МОДИСТКИ: РЕМЕСЛО І ТВОРЧІСТЬ (Частина 1)

Первісно одяг шився вручну і забирав багато часу і старань. З винайденням механічних швейних машинок ця справа стала зростати швидкими темпами. Хоча шиття вважалося жіночим заняттям, в минулі століття цією справою широко займалися і чоловіки. Батьки намагалися віддати своїх дітей в навчання до відомих кравців і, зібравши кошти, придбати швейну машинку. Найбільш відомою фірмою, яка виготовляла швейні машинки ще з ХІХ ст., була американська корпорація «Зінгер». Й до сьогодні у багатьох родинах збереглися ці прадавні швейні пристрої, які слугували сім’ям для домашніх потреб, а також для заробітків.
Ми ж спробуємо стисло розповісти про ремесло модисток на прикладі нашого регіону першої половини ХХ століття. До речі, майже забуте сьогодні слово «модистка», в ті чиси було широко вживаним. 
Жінки, які мали власну швейну машинку та вправно вміли на ній шити, користувалися неабиякою повагою у громаді. Дівчата-рукодільниці, а особливо ті, які вміли шити на швейній машинці, вважалися «завидними нареченими». Звичайно фаховості майстринь передувало навчання. Частина майбутніх модисток вчилася у досвідчених кравчинь за відповідну плату. Добре організоване було навчання рукоділля громадською жіночою організацією «Союз українок», яка мала широко розгалужену систему навчально-просвітницької роботи на Волині з центром у Рівному. Обов’язковими були уроки рукоділля в школах і гімназіях. 
В міжвоєнний період у Рівному чи не на кожній вулиці мешкала кравчиня (а іноді їх було й декілька), яку знали і цінували сусіди, до якої завжди зверталися, коли потребували пошиття нового одягу, особливо напередодні великих свят. Окремих модисток знало ледь не все місто. Серед майстринь виділялися унікальністю своїх робіт «білошвейки», які шили білизну і красиво її оздоблювали.
У період польської влади на наших теренах була широко розвинена торгівля. Чіткі логістичні зв’язки з європейськими великими містами дозволяли наповнювати магазини на Волині різноманітними тканинами, фурнітурою, модними аксесуарами. «Торги Волинські» (щоосені, починаючи з 1930 року, відбувалися у Рівному) скликали до міста десятки відомих фірм, які демонстрували і реалізовували чудові зразки модного на той час європейського одягу. Модистки мали можливість користуватися періодичними журналами мод, які вміщували слушні поради модисткам, різноманітні викройки одягу та ілюстративний матеріал тодішньої моди.
Спілкуючись із старожилами, ми дізнавалися, що практично у кожній родині були швачки або й модистки. Непоодинокими є свідчення про те, що ця майстерність передавалася з покоління в покоління, як і швейна машинка, яка слугувала родині десятиліттями. Збережені численні фото в сімейних альбомах, ілюструють чудове розмаїття краси моди 1920-1930-х років.
Кожна із модисток, створюючи своїми руками вишукані речі, додавала кожній жінці ще більше чарівності і привабливості. Кожна майстриня прожила власне доволі непросте, іноді надто важке, життя.
Записані спогади, відзняті родинні фото, передані в музей особисті речі-реліквії, спонукали музейних працівників до створення виставки «Модистка: ремесло і творчість». В одному із залів музею ми зібрали старовинні речі жіночого і чоловічого одягу, швейні машинки, праски, жіночі аксесуари (капелюшки, рукавички, дамські сумочки, квіткові прикраси), модні журнали. На тлі швейної атрибутики помістили фоторозповідь про вісьмох наших краянок, які були відомими модистками. Саме із їх особистих речей сформована музейна колекція моди міжвоєнного Рівного, яка представлена на виставці.
 

 

Нова радянська влада, яка прийшла до Рівного у 1939 році, одразу почала арешти тих, хто був «неблагонадійним» у попередньої влади і мав проукраїнські погляди. Миколу Негребецького арештували одним із перших рівненських патріотів. Одночасно і всю сім’ю Негребецьких – матір з двома доньками насильницькі вивезли на схід. Репресована сім’я опинилася в Казахстані. Умови життя в казахських степах були жахливими.
Із спогадів Наталії Негребецької: «Мама почала пропонувати місцевим свої послуги, адже вона була високо кваліфікованою швачкою. Потроху почали навідуватися колгоспники і робити замовлення. За роботу віддячувалися чим мали: цибулею, огірками, картоплею, морквою. Згодом маминою роботою зацікавилася влада і теж підкидала замовлення».
Ніна Негребецька з доньками спочатку жили разом із німецькими колоністами. Коли ж розпочалася радянсько-німецька війна, жити там стало зовсім важко. Щоб мати хоч якусь надію на виживання дітей, вона вмовила начальство дозволити їм переїхати з колгоспу на станцію Булаєво, де можна було влаштуватися на роботу.
«В Булаєво потрібні були швачки в артілі, які шили одяг для фронту. Мама працювала в артілі закрійницею. Вона складала тканину в багато шарів, накладала зверху лекало і гострим лезом вирізувала деталі. Поруч стояли швейні машини, на яких зшивали викроєне. Норму треба було виконувати обов’язково. Не вистачало ниток, часто не обмінювали зламаних голок, але все це не вважалося причиною, щоб не виконувати норму. Бо невиконання розцінювалося як саботаж і за це карали. Від такої роботи, від нервових стресів, від постійного недоїдання мама захворіла на туберкульоз легень. Але й це не було причиною, щоб не працювати» – ділиться спогадами Н.Негребецька.
 

Галина ДАНИЛЬЧУК, старша наукова співробітниця

сектору обліку та збереження музейних цінностей