МОДИСТКИ: РЕМЕСЛО І ТВОРЧІСТЬ (Частина 2)

Тетяна Серга – одна із п’ятьох сестер, які народилися у Рівному, дитинство і юність яких припадає на міжвоєнний період ХХ століття. 

Сєрга – це прізвище родини, пращури яких походять з Полтавщини. Батько Тетяни – Кіндрат Степанович Сєрга був польським прикордонником, пізніше працював чиновником у нотаріальній конторі. Помер він у 1922 році у віці 44 роки і похований у Рівному  на старовинному кладовищі «Грабник». Мати – Лізавета Іванівна була хорошою кравчинею. У Рівному разом з батьками мешкали п’ятеро сестер цієї родини. Сестри впродовж всього життя були дуже дружними між собою, переймалися усілякими проблемами підтримували і завжди допомагали одна одну.

Сестри сім’ї Серги в карнавальних костюмах. Рівне, 1930-і рр.

Наймолодша із  сестер – Тетяна Сєрга була чудовою модисткою. Її послугами користувалися і сусіди, і досить заможні містяни.  Попри те, що з дитинства вона мала каліцтво, і фізично не могла важко працювати, Тетяна  щонайбільше займалася шитвом, маючи до цієї справи неабиякий талант.

 

Спогадами про життя родини поділилася Юлія Ткаченко, онука однієї із сестер Ганни  Шевчук (Серга): «У 1944 році мою родину німці вивезли, як остарбайтерів, в Австрію. Була вивезена сім’я діда, бабусині сестри Олена і Тетяна та двоє малих дітей – моя мама і Андрій, син Олени. Коли їх погрузили в вагони, що мав рушати із Львівщини до Німеччини, бабуся віддала золоті монети якомусь німцю-охоронцю, щоб висадив їх в Австрії. Вони знали, що багато з вивезених до Німеччини українців, назад не поверталися, гинули там. В Австрії люди до остарбайтерів були більш милосердними. Була надія, що вони влаштуються жити десь у селі, але потрапили  в табір міста  Штоккерау. Моя бабуся з двома дітьми жила в бараці, доглядала дітей і не працювала.  Її сестри Олена і Тетяна Сєрги працювали на заводі, де виготовляли деталі до літаків. Діда Назара, який добре знав німецьку мову, забрала якась австрійська сім’я, яка мала свій ковбасний цех, він там працював. Усі жили окремо. Бабуся Таня в ту далеку дорогу взяла з собою ножну швейну машинку. Ця маленька згорблена жіночка, яка з дитинства мала пошкоджений хребет, все життя шила і машинка була завжди з нею. Навіть там, в Австрії, вона продовжувала шити. Повернулася назад і знову везла до Рівного свою «швейну подругу». Ми й зараз зберігаємо цю машинку, як особливо дорогу сімейну реліквію. Покидаючи цей світ, моя мама наказала мені зберігати машинку нашої бабусі-модистки».

Ми познайомилися з Олександрою Лазарівною у 2013 році, коли їй було вже за 90. Мешкала поважна пані разом із сім’єю сина Ігоря у Здолбунові.  Своїми спогадами вона полинула в часи початку ХХ століття і розповіла про непросту долю своїх батьків. Її батько Лазар Кондратюк був родом із с. Хорів, що неподалік Острога, працював машиністом потягів на залізниці в м. Барановичі (Білорусія).  

 

У 1917 році він одружився з 17-літньою сиротою зі Смоленська Ольгою Романовською. В Барановичах у 1922 році і народилася їх донька Олександра. Тікаючи від більшовицької влади, сім’я Кондратюків переїхала в батькове село Хорів. При польській владі Лазар вже не працював машиністом потяга, але мав пенсію, яка давала можливість жити безбідно. Збудували хату, завели господарство, діти навчалися в сільській 7-річній школі.  Та перед самим початком Другої світової війни в селі сталася пожежа. Одна за одною горіли дерев’яні хати під солом’яними дахами. Згоріла й хата Лазаря Кондратюка, залишивши погорільцями сім’ю з чотирма дітьми.

Здібну до шитва доньку Олександру після закінчення нею сьомого класу батьки віддали на навчання до кравчині естонки, яка жила в Хорові. З того часу стібок за стібком Олександра Лазарівна шила одяг собі і людям.

Коли ж прийшла на наші землі радянська влада, сільрада направила Олександру у Рівне на навчання в кооперативний технікум. Після завершення навчання вона зобов’язана була повернутися в село і працювати продавчинею. Два роки дівчина вчилася в кооперативному технікумі, який тоді знаходився на вул. Тополевій (тепер вул. В.Чорновола). Повернулася Олександра в Хорів, ледь встигла прийняти той магазин, як увійшли в село німецькі окупанти.

Після війни Олександра ще навчалася в Костополі на вчительських курсах, але вчителькою так і не стала.

 

Олександра Лазарівна була єдиною з модисток старшого покоління, з якою мені поталанило зустрітися і поспілкуватися. Поруч з нею була родина її сина, її онуки, які з великою любов’ю і гордістю говорили про матір і бабусю, мудру і щедру на спогади трудівницю-кравчиню.

Про долю Тамари Гудіч нам розповіла її невістка Надія Гудіч, яка не лише зберегла в пам’яті цікаві подробиці родинного життя Недашківських-Гудічів, а й сотні  світлин та різних родинних реліквій. Частину раритетів пані Надія люб’язно передала на зберігання до Рівненського краєзнавчого музею.

 

Тамара Недашківська (дівоче прізвище цієї жінки) народилася у 1910 році в Гощі. Її батько Антоній Недашківський був у Гощі фельдшером, єдиним медиком на всю округу. Хто на возі, а хто пішки, сходилися і з’їжджалися до нього селяни з навколишніх сіл за  допомогою. Антоній мав повагу і шану серед людей. Родом Антоній був із Житомирщини, із села Недашки. Вихідці з того села відповідно й були Недашківськими.

По лінії своєї матері Неоніли Тамара Антоніївна була із Червінських, які мешкали у Здолбунові. Це була досить велика родина, пращури яких були священнослужителями.  За спогадами Надії Гудіч, доля майже усіх членів цієї родини була трагічна. Лише дядько, який опинився в Польщі і мав семеро дітей, дав покоління, яке нині нараховує понад сто осіб, розкиданих по всьому світу.

Цікаво, що троюрідним братом Тамари Антонівни був відомий вчений-мистецтвознавець, дослідник сакрального мистецтва України Павло Жолтовський (1904-1986). Їхні матері були сестрами із роду Червінських. Між сім’єю Тамари Гудіч і Павлом Жолтовським були хороші родинні стосунки. Вчений, буваючи у Рівному, завжди зупинявся в домі Гудічів на вул. Литовській, 89.  Надія Гудіч зберегла спогади про цю цікаву і мудру людину й численні фото та книги П. Жолтовського, які він подарував їхній сім’ї.

У 1924-1927 роках Тамара Недашківська навчалася у Рівненській приватній гімназії з російською мовою викладання. Однак, перша її робота після закінчення гімназії – це оператор поштово-телеграфного відділення.

Ще в дівоцтві Тамара навчилася шити, займаючись у якоїсь знаної польської кравчині і стала модисткою. Вона все життя обшивала себе і свою родину. Цим ремеслом в майбутньому жінка заробляла на хліб для сім’ї.

Недашківська  була жінкою із гарним смаком, яка любила вишукано одягатися, постійно оновлювала свій гардероб. Струнка, стильно одягнена у будь-яку пору року, завжди усміхнена – такою вона залишилася   на численних фото, які зберігаються в домашніх альбомах Гудічів. Нові сукні зазвичай шилися до свят – Різдва, Великодня, до якихось урочистостей чи днів народження.

Ще один цікавий факт з життя Тамари Недашківської – це її дружні стосунки із Борисом Андреєвим, який пізніше став знаковим архітектором м. Рівне. Декілька спільних фото пані Тамари  із молодим Борисом Павловичем у Рівному зберігається в родинному архіві Гудічів. Приятельські стосунки з сім’єю Бориса Андреєва Тамара Гудіч підтримувала все життя.