СТАРА ЛИТОВСЬКА У СПОГАДАХ (Частина 2)

11/11/2024

Блог

Родина Окопних, Бабичів, Романюків

З Ігорем Олександровичем Окопним ми були знайомі ще з 1980-х років. Вчитель за фахом, він у ті часи був відповідальним секретарем товариства «Знання», а також часто виступав з лекціями і бесідами в трудових колективах та навчальних закладах. Лекторською роботою займалися і музейні працівники. Тож, перетинаючись на публічних майданчиках, спілкуючись з цим інтелігентним чоловіком, гадки не мала, що він із корінних рівнян і доля великої родини Окопних тісно переплітається з історією Рівного. Вже з 2010 року ми стали більше спілкуватися і я почула багато цікавих оповідей про рівненську минувшину.

Родина Окопних до Другої світової війни мешкала в тій частині вулиці Литовської, де нині знаходиться Рівненський технікум технології та дизайну. Тож дитяча пам’ять пана Ігоря зберегла цікаві події і факти, адреси та імена свого дитячо-юнацького оточення з цієї вулиці.

Спогади Ігоря Окопного, записані у 2012 році, публікуються вперше, вже після закінчення його земного життя.
«Рід Окопних, як і наше прізвище, має глибокі українські корені і, скоріше за все, мій далекий пращур потрапив на Волинь з Полтавщини. Мій дід підпрапорщик 197-го Путивльського полку Іларіон Пилипович Окопний, учасник Першої світової війни, батько чотирьох дочок і одного сина Олександра загинув в Карпатах у 1917 році. Його син і мій батько Олександр в тих же карпатських горах під Коломиєю зустрів Другу світову війну, опинився в оточенні, потрапив до німецького полону, виніс усі тяжби полоненого і повернувся до Рівного.

Окопний Іларіон з дружиною. Рівне, поч. ХХ ст.
Ларіон Окопний, 1914 р.
Олександр Окопний. 1938 р.

Жили ми в добротному одноповерховому дерев’яному будинку на вул. Литовській, 49. Цього будинку вже немає, його знесли, коли будували проспект Миру. В тій хаті було вісім кімнат. Це була наша батьківська спадщина. З однієї сторони жила наша сім’я, з другої – сім’я Бабичів. Валентина Бабич (Окопна) була молодшою сестрою мого батька.
У мого діда Окопного було п’ятеро дітей – чотири дочки і один син, мій батько. Всі сестри здобули хорошу освіту. Мій батько закінчив Рівненське реальне училище, завжди цікавився технікою і навіть за Польщі мав власного мотоцикла. Під час війни мама переховувала цей мотоцикл у розібраному вигляді на горищі. Батько був мисливцем, мав рушницю і часто ходив на плювання. Він навіть літав на якомусь літаку (маю фото, де він одягнений у льотну форму). Батьки одружилися у 1934 році. Моя мама Ніна Іванівна (дівоче прізвище Пенкало) була родом із с. Себліще (Холмщина). Війна розкидала нашу сім’ю, а у 1947 році батьки розлучилися.

Ніна Окопна. Рівне, 1920-і рр.
Весільне фото Олександра і Ніни Окопних. Рівне, 24 грудня 1934 р.
Ігор Окопний. Рівне, 1939 р.
Олександр Окопний. Рівне, 1930-і рр.
Олександр Окопний (справа). 1945 р.

В Олексія і Валентини Бабичів, з якими ми жили в одному домі на Литовській, було двоє дітей – Ростислав і Наталка. З двоюрідним братом Славком ми були ровесники і близькі друзі. Наше дитинство і юність пройшли на Литовській.

Подружжя Валентина і Олексій Бабичі. Рівне, 1936 р.

Сплили роки і Ростислав Бабич став відомим музикантом, Народним артистом України, лауреатом Державної премії України, був професором Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв, диригентом естрадно-симфонічного оркестру Держтелерадіо. А шлях до музичного мистецтва розпочався з часу, коли батько купив синові акордеон, з яким він не розлучався і наполегливо удосконалював майстерність і віртуозність гри. Юного музиканта запрошували грати в ресторанних оркестрах Рівного. Потім було навчання у Львівському музичному училищі та Державній консерваторії в Києві.

Сім’я Бабичів. Рівне, 1940-і рр.
Ростислав Бабич. Рівне, 1951 р.
Ростислав Бабич, 1950-і рр.

Бабичі жили більш заможно і допомагали нам з мамою виживати, адже мій батько надовго застряг на війні. Тітка Валя була натурою творчою, навчилася виготовляти паперові квіти, які мокала у віск, і вони ставали ніби живі. В повоєнний час такий декор був дуже модним і кожній господині хотілося придбати яскраві штучні квіти для оздоби своїх осель. Тітчина сім’я була набожна, в кімнатах на стінах висіли образи, а Славко якийсь час був прислужником у Свято-Успенській церкві, коли настоятелем храму був протоієрей Михайло Носаль.
На місці нашого будинку нині розміщується Будинок урочистих подій.
Пригадую сусідів з нашої вулиці, які мешкали тут ще з довоєнних часів. Поруч з нами жили Маньковські, які мали кузню і займалися ковальською справою. На проміжку від сучасного Проспекту Миру до вул. Кавказької жили Дубинки, Коломійці, Скрипковські, Шведи, Турницькі. Трохи далі – Колдуни, Шиповські, Кудацькі. На Литовській жив Микола Янушевський (Коля «Маленький» за книгою Д. Медвєдєва «Це було під Ровно»), який після війни працював директором кінотеатру «Партизан». Мешкала тут красуня пані Богуш, яка працювала вчителькою. Турницькі – це велика польська сім’я. Дубинки – наші родичі по лінії Окопних. Жив тут пан Талащук, який займався колекціонуванням поштових марок, монет, старовинних книг, він навіть мав свою крамницю антикваріату. Мешкала на Литовській родина вчителів на прізвище Талюта
На розі вулиць Кавказької і Литовської стояв мурований будинок, на стіні якого великими літерами червоною фарбою була написана назва фільму «Голубые дороги» (це був дім А. Богуш).
На початку вулиці (зараз територія дитячого садка) після війни був просторий плац, куди звозили військову техніку. Ми, хлопчаки, розбирали там мотори, щоб дістати з них підшипники, які нам були потрібні для виготовлення самокатів.
В текстильному технікумі (називали його «будова») в кінці війни розміщувався військовий шпиталь. Ми, діти, гралися серед поранених. Дивлячись, як вони ходять на милицях, ми й собі скакали з палицями під час своїх забав. Тут я вперше верхи на коні покатався. Після евакуації шпиталю на подвір’ї залишилася велика бензоцистерна. Під час голоду 1947 року в цій цистерні жили «брянські» (так у нас називали росіян, які приїжджали сюди в пошуках їжі). Вони збирали хліб, картоплю для родин в Росії. Потім в приміщенні сучасного технікуму була контора «заготзерно».
Починалася наша вулиця від «пожежки» і простягалася до вулиці Млинівської. Торцем до Литовської виходила вул. Кавказька. І ось там, на пагорбі, за перетином з Кавказькою було православне кладовище. Я пам’ятаю, що від вул. Литовської на кладовище вела висока брама (два цегляні стовпи). На цьому кладовищі була похована моя баба, батькова мати. Коли було розпорядження влади зносити це кладовище і розпочинати там будівництво партійного архіву, мій батько переніс бабину могилу на Дубенське кладовище. Землю зняли бульдозерами. Вулицю, яка раніше йшла дугою, випрямили».

Алла Олексіївна Шелест (Романюк) - двоюрідна сестра Ігоря Окопного по мамі.

Її мати Надія була рідною сестрою Олександра Окопного. Батько пані Алли – Олексій Романюк в молоді роки потрапив до Рівного із Білорусії. Людина грамотна і заповзятлива, він зміг самотужки зіп’ятись на ноги, збудував 2-поверховий будинок на вул. Омелянівській, в якому розмістив пекарню і власне житло. В сім’ї Романюків було троє дочок.
Лікар-фтизіатр, чудовий спеціаліст лікування туберкульозу кісток, Алла Шелест працювала у Рівненському тубдиспансері 53 роки, аж до 2008 року, коли їй виповнилося 78 років.
З Аллою Олексіївною ми познайомилися у 2013 році і тоді я записала її цікаву і вразливу розповідь про родину, в якій були спогади і про вулицю Литовську.

«Моя мама Надія – рівнянка із родини Дубинко (по бабі), які мешкали на вул. Литовській. Там був цілий їх куток - від вулиці Литовської до вулиці Шевченка. Зараз там побудовані будинки Проспекту Миру. Дубинки були бідні. Прабаба була родом з села Тинне, а прадід – рівненський. Це його була земля на Литовській. В них було багато дітей. Біля текстильного технікуму жив Артем Дубинко (хата досі збереглася). А між їхніми оселями мала хату моя бабця. Баба Єфросинія вийшла заміж за Іларіона Окопного, який загинув у Першу світову війну. Залишилася вона молодою 30-літньою вдовою з п’ятьма дітьми, матір’ю Степанидою і 5 десятинами поля під Бармаками. Потім те поле по десятині дочкам пороздавала в придане. Прабаба Степанида Дубинко була повитухою, зналася на зіллях, була дуже доброю і допомагала людям. Похована моя баба-повитуха на Дубенському кладовищі, там, де моя мама і тато.

Весільне фото Надії і Олексія Романюків. Рівне, 1929 р.
Сім’я Романюків. Рівне, 1940-і рр.

Діти вулиці Литовської. 1940-і рр.

Алла Романюк. Рівне, 1930-і рр.

Алла Романюк. 1930-і рр.

Родина Романюків-Окопних на кладовищі «Литовське». 1950-і рр.

Із колишніх сусідів з Литовської пам’ятаю Маньковських, які жили напроти старого приміщення текстильного технікуму. Були вони досить бідними, хоча розказували, що за царя їх дід займав якусь чиновницьку посаду.
На Омелянівському кладовищі у нас було три поховання - прадід, прабаба і баба. Коли у 1960-х роках нам сказали забрати звідти могили своїх рідних, то мама пішла туди з простирадлом і ящиком. Зібрала усі кісточки з розкопаних могил і поховали їх поруч з могилою мого батька на Дубенському кладовищі.
В дитинстві ми бігали на «окописько» (єврейське кладовище), але, не дай Боже, звідти барвінок принести! Баба дуже сварила нас, бо не можна тривожити мертвих.
Єврейське кладовище від православного було відділене ровом. Вхід до православного кладовища був через браму. На єврейське кладовище вхід теж був з вулиці Литовської. Нам було цікаво спостерігати як хоронять євреїв. Несли цих покійників Литовською і дуже швидко бігли. Небіжчик лежав на ношах, був замотаний у саван. Я пам’ятаю, що на «окопиську» було дуже багато цементних пам’ятників.
Нижче «окописька», зліва, було «холерне» кладовище. Там теж були могили. Були поховання турецькі з півмісяцем на пам’ятниках. Я знаю, що колись інфекційних померлих ховали так: спочатку сипали в могилу вапно, а на нього вже ставили домовину. А ми всі пили воду з криниці, яка була внизу під «окописьком», не відаючи, що це було небезпечно.