РОДИННЕ МИНУЛЕ БЕЗ КУПЮР

Все менше сьогодні можна зустріти колишніх однокласників, які залишилися після шкільної парти друзями на все життя. Різняться в колишніх однокласників професії, їх розмежовують адреси проживання, залишаючи поруч з кожним його сімейне коло і нових друзів, яких все більше називають колегами. У багатьох з’являються тисячі віртуальних друзів, які скоріше за все ніколи не зустрінуться в реальному житті.

 

В’ячеслав Іванович Штепанек, батько пані Тетяни, був добре знаною особистістю у повоєнному Рівному. Повернувшись з війни з тяжким пораненням плеча та ноги, 30-літній інженер Штепанек очолив у Рівному господарство, що мало назву «Рибгосп» (в повоєнні 40-і роки знаходилося поруч з Басівкутським озером). Наступна сходинка його діяльності - керівництво Рівненським «Облпроектом». Це був час, який потребував інтенсивної відбудови поруйнованого війною міста. Спочатку архітектурне управління знаходилося в приміщенні неподалік театру, а потім - на 2-му поверсі щойно збудованої багатоповерхівки на тодішній вул. Червоноармійській (нині це Народний дім на вул. С. Петлюри, 1). Поруч із В’ячеславом Івановичем в ті часи головним інженером працював відомий архітектор Борис Андреєв. Це була плеяда рівненських зодчих, які залишили нам у спадок архітектурно привабливі споруди, як зразок вишуканого і комфортного містобудування.

За національністю В’ячеслав Штепанек був чех. Його батьки Ян та Анна Штепанек, жили в селі Галендри на Вінничині, куди ще малими разом з батьками були переселені з чеського села Луковіце. Тут вони створили сім’ю і народили восьмеро дітей – трьох синів і п’ятеро доньок. Ян Штепанек був неабияким ковалем і столяром, своїми руками вмів робити усілякі речі для господарства і навіть забавки для дітей. Синам теж передалось батькове вміння. Сім’я Штепанеків була набожна, і своїх дітей вони охрестили в місцевому костелі.

Сім’я Пасічних створилася в Росії під Пітером. Анна Цинк була родом з Прибалтики з м. Даугавпілс. Залишившись у десятилітньому віці сиротою, вона була змушена піти працювати «в люди» - спочатку няньчила чужих дітей, а потім наймитувала в господарстві у поміщиці, яка мешкала у Царському Селі. Бариня була доброю до своєї прислуги. Віддавала дівчатам свій вишуканий одяг, справно оплачувала працю. «В мене є фото, на якому моя бабуся в чудовому одязі, що й не скажеш, що вона служниця – розповідає Тетяна Єрмоленко. Одяг був красивим, але життя було важким, з дитинства доводилося важко працювати».

 

 

У той же час (це був початок ХХ ст.) із села Воскодави, що на Гощанщині, в Царське Село потрапив Георгій Пасічний. Місцевий поміщик відправив хлопця в північну столицю навчатися справі садівництва. В Росії відбулося знайомство і одруження Анни Цинк і Георгія Пасічного, там в них народилася перша донька Марія.

Згадує Т. Єрмоленко: «Я добре пам’ятаю цей будинок, якого вже давно немає. Це була невеличка хатинка на три господаря. Частинка будинку була бабусина, іншу частину з однією кімнатою і кухонькою вони віддали синові Володимиру (маминому старшому брату). Життя мого дядька пройшло крізь складні випробування. Після закінчення польської гімназії у Рівному він служив у Польському війську. В армії скалічився, був комісований і повернувся додому. В молодому віці, перед самою війною, він одружився з полькою Олександрою і в часи німецької окупації в них народилося двійко дітей. Дядько працював вантажником на залізниці, коли німці влаштували облаву на молодь для відправки їх на роботу в Німеччину та взяли бранців під охорону. Врятувала чоловіка від примусового вивезення його дружина, яка домовилася з німцем-охоронцем і пронесла Володимиру жіночий одяг. Переодягнувшись, він вийшов звідти і якийсь час переховувався в підвалі.

Контора на вулиці Островського стала місцем знайомства Ольги Пасічної і В’ячеслава Штепанека. Приїхавши по війні до Рівного, молодий інженер Штепанек одержав квартиру саме в цьому будинку. А Ольга, яка мешкала з батьками неподалік, на вулиці Тупіковій, випадково зайшла туди за своїми речами. Це було у 1945 році, 5 травня молоді люди офіційно одружилися.

Працівникам Рибгоспу виділили житло в будинку № 15 на тодішній вул. Островського (нині вул. Покровська, будівля збережена). Це був 2-поверховий будинок, який раніше належав польському осаднику. Тетяна Єрмоленко згадує, що це був кубоподібний дім, в якому мешкало тоді чотири сім’ї. Перший поверх мав красивий великий ганок, а на 2-й поверх вели вишукані дерев’яні східці. Опалювався будинок грубками, обкладеними красивими кахлями. Навколо будинку був садок і присадибна ділянка для огородини. Сім’я Штепанека до 1959 року мешкала в цій оселі в 1-кімнатній квартирі на першому поверсі. Після того, як вони одержали більше житло на сучасній вул. О. Стефановича, в їхній квартирі поселилася жінка з сином.

Якось оглядаючи поховання на старому кладовищі «Дубенське», я побачила на одній із могил встановлене погруддя молодого чоловіка та зображення палітри з пензлями. Лаконічний напис на пам’ятнику свідчив: «Юрій Молчанов 1936 – 1966. Трагічно загинув». Хто цей 30-літній художник? Що встиг створити? Відповідь знайшла у розповіді пані Тетяни: «Коли ми одержали 3-кімнатну квартиру, то в нашу квартиру на Островського поселився Юрій Молчанов із своєю матір’ю. Його маму звали тітка Дуся, вона працювала двірником і раніше мешкала в напівпідвальному приміщенні. Юрій був її єдиним сином. Був він талановитим художником, чудовим копіїстом. Працював у майстерні, яка тоді знаходилась поруч з головним корпусом «водника». Була в нього сім’я, мав доньку, але з дружиною був у розлученні. Життя Молчанова обірвалося трагічно – він втопився у Басівкутському озері у 1966 році. Пам’ятник на його могилі виготовили і встановили його друзі художники. Юрій Молчанов подарував моїм батькам одну із своїх картин, яка нині зберігається у моєї сестри Ірини».

 

Донька В. Штепанека пригадала ще один цікавий момент з батькової службової біографії: «Коли влада Рівного мала намір знести костел Святого Антонія, і готувала для цього відповідні документи, тато відмовився ці папери підписувати. «Клади партійний квиток на стіл! – була погроза в обкомі партії. Батько відповів: «Ви мені його не давали і я його не покладу. Костел - це єдина споруда, якою місто славиться, і я не поставлю свій підпис». Я пам’ятаю, як тоді батько нервував. Він говорив: «Як можна таку будівлю зруйнувати! Це ж на віки побудовано». А потім, коли він спустився в підвал костелу, то прийшов і ледь не плакав. «Я знаю чому за це взялися. Там були срібні речі. Їм потрібно було це знищити». Він не знав коли саме руйнували крипту, його навіть не включили в комісію, яка була створена для перепоховання праху Любомирських. Батько був у розпачі і не розумів, чому без нього це роблять. Він хотів бути в цій комісії і знати де саме поховали останки. Сказали, що будуть вивозити на Дубенське кладовище. Зробили це таємно, можливо навіть вночі. Попри те, що батько був комуністом, він все ж був католиком, вихований був батьками у духовності і руйнація костелу і поховань ним була сприйнята дуже болісно».