Тетяна Горбукова - мрія, якій вона не зрадила
Тетяну Горбукову знають як берегиню молодих поетичних паростків, яка роками плекає кожне слово юних поетів, об’єднавши їх у творче коло «Поетарху», що діє у Рівненському Палаці дітей та молоді. Вона відома у Рівному поетеса і педагог, яка увесь свій творчий потенціал віддає дітям. Завжди усміхнена і привітна, лагідна і ввічлива, доброзичлива і натхненна. Здається, що ця жінка завжди щаслива.
Про творчість пані Тетяни, про сотні її учнів, які досягли успіхів у літературній творчості, про видання поетичних збірок і плани на майбутнє можна говорити годинами. Але одна із зустрічей з переглядом старих чорно-білих світлин у її сімейному альбомі, занурила наше спілкування у спогади з життя родини Тетяни Горбукової.
Кременець і Рівне – два найрідніших міста в її житті. Все, що було найбільш пам’ятним і знаковим, пов’язане з цими волинськими містами. Всі найдорожчі люди тут живуть чи спочили у цій землі. Пані Тетяна, згадуючи життєві шляхи своїх рідних, стишеним м’яким голосом переповідає найбільш цікаві епізоди і дуже часто вживає пестливі слова, наскрізь пронизані щирою любов’ю.
Записавши оповідь Тетяни Горбукової, ділюсь цими спогадами із читачами сайту Рівненського краєзнавчого музею, адже тут є часточка історії нашого краю.
«Моє дівоче прізвище Майорова. Я народилася в сім’ї військового в селищі Стара Синява тодішньої Кам’янець-Подільської області. Коли мені було три роки, батьки переїхали в місто Кременець, де жила моя бабуся по мамі Ганна Корженевська.
Корженевські – це свого часу досить відома рівненська родина, яка мешкала на тодішній вулиці Золотій (тепер вул. Валерія Опанасюка). Бабуся Ганна вийшла заміж за Івана Кузьмича Сірчука, відомого у Рівному кравця. Корженевські -Сірчуки були людьми досить заможними і всім своїм чотирьом дітям змогли дати гімназійну освіту. Бабуся теж закінчила курси в Києві, які прирівнювалися до рівня вищої освіти. Діти – Ірина, Євгенія (моя мама), Микола і Зоя були людьми високоосвіченими, знали латину, польську мову. Навіть мене пізніше вчили польської мови і я знала чимало польських віршиків і пісень. Сім’я була інтелігентною, часто в їхньому домі влаштовувалися літературні вечори. Моя мама у Рівному закінчила російську гімназію, яка знаходилася на колишній вулиці 13-ї дивізії (тепер вул. С. Петлюри) і особливо захоплювалася біологією. Мама гарно малювала і в нас збереглися її зошити з біології з малюнками. Мама пояснювала нам, що погода залежить від Місяця. Вона часто передбачала погоду, тому що цьому їх навчили в гімназії».
Зауважимо, що в той час, коли Євгенія Сірчук навчалася в російській приватній гімназії, предмет біології і малювання там викладав відомий рівненський педагог, друг барона Ф.Штейнгеля, Іван Хомич Куліш. Про те, що І. Куліш був чудовим вчителем, навчив багатьох дітей малюванню, сам писав вірші і знався на класичній світовій літературі, згадували колишні учні гімназії.
Про родину Корженевських згадували у своїх спогадах рівненські старожили. Корінна рівнянка Галина Зеленко, родина якої теж у міжвоєнний період мешкала на вулиці Золотій, розповідала, що поруч з ними на цій вулиці жив дід Антон Корженевський, якого сусіди звали «Фантусь». Цей пан був людиною дуже набожною. Не зважаючи на свій досить поважний вік, він щосуботи вставав удосвіта й пішки йшов у Корецький монастир на вечірню службу.
Продовжує Т. Горбукова:
«В Кременці у Корженевських була дача і перед війною у 1939 році вони туди поїхали, а повернутись назад до Рівного вже не змогли, там були німецькі окупанти. У 1941 році діда забрали на фронт і в тому ж році він загинув біля Паневежиса (Литва). Про те, де він загинув ми дізналися лиш у 1966 році, знайшовши його ім’я написаним на плиті братської могили.
Батьки розповідали нам, як під час війни дідусь Володимир Корженевський, який жив на вулиці Шевченка, їздив на велосипеді з Рівного до Кременця, щоб дізнатися чи в нас все гаразд.
У нашому рівненському родовому корінні є ще прізвище Сазанські. Анастасія Сазанська була двоюрідною сестрою моєї бабусі Ганни. Її чоловік Олександр мав чудовий голос і співав у церковному хорі Свято-Воскресенського собору в Рівному. Під час війни ця сім’я потрапила на підневільну працю в Німеччину, вони втратили доньку Марію. Після війни Сазанські опинилися за океаном у Сан-Франциско (США) і з часом стали доволі забезпеченими людьми. Розшукавши родину в Україні, стали надсилати нам у Кременець різні подарунки, полегшуючи тодішнє скрутне життя нашої сім’ї.
Мій батько Іван Майоров попри те, що був військовим-фронтовиком, писав чудові вірші і багато з них присвятив нашій мамі. Очевидно, поетичний талант батька дістався мені і моєму старшому брату Славкові, який хоча й мав технічну освіту, чудово володів словом, знайшов себе у журналістиці. Ми всі четверо дітей Майорових були наділені талантом, кожен по-своєму має потяг до творчості. Це, очевидно, від батьків.
Великий позитивний вплив на моє виховання мала моя тітка Ірина, сестра моєї мами й моя хрещена мама. Була вона вчителькою фізики і математики. Не маючи власної сім’ї, тітка всю свою любов і знання віддавала нам, чотирьом дітям Майорових. Особливе значення мало для нас обов’язкове відвідування бібліотеки, яка була досить далеко від дому. Я пам’ятаю, як ми з тіткою Ірою, взявши великі сумки, їхали через увесь Кременець в бібліотеку за книжками.
Батько теж зібрав велику домашню бібліотеку. У п’ятому класі я читала роман Стендаля «Червоне і чорне». Мама схвильовано говорила татові: «Навіщо ти дозволяєш їй це читати?» Батько відповідав: «Дитина зрозуміє стільки, скільки їй потрібно». І я читала все, що хотіла. В третьому класі я написала свій перший вірш. Я жила у світі фантазій і мрій. Білі аркуші паперу швидко перетворювалися на густо списані рядки і малюнки. Малювання – це ще одна моя дитяча любов. Часу писати і малювати в мене було більш ніж достатньо, бо дитячі роки були вщент заповнені хворобами. А мрія – балет і театр жар-птицею летіла попереду. І був Кременецький Будинок культури, де я почала займатися в балетній студії і вперше стала на пуанти. Був театр, де я зіграла свою першу роль маленької розбійниці у «Сніжній королеві». Після закінчення школи працювала піонервожатою в сільській школі і відчула, що працювати з дітьми мені легко, ми були з ними «на одній хвилі». А далі, за порадою мами, я поїхала в Рівне і поступила на філологічний факультет Рівненського педагогічного інституту.
Так розпочався мій рівненський етап життя, життя з творчістю, з дітьми, з чудовим колективом Палацу дітей та молоді.
У Рівному я зустріла свою долю – В’ячеслава Горбукова, народила сина. Родина мого чоловіка В’ячеслава по материнській лінії – корінні рівняни. Моя свекруха Раїса Горбукова з великої родини Мучинських. Сім’я чоловіка мешкала в старому будинку на тодішній вулиці Червоноармійській (тепер вул. С. Петлюри) напроти красивого будинку, де нині розміщений музей У.Самчука та музей бурштину. Старі родинні фото Мучинських – це ще один цікавий екскурс в минуле Рівного».
Подруги Єфросинії Мучинської. Рівне, поч. ХХ ст.
Іван Мучинський. І9І6 р.
Сім’я Івана і Єфросинії Мучинських. Рівне, І930-і рр.
Єфросинія Мучинська (справа) з подругою. Рівне, 1939 р.
Раїса Мучинська (справа) з подругою. Рівне, 1936 р.
Раїса Мучинська (справа) з подругою. Рівне, 1938 р.
Раїса Мучинська (зліва) з подругою. Рівне, 1939 р.
Василь і Раїса Горбукові. Рівне, 1947 р.
Раїса Горбукова з сином Вячеславом. Рівне, 1940-і рр.
Раїса Горбукова з сином.
Раїса і Василь Горбукові біля свого дому на вул. Червоноармійській. І970-і рр.
Сім’я Горбукових, 1949 р.
Раїса Горбукова. І950-і рр.
В’ячеслав Горбуков. І970-і рр.
Здавалося б всього лиш фото, а скільки спогадів навіяли! І як то доля може повернути доньку в місто, де зростала мати, де молилася бабуся, де на старовинних рівненських кладовищах є могили пращурів Корженевських-Сірчуків.
А ще в тій оповіді є одвічне – мрія, якій вона не зрадила і слово, яке є одвічне.
