія знову звернулася до німців і ті підтвердили, що він вже розстріляний. Федора вбили в Шубкові.

Мій чоловік В’ячеслав Баришнюк народився в червні, а записаний у свідоцтві про народження 28 жовтня І942 року, у день смерті батька. Так мати вирішила, щоб не забувся день загибелі Федора.

Дуже тяжко пережила втрату чоловіка молода жінка. В селі казали, що вона так сумувала, що просто не хотіла жити. Вдовиця з двома маленькими дітьми жила з матір’ю і сестрою-калікою. Їм доводилося голодувати, збирати по полях гнилу картоплю, щоб вижити.

Із тих воєнних років не забудеться ще одна гірка оповідь. Коли німці заходили в село, хтось в них почав стріляти. За це німці сказали, що спалять шість хат. В це число потрапила і хата моєї свекрухи Анастасії Олександрівни. Вона так злякалася, що нічого іншого не здумала, як взяти зі стіни портрет Шевченка і з ним вибігла на дорогу. Жінка стала з портретом перед своєю хатою в надії, що не зачеплять оселю. А хату все одно спалили.

В’ячеслав і Леся Баришнюки, 1940-і рр.

Анастасія Баришнюк із сином В’ячеславом та донькою Лесею. Кінець 1950-х рр.

Люди розповідали, що коли пішли німці, зайшли в село «гебісти» і стали наших хлопців по лісах виловлювати. Один із цих червонопагонників став заходити до вчительки, залицявся до неї. Але вона й мови ніколи не вела про те, що може знову вийти заміж. Мати навіть дітей лякала: «Якщо не будеш слухатися, то вийду заміж за цього енкаведиста». Жінка старалася втікати від залицяльника. Коли він приходив до хати, вона ховалася за шафою. Було якось, що він зайшов непомітно, вона не встигла добре сховатися. Діти відповіли, що мами вдома немає. Але він побачив її за шафою, глянув в її перелякані очі і пішов геть. Більше він до їхньої хати не заходив, зрозумів, що вона від нього ховається.

Все своє життя Анастасія присвятила дітям. А ще – продовжувала роботу чоловіка, керувала в Хорові драматичним гуртком.

Анастасія Баришнюк. 1950-і рр.

Для мене Анастасія Олександрівна не лише мати мого чоловіка, а й чудова вчителька, яку любило і поважало все село. Викладала вона українську мову і літературу, а пізніше ще й була директором Хорівської середньої школи. Дуже любили її старшокласники. Вчителька із старшими дівчатами розмовляла на такі особистісні теми, які їм потім могли згодитися в дорослому житті.

Я теж грала у виставах, які ставила Анастасія Олександрівна. Театральна сцена була у школі і в сільському клубі. Роковини Тараса Шевченка ніколи не відбувалися без вистави. На головні ролі вона вибирала справжні типажі. Їй не важливо було хто як вчився, головне, щоб на роль підходив. Я весь час була учасницею тих виступів, в хорі співала.

Анастасія Баришнюк з учнями Хорівської школи. 1940-і рр.

Жоден концерт в Хорові не відбувався без пісні «Товаришу мій, вилітають в сині хмари журавлі у вирій» - це такий реквієм український. Люди в селі усі знали цю пісню.

Коли ми виступали в клубі чи у шкільному залі, я не пам’ятаю, щоб були вільні місця. Все село збиралося на наші вистави і концерти. Люди стояли під стінами. Село наше було велике. В приміщенні клубу була бібліотека, кабінет голови сільської ради – всюди глядачі. Відкривалися двері в коридори. Все було забите. Дуже шкода, що наші новітні технології все це забрали. Діти дуже любили театральну творчість.

А. Баришнюк з учнями Хорівської школи. І950-і рр.

А.Баришнюк з учнями Хорівської школи. І950-і рр.

Вчительки Хорівської середньої школи. І950-і рр.

Анастасія Олександрівна прожила сама аж до 1966 року. У віці 46 років вона померла від онкологічного захворювання.

Я, хоча й не встигла назвати її матір’ю, бо з В’ячеславом ми одружилися вже через роки після її смерті, але пам’ять про цю неймовірну жінку бережу й дітям-онукам своїм передаю.

Думи

У Хорові дуже багато родин із прізвищем Баришнюк. По маминій лінії я теж із Баришнюків. Мій дід Мартин Баришнюк воював у Першу світову, повернувся з війни увесь в орденах, був нагороджений двома Георгіївськими хрестами. Став хазяйнувати, скуповував землю, на обробіток якої наймав людей. Прийшли совєти, стали організовувати колгоспи і все Мартинове добро і землю відібрали. Такого безчинства серце його не витримало і дід у 1946 році помер. Баба Параска, хоч і пережила чоловіка на 14 років, але здоров’я не мала, бо дуже її у війну німець побив. Почали гітлерівці знищувати євреїв і нещасні із Острога тікали в села, просилися до людей на сховок. Якийсь єврей залишив у баби дівчинку Раю, яку вона, щоб врятувати від смерті, відвела в ліс до своїх родичів. Німці про це дізналися і шомполами так побили бабу, що вона все життя була нездоровою.

Моя мама, яка була єдиною донькою у батьків, перед самою війною 18-річною вийшла заміж і скоро овдовіла, згинув чоловік на війні. Вже після війни вона вийшла заміж за мого батька Михайла Думу. Батько був із переселених із-за Бугу українців. В наше село приїхало багато людей, яких виселили з Польщі на Дніпропетровщину, а вони звідти тікали на захід і зупинилися на Рівненщині.

Доля батькової родини теж непроста. Баба була родом з Білорусі і десь на початку ХХ ст. 16-річною поїхала на заробітки в Росію, аж до татарів у Казань. Працювала там на пороховому заводі. Розповідала, що й Леніна там бачила. Коли він виступав, то на мітинг ходила, бо їм за це добре платили. В Казані вона познайомилася з хлопцем, батьки якого жили в Польщі біля Замостя. Одружившись, вони поїхали в Польщу до чоловікових батьків, які жили досить заможно, мали чимало землі і лісу. У мого діда було ще два брата і сестра. Один з братів Федір був директором якогось банку в Москві. Другий брат був дияконом у Варшаві, а потім, одружившись, виїхав в Америку. За ним за океан виїхала і сестра. Тож, із чотирьох дітей з батьками на господарстві залишився лише мій дід Микола Дума. Коли ж прийшли в їхнє село німці, то дід разом з товаришами, побачивши в якійсь хаті гітлерівців, закрили їх там і хату підпалили. Діда Миколу заарештували, кинули у в’язницю і він там згинув.

З Польщі в СРСР депортували мою бабу з двома синами, моїм батьком Михайлом і його найменшим братом. Погрузилися на підводу, запряжену своїм коником і рушили в далеку дорогу. Точно, як у тому вірші, що написала Ліна Костенко: «Вночі скриплять вози. Переселенці їдуть. Світ за очі, покидаши своє. Шукати Україну в Україні. Десь має ж бути, десь вона там є!…». Якось вони добралися на Дніпропетровщину. А там почалася біда з нуждою. Примус до колгоспів. Земля неродюча, часті засухи. Обіцяного переселенцям від радянської влади, взамін за залишене в Польщі майно, землю, ліс, стодолу, не було. Стали чоловіки між собою перешіптуватися, що треба повертатися ближче до заходу, а там можливо й додому потраплять. Багато людей їхали на Луцьк, ближче до польського кордону. А баба із своїми кумами приїхала в Хорів. Тимчасовим житлом для них була колгоспна контора.

Ось і склалася в Хорові сім’я моїх батьків вже з прізвищем Дума. Мама хорівчанка і батько забужанець.

Переселенці, які жили в Хорові, відрізнялися від місцевих своїм особливим вмінням хазяйнувати, своїми звичками, навіть мовою. Батько мій трудодні писав польською мовою, хоча українською добре читав. Він працював в колгоспі столяром. Жінки холмщачки обов’язково до Великодня розписували писанки. Моя баба дуже гарно розписувала яйця і нас навчила. Готувала баба дуже смачні страви, які побутували на Холмщині. Коли заколювали кабана, вона брала стегна і довго їх тримала замоченими в соляному розсолі. Потім брала мішечок із домотканої тканини і в соляній ропі вимочувала. Висушений мішок був білим, як сіль. В мішок поміщала стегно і вішала у шопі, яка мала продухи. Тепер таке м’ясо називають хамон і кажуть, що це іспанський делікатес. А ми той делікатес в селі у баби ще в дитинстві їли.

Нас у батьків троє дівчат, три сестри. І в кожної Думи своя доля. Ми з чоловіком обоє маємо середню медичну освіту і працювали медиками у Рівному. Все склалося добре і в нас, і в дітей. Лиш клята війна, що увірвалася в життя України, забирає спокій і все більше згадую життя, яке дісталося нашим батькам. Його теж знівечила війна».