Сад квітне пам’яттю
(за спогадами рівнянина Ярослава Маркова)
Родовід Солов’їв і Марковців
Павло Соловей (1-й ліворуч) після поранення. Волинь, 1915 р.
Домінікія Соловей з дочкою Софією. Рівне, 1930-і рр.
Баба по мамі була із рівненської родини Цвеїв, які мешкали на старій вулиці Бармацькій (тепер вул. Міцкевича). На місці будинку, де жив мій прадід Петро Цвей, тепер знаходиться Рівненський обласний перинатальний центр. У прадіда було два сина і три дочки. Сини Афанасій і Петро залишилися жити в батьківській хаті. Дочки Цвея повиходили заміж і роз’їхалися з дому. Я пам’ятаю одноповерховий дерев’яний будинок Цвеїв на три входи. Ось і фото збереглися тієї хати, коли весною там була така повінь, що польські рятувальники людей з хат вивозили на човнах.
Повінь на вул. Міцкевича, 1930-і рр.
У баби Домки було четверо дітей. Моя мама Олена була найстаршою, вона народилася у 1912 році. В 1914 році народилася Софія і ще двоє хлопців народилися в Києві, коли діда направили туди в якусь військову школу. Потім чомусь вони опинилися у Харкові і там ці маленькі синочки померли. Баба розповідала, що був великий голод і вона вижила лише тому, що влаштувалася на роботу в столову посудомийкою».
З доньками Оленою і Софією Домінікія Соловей повернулася до Рівного. Прихисток для життя знайшла в сім’ї Волкових, які жили на вулиці Міцкевича і мали три власних будинки.
Доля звела вдовицю Домку із чоловіком, на прізвище Ярошенко, який був склярем. Потім сусіди довго її звали «скляриха».
«У моєї мами було придане від батька - поле в Межиричах. Тож, продавши те поле, купили в Рівному на Видумці клапоть землі і збудували хату. Я й нині живу в цій дерев’яній (щоправда, вже перебудованій) хаті, яка була збудована у 1929 році».
Невидумана Видумка
Досить цікава і детальна розповідь прозвучала з вуст Ярослава Гордійовича про минуле східної околиці Рівного, яка до кінця 1950-х років значилася як село Видумка.
Розповідає Я. Марков: «Видумка починалася від Грабника (зараз там знаходиться приміщення Укрсіббанку). На тих вуличках колись, можливо, було 20-30 будинків. Наша адреса раніше була: Видумка № 57, а тепер – вул. Київська № 97. Наша хата стоїть над дорогою. Пізніше, коли сюди стали привозити людей із села Погоріловка Березнівського району, хати стали будувати в глибину від траси.
Після війни Видумка входила до колгоспу, контора якого знаходилася на теперішній вулиці Вишиванки (спочатку вулиця мала назву Колгоспна, а пізніше – Орлова). Приміщення колгоспної контори ще збереглося, зараз це житловий будинок. Я пам’ятаю, що якийсь час головою колгоспу був чоловік на прізвище Балек. Пам’ятаю, що він ходив з автоматом і часто повторював: «Я сє комуніст, я сє покажу». Однак, він був хорошою людиною, чесною. Хоч в нього була власна велика сім’я, коли була потреба, він останнє зерно з хати виносив на посівну. З жителів Видумки в колгоспі працювала лиш частина людей. Якийсь час в овочевій бригаді працювала і моя баба. Там, де зараз зоопарк, було «зелене господарство».
Пам’ятаю старий млин на головній вулиці (тепер вул. Соборна,2). Я навчався в старших класах, коли млин почали демонтувати десь в кінці 1950-х років. Ми ще звідти притягли до школи на металолом махове колесо і металеві східці, які вели на другий поверх млина.
Діти з Видумки, 1950-і рр.
На тому місці, де зараз торговий центр «Політон», жила родина Микити Пінчука. Він мав чималі статки, великий будинок, в якому був невеличкий магазин, мав швейну майстерню. У Пінчуків поруч з оселею був великий садок і пасіка. Все це радянська влада в них відібрала. Неподалік від Пінчуків жила сім’я вірменина Макар’яна, який був інженером-дорожником і прожив 102 роки.
На місці, де зараз 12-та школа, над дорогою, стояв двоповерховий будинок, в якому розміщувалася сільрада села Видумка. Певний період головою сільради був офіцер-фронтовик Андрій Бондаренко.
В цьому кутку, що ближче до автовокзалу, жили сім’ї Либаків, Гладких, Лавриненків, Гомзарів, Соколовських, Рибчинських, Морозовських, Олійників».
Домінікія Соловей і Олена Маркова з сином Ярославом біля хати, 1940-і рр.
Пагорб на Видумці. Олена Соловей з друзями. 1940-і рр.
Таємниця поховання на Грабнику
Софія Соловей, 1930-і рр.
Софія Соловей на балу. Рівне, 1930-і рр.
Досліджуючи старовинне рівненське кладовище «Грабник», я не раз чула скупі розповіді старожилів про історію трагічного кохання молодої дівчини Софії Соловей, яка тут похована. Окрім короткого напису дат життя та лаконічної епітафії на цементному пам’ятнику, ніяких подробиць не знала. Щоправда, на надгробку збереглося маленьке фото красивої молодої дівчини. Пам’ятник теж вирізнявся своєю нестандартною формою від інших надгробків старовинного кладовища. І ось, через 85 років після трагічного завершення земного життя, я роздивляюся світлини красуні Софії із щасливою посмішкою на обличчі в оточенні рідних і друзів. Про таких кажуть: «Їй би жити і жити»…
Софія Соловей серед учнів-скаутів біля Рівненської російської гімназії. 1930-і рр.
Племінник Софії Соловей пан Ярослав розповідає про життя і смерть тітки. Софія народилася у 1914 році, а її життя трагічно обірвалося у 1937-му. Жила Софія з матір’ю Домінікією, навчалася за польської влади в гімназії, була членом скаутської молодіжної організації. В родині дівчину згадували неймовірно життєрадісною, яка завжди серед молоді була в центрі уваги і, здавалося, що її знає все місто. Закохалася молода дівчина у польського офіцера з вірою у своє щасливе майбутнє. Коли ж дізналася, що він одружений, не могла з цим змиритися і його ж зброєю вистрілила в себе. Окрім світлин з безтурботного життя Софії Соловей, в архіві Маркових зберігаються і декілька фото з дня її поховання. На світлинах зображена велелюдна процесія, яка рухається за небіжчицею головною вулицею міста у напрямку Грабника. Попереду траурного поховального фаетона, в якому вміщена домовина, йдуть православні священники та чоловіки в цивільному (схоже, що це міське чиновницьке представництво). Присутність священника викликає здивування, адже зазвичай самогубців не ховали за церковним обрядом. І знову відповідь прийшла несподівано, коли до рук потрапили фото і листи з особистого архіву рівнян Наживенків, які мешкали на вул. Міцкевича в будинку № І8 і, очевидно, були близько знайомі із сім’єю Солов’їв.
В одному із листів читаємо:
«У нас в Рівному в минулу неділю сталася страшна трагедія. Застрілилася Соня Соловій і аж сьогодні, в п’ятницю, померла і сьогодні ж її поховали. Може знаєш, вона ходила з таким Міхалом плютуновим (молодший сержант – авт.) Це все трапилося через нього. Так що йому нічого з того, а її вже немає на світі. Який жаль!»
Похорон Софії Соловей. Рівне, 1937 р.
Пам’ятник на могилі С. Соловей на кладовищі «Грабник».
Отож, роковим пострілом дівчина вклала себе в лікарняне ліжко, а смерть прийшла через деякий час.
Пам’ятник на могилі Софії був споруджений батьком пана Ярослава Гордієм Марковим, адже він був фахівцем з виготовлення цементних виробів.
Шанований та не реабілітований Гордій
Гірка доля в’язня сталінських таборів дісталася Гордію Маркову, батьку нашого оповідача. Був він людиною працьовитою і тямущою у будь-якій справі, за яку брався. У 1930-х роках працював на будівництві доріг, мостів, колодязів, виготовляючи цементні вироби, які були необхідні для спорудження таких об’єктів. У 1930 році він одружився з 18-річною рівнянкою Оленою Соловей і молоде подружжя поїхало жити на хутір поблизу Березного. Там, біля с. Зурне, було у Марковців пристойне батьківське господарство, яке за тими часами вважалося зразковим. Коли ж прийшла в наш край радянська влада у 1939 році, Олена і Гордій Маркові переїхали до Рівного. Гордія відрядили на курси до Львова, а далі призначили директором «маслояйцебази», яка тоді знаходилася на вул. Хмільній. У скорому часі прийшла німецька окупація і нова влада змусила під страхом розстрілу керівників дрібних підприємств залишитись на своїх посадах і працювати на німців.
Марков працював на тій же базі технологом, а керівником призначили німця. За розповідями Гордія Маркова, найгірше було, коли на базу заходили фронтовики есесівці, тоді «краще було їм на очі не потрапляти».
Подружжя Маркових за німців мешкало в домі Анюти Мучинської на вул. Міцкевича. Це був гарний будинок із садком, що знаходився практично в центрі міста. Тож, окупанти поселили до них німецького офіцера, який був досить лояльним до господарів і навіть допомагав їм харчами.
Гордій Марков з сестрами Зоєю і Мариною. Березне, 1930-і рр.
Гордій Марков з сином Ярославом перед арештом. Рівне, 1946 р.
Згадує Я. Марков: «У моїх батьків після одруження 13 років не було дітей. Я народився у 1943 році і був їх першою і єдиною дитиною. Мама потім казала, що самі щасливі роки в неї були під час німецької окупації, бо народила довгождану дитину. Щодо сусідів, які жили поруч на Міцкевича, пригадую Волкових. У провулку, що вів до вулиці Словацького мешкали Водики. Неподалік було помешкання Базуріних, в яких у підвалі ми переховувалися під час бомбардування міста. Сусідами була сім’я Громадченків.
З розповідей батька знаю про його досить близьке знайомство із Уласом Самчуком та Степаном Скрипником, майбутнім Патріархом Мстиславом. У той час у Рівному це було коло української інтелігенції.
Коли ж батько працював на яйцебазі, німці до них на роботу присилали радянських військовополонених. Звичайно, що кожен з них мав надію втекти з полону. Їм потрібні були якісь документи та цивільний одяг. Батько з друзями допомогли багатьом людям зникнути з полону, серед яких було чимало радянських офіцерів. Мама пригадувала, як приходили до них додому невідомі чоловіки з запискою від батька: «Лєна, одягни, нагодуй і дай щось з собою». Допомагав батько й українським повстанцям. Серед них був такий Соловей із Межиричів, який вірші писав і не раз був засуджений за політичну діяльність. Через нього батько передавав нашим хлопцям медикаменти, які роздобував у Рівному.
Г.Марков на будівництві в с. Деражне, 1930-і рр.
Батька арештували в 1946 році у Сарнах, прямо з поїзда зняли. А їздив він на Полісся, бо працював тоді у конторі облспоживспілки і займався заготівлею продуктів. Спочатку батько сидів у Рівненській тюрмі, камера була на третьому поверсі. Ми з мамою ходили туди з передачами, які охоронці не приймали, то мама з татом перемовлялася через вікно. Маму теж арештовували і вона провела декілька днів у в’язниці. Жили батьки в той час на вулиці Східній, а поруч заселялися енкаведисти. До одного з них, такого Нирка, мама ходила й просила допомогти батькові. Він їй сказав: «Елена Павловна, не волнуйтесь, за вашим мужем ничего нет». Раз «ничего нет», то дали батькові десять років. Якби щось було, то дали б більше».
Протримавши Гордія Маркова півроку в Рівненській тюрмі, оголосили вирок за статтею 54-3 (зрада батьківщині) і спочатку відправили на Донбас у шахти, а потім повезли в Горьківську область у селище Сухобезводне, яке в народі називали «Сухач». Там був один із особливо жорстоких таборів ГУЛАГу, максимальна кількість в’язнів якого сягала 30 тис. чоловік. Основна робота – лісоповал. За розповідями Маркова особливо тяжким був час перебування разом із карними злочинцями. Коли ж політичні підняли бунт, тюремщики їх відділили. Велика кількість ув’язнених померла від голоду, особливо масово голодною смертю гинули молоді хлопці.
«Батько просидів строк від дзвінка до дзвінка. Вижив він у тих важких умовах завдяки рівнянину Василю Саблію. В той час в табір привезли багато медиків, які були засуджені по «справі лікарів». Один із них, який був хорошим хірургом, зробив батькові операцію на шлунок, відтявши ¾ цього органу. Підняти на ноги прооперованого допомагав Саблій, здобуваючи йому стопку спирту і ложку вершкового масла. Василь Саблій, який раніше був у Рівному знаним футболістом, теж відсидів разом з батьком десять років».
Повернувся Гордій Марков додому у 1955 році. Синові вже було дванадцять! Здоров’я у чоловіка ледь жевріло. Знайти роботу після ув’язнення було непросто. Саме в цей час неподалік Видумки будувалося підприємство «Водгосп» і його керівник Бісеров, попри перестороги згори, взяв Гордія на роботу. Працював спочатку десятником, а потім виконробом. Тоді він споруджував двоповерхові будинки поруч із станцію переливання крові (нині вул. С. Бандери). Працювати вмів, був вмілими керівником на будівництві. А дошкульне КДБ пильнувало за «неблагонадійним». Портрети будівельника Гордія Маркова вивішували на дошку пошани, а реабілітації від держави він так і не дочекався.
Рідна десята школа
Старт шкільного життя Ярослава Маркова співпав з початком другої половини ХХ ст. Перші чотири роки він навчався у чоловічій школі № 2, в якій нині розміщується Рівненське управління освіти (вул. Соборна, 30). У 5-й клас пішов у новозбудовану школу № 10, яка знаходилася на Грабнику.
Зі спогадів Я.Маркова: «Нова школа розміщувалася у чудовому 2-поверховому будинку, у підвалі якого був стрілецький тир. Навколо школи було велике подвір’я. З часом поруч зі школою з’явилися приміщення майстерні і теплиці. Ми разом із Христиною Воробій закладали шкільний садок, висадили корчі аґрусу, малини, смородини. За цю роботу я навіть одержав медаль. Першим директором 10-ї школи був Коваленко Григорій Стахович, який до цього очолював школу № 2. Переведення його в іншу школу було пов’язане із трагічним випадком, який трапився в 2-й школі у 1953 році. Під час занять семикласник, який був родом із Бармаків, вистрілив собі у скроню.
Я пам’ятаю наших вчителів. Більшість вчителів чоловіків були фронтовиками. Фізику викладав Василь Пилипович, англійську мову - Тиктін (він був без руки), російський мовник Олег Костянтинович Ярмолович (він був без правої руки), вчителька німецької мови Вайнер, вчителі Майорова, Воробйова, вчителька історії Феня Михайлівна. А серед моїх однокласників були Інна Макаревич, Марія Федонюк, Ліда Гринько, Славко Заєць, Борис Ткачук, Анатолій Панасюк, Алла Школа, Роман Омельчук. До речі, Роман Омельчук був Народним депутатом України 1-го скликання. Зі мною вчилися хлопці і дівчата, які переважно жили в районі Грабника, хоча й були учні із навколишніх сіл».
І родять яблука в саду
Пізня осінь вкрила землю опалим листям, оголивши дерева, а в саду Марковців на Видумці деінде яскраво червоніли яблука. З паном Ярославом йдемо його садом і він з особливою гордістю і любов’ю знайомить нас із кожною деревиною.
Ярослав Марков біля ресторану «Спорт». Рівне, 1960-і рр.
Ярослав Марков робітник заводу РЗВА, 1970-і рр.
Зустріч на Видумці, 2022 р.
Я.Марков, 2022 р.
Це була цікава зустріч із людиною, яка є носієм нашої колективної пам’яті. Додам, що Ярослав Гордійович, після закінчення школи до 1971 року працював на РЗВА (Рівненському заводі високовольтної апаратури). Потім закінчив Рівненський текстильний технікум, а далі навчання в Інституті інженерів водного господарства. Наступний, у 45 років, його трудовий етап був у «воднику».
