Стара Литовська у спогадах (Частина 3)

Жили вони в будинку на розі вулиць Шевченка і Литовської. Коли розпочалася війна, тітка Оля вмовила чоловіка виїхати в Німеччину до її рідних сестер. Через якийсь час, вже за бажанням дядька, вони повернулися назад до Рівного. А коли в І944 році сюди прийшла радянська влада, то їх заарештували. Ольгу разом з молодшою донькою Оленкою відправили в м. Ленін-Кузнецький Новосибірської області, а Дмитра - в інші краї. Дядько Дмитро працював на лісоповалах і потім нам розповідав страшні речі з табору. Їхні діти Арсеній і Тетяна втекли до тітки Валі у Рівне. Потім Таня захотіла до мами, її туди відправили. Більше назад вони не повернулися. Поки дядько Дмитро був на Півночі, тітка Оля вийшла заміж за якогось татарина. Арсеній залишився в Рівному у рідні, став кіномеханіком, їздив по районах й крутив кіно. Пізніше поїхав до матері на Сибір і не повернувся. Коли дядька звільнили, він поїхав до дружини, та в неї вже була інша сім’я. Він приїхав до Рівного,  якийсь час жив із нами. Дмитро Комаренко працював в Художніх майстернях, виготовляв різні цікаві речі з дерева. До кінця життя був самотній. Похований на кладовищі «Дубенське».

Моє дитинство пройшло поруч із Кавказьким пагорбом. Там знаходилися єврейське і православне кладовища, а між ними була досить товста цегляна стіна, огорожа кладовища. Пам’ятаю будиночок, схожий на невеличку вежу, в якому жив сторож кладовища. Мама розповідала, що німці під час війни з концтаборів вивозили  сюди тіла полонених, яких закопували в ярах. Серед мертвих іноді ховалися й живі, яким цей сторож допомагав зникати з міста в ліси. Німці його вислідили і розстріляли.

Усе моє дитинство пройшло на «єврейці». Вхід на православне кладовище був там, де нині збудоване приміщення архіву. Пам’ятаю ворота, що були схожі на арку. Територія православного кладовища була засаджена деревами, а єврейське було без дерев. Єврейське кладовище сторожив такий дивний чоловік, якого ми чомусь називали «Бе-бе» (очевидно, він був німим і вигукував незрозумілі слова).  Хлопці постійно бігали по кладовищу, стрибали по пам’ятниках, а він проганяв їх, коли ж кого піймав, то крутив за вуха. Ми боялися цього чоловіка і ним страшили менших. В моїй дитячій пам’яті залишилося це кладовище з величезною кількістю цементних надгробків і пам’ятників, частина яких були кимось зсунуті з місця поховання.

Я пам’ятаю, як ховали євреїв.  Несли покійника по вулицям Литовській і Шевченка. Небіжчик був замотаний у саван, його несли на ношах в сидячому положенні, без домовини. Мені здається, що в цій поховальній процесії були лише чоловіки, які дуже швидко йшли, майже бігли, і щось співали чи вигукували.

З північного схилу «кавказького» пагорба, біля вулиці Млинівської (тепер вул. Князя Володимира), було інфекційне кладовище. Там був великий яр. Взимку ми йшли туди кататися на санчатах, а мама нам не дозволяла і говорила, що там поховані померлі в госпіталях.

Олександра Косьмівна нині мешкає в багатоповерхівці на вул. Кавказькій, фактично в тому ж районі, де пройшло її дитинство. Вона закінчила Рівненський педагогічний інститут і все життя працювала вихователькою в дитячому садочку.  Жінка залюбки поділилася яскравими спогадами про життя родини, ілюструючи свою розповідь світлинами і документами, яких досить багато в її домашньому архіві.

Колись річка, що протікала біля нас, мала інше русло. Вздовж ріки був вал і наші городи весною і після злив менше затоплювало водою. Пам'ятаю, як дощ пройде, мама казала мені, щоб йшла на луг і назбирала грибів. Там завжди росли печерички.  У нас по всіх людських городах били джерела. От сусід зробив озерце у дворі, бо там є джерело. Два метри прокопаєш і б'є з-під землі вода. Колись на річці був шлюз і мій вітчим там руками в'юнів ловив. А в кінці Церковного провулку був місток, який вів на хлібозавод, що був на другому березі Усті. Ото поруч з тим мостиком і був шлюз.