Спогади про Голодомор
Як відомо, трагедія Голодомору 1932 – 1933 рр. оминула мешканців Рівненщини, оскільки територія сучасної Рівненської обл. на той час перебувала у складі Польщі. Проте після завершення Другої світової війни тисячі людей, які в період Голодомору проживали в центральних, південних, східних областях України, з різних причин переїхали сюди. Тому на Рівненщині у 2000-х роках вдалося записати десятки свідчень про той страшний час, про національну катастрофу, яка за своїми демографічними наслідками прирівнюється до втрат України у Другій світовій війні. Вашій увазі пропонуються кілька свідчень, які зберігаються у фондах РОКМ.
Спогади про Голодомор 1932-1933 рр.
Зайцева Антоніна Семенівна,1924 р.н., уродженка с. Білка Барашівського р-ну Житомирської обл., яка на час запису проживала у Рівненській області.
Пише до Вас дочка вдови, інваліда Великої Вітчизняної війни, 1924 р. н.
Передаю Вам свідчення з маминих слів. До 1946 року вона проживала на хуторі біля с. Білка Барашівського р-ну Житомирської обл. На той час їй було 8 років, але пам’ять дещо зафіксувала. Її мама працювала кухарем у маєтку пана Чернецького. За розповідями бабусі, то були дуже добрі люди. На свята робітникам вони робили подарунки, навіть коштовності. Все це надбане і згодилось під час Голодомору. Бабуся докладала всіх зусиль, щоб врятувати дітей. Добиралася до Києва і там панські речі вимінювала на хліб. За її розповідями, у Києві було всього вдосталь.
Старша сестра мами часто з торбиною ходила по селах. Їй вдавалося щось із їжі принести. Адже по селах були люди, що мали припаси. Бабуся збирала колоски з жита, сушила їх на печі, потім товкла і варила страву. Діти наривали багато гороб’юшки. Вона нарізала і домішувала її до звареного. Брат полював на ворони. Батько просив дітей, щоб тільки не їли жолуді.
Запам’ятались їй на все життя опухлі мамині ноги, шкіра лопала і з них стікала сукровиця.
Навесні, йдучи до школи, вона бачила трупи дорослих людей і дітей. Йшла й бачила то там, то там, через декілька кроків неживих. Сльози й сьогодні течуть з її очей.
Коли масово почали вмирати діти, у школі варили і роздавали калатуху. Колгосп варив і давав людям суп. Її мама віддавала дітям і свою пайку, батько з дітьми не ділився, з’їдав усе сам. По сусідству вмерли чоловік і жінка. Лишилося троє дітей. Їх на утримання взяв колгосп.
На початку голодомору з колгоспу було вивезено зерно, нібито на обмін. Вивезено і не повернуто. Голова колгоспу був заслуженою людиною. Як міг, так рятував людей у селі. Троє його синів полягли на полі бою у Великій Вітчизняній .
У сусідньому селі стався страшний випадок: мати з’їла своїх дітей.
У 1946-1947 рр. Мої батьки перебували на Львівщині, у Яворові, потім у Раві-Руській. Батько був військовим. Рештки хліба, що лишались від пайка, мама виносила на базар. Так люди із західних областей вимінювали речі на хліб. На жаль, тих речей не лишилося.
Розповідь про Голодомор була передана мені ще в юності, вірніше у шкільні роки. Ця тема переслідувала мене все життя. Вважаю, що недоречно було б не відгукнутися.
Зайцева Антоніна Семенівна і її дочка Тимощук Наталія Валентинівна.
Лист в РОКМ надісланий у липні 2007 р.
Нечипорук (Пащенко) Наталія Карпівна, 1927 р.н., уродженка с. Греблі Семенівського р-ну Полтавської обл.
Прочитала в газеті «Волинь» оголошення про збір спогадів про голодомори 1932-1933 рр. і 1946-1947 рр. і пишу Вам, як очевидець тих подій. Точніше, я пережила обидва голодомори. Нас було троє дітей, я найстарша, може, тому й вижила. Добре пам’ятаю, як ми чекали, щоб викинуло колосочки. У нас ще був прихований мішок кукурудзи в качанах, яку тато змолов разом з качанами, і мама рвала лободу, кропиву, гичку з буряків, усе це змішувала з кукурудзою і якось випікала «блінчики» (оладки). Нас рятувала молоком корова. Якось по селу ходили два чоловіки - уповноважені - з ломом, шукали зерно. Тато поклав те пшоно на ліжко під подушку і сказав, щоб я сиділа на ньому, поки ті дядьки будуть у хаті. Вони шукали зерно всюди, забрали квасолю, що ще була у глечику, і пішли, глянувши і записавши, що ще є корова, пізніше і її забрали. Згодом, коли вже і пшоно закінчилося, тато зібрав спідниці, корсети, хустки шерстяні і поїхав на Кавказ, щоб виміняти зерна, бо вже мама почала пухнути і однорічний братик, якого вона годувала. Через тиждень повернувся тато весь у сльозах, ніякого зерна не було, бо в дорозі його обікрали, ще й прирізати хотіли. Допомогли родичі: брат мами, дядько Гнат, дав відро картоплі, а дід Мануїл, батько тата, хоч і дуже скупий, але теж дав картоплі, щоб посадити в полі. Вже жито наливалося, буряки підростали, і ми з сусідськими хлопцями їх таємно проривали в колгоспі, пекли на вогні і їли, а про хліб тільки мріяли. Тато хворів, і яка ж була радість, коли дід Мануїл приносив буханець пополам з картоплею, спечений для хворого тата, який майже все віддавав нам по малесенькому шматочку.
Наше село було молоде – 30 дворів. У 1933 р. померло з голоду 7 чоловік дорослих і 4 дітей. Мій тато довго пухлий ходив і в 1937 році помер. З того часу моє життя стало ще важчим. Пам’ятаю, як організовували колгоспи: забрали коня, віз, плуг, борони, гонили на роботу жінок, дітей, а на обід видавали ріденьку затірку по 1 літру на члена сім’ї. А я весь час дивилася, коли піднімуть червоний прапор у центрі села – сигнал отримувати порцію обіду. В 11 років мені довелося працювати в городній бригаді, щоб заробити на школу, а в неділю з мамою ми косили сіно для корови і заготовляли собі на зиму паливо та привозили возиком додому.
У школу я ходила одна зі свого села за
А в 1947 р. в нас знову був голод, та мені Бог послав щастя вчитися в Рівненському вчительському інституті, і Західна Україна мене врятувала від голодомору. Середню школу я закінчила з відмінним атестатом (тільки з фізики «4»). Маючи добру пам'ять, я конспектувала лекції за викладачами, а студентки Якубець Стася з Шубкова, Ваширенко Галя з Кустина брали мої конспекти на вихідні додому, а в понеділок привозили мені «підкріплення», бо 600 грамів хліба, який давали нам у їдальні, було мало молодому організму. А на екзамен я сідала за перший стіл, перед викладачем, на прохання групи, за що мені щедро платили студенти продуктами всі два роки навчання. А з Полтавщини мені лише листи йшли, сповнені сльозами і муками голоду. Ось тому, що мої дитинство і юність пройшли в голоді і тяжкій праці, я не повернулася туди, де виросла, а завдячую долі тим, що зупинила мене тут, і я відпрацювала 40 років вчителем математики в смт Смига.
Лист надісланий у Рівненський обласний краєзнавчий музей у липні 2007 р.
Григорій Макарович Мірошник, 1927 р.н., який у той час проживав у с. Чичеліївка Кіровоградської обл., на час запису – у м. Рівне.
У 1932-1933 рр. я зі своїми батьками, братами і сестрами жив у своєму селі Чичеліївка. Село було велике, така довга вулиця, була сільська рада, завод графітний… Це недалеко від Жовтих Вод. Нас у сім’ї було 6 чоловік. Навесні 1933 р. померла перша сестра. Батько працював у колгоспі й ходив на промисел: на полі виорювали минулорічну мерзлу картоплю й добували з неї крохмаль, ще він ходив віяти чечевицю й трохи приносив у торбині додому. Ми її терли на жорнах, додавали квіти з бересту, з акації, лободу, робили млинці й пекли їх просто на плиті. Тим, хто працював у колгоспі, давали кондьор – такий суп із пшона, тільки одну порцію, незалежно від кількості душ у сім’ї. У селі ще така приказка була:
- Куди йдеш, куди йдеш, куди шкандибаєш?
- А в по кандьор, хіба ти не знаєш?
А як вже хто не міг на роботу ходити, то й давати переставали. Ні лісу, ні великої річки в селі не було, щоб там можна було якусь їжу добути. На стежках не можна було знайти ані зернини. Потім померла ще одна сестра, далі батько. Старший брат тоді виїхав на Криворіжжя і вже в село не повернувся, звідти його і в армію призвали в 1939 р. Він служив на флоті, в Амурському військовому окрузі, і під час проходження служби загинув у залізничній аварії, це сталося ще до війни з Німеччиною.
Ми з мамою ходили на поле, різали жито, яке вже дозрівало, м’яли колоски й пекли житяники. Після смерті матері я залишився в хаті один. На городі все заросло бур’янами. Я їв ягоди пасльону, ще кукурудза була, вишні в садку…Виживав за рахунок того, що давали люди. Якось ішов по дорозі, впав у придорожну канаву і вже не мав сил звідти вилізти. Мимо проходив якийсь дядько. Він мене звідти, з болота витяг і відвів на колгоспну бригаду, де мене трохи підгодували. Потім голова колгоспу запитав, хто може мене взяти до себе. Я жив у різних людей, пас корови, допомагав по господарству. Мені пропонували йти в дитячий будинок, але я цього не хотів, боявся.
У той час у селі повмирали від голоду й інші люди, але скільки саме, я сказати не можу. Казали, що одна жінка з’їла свою дочку. Усіх ховали на сільському цвинтарі, і важко було зайти когось, щоб викопати яму. Про те, чи забирали представники влади в людей останні продукти, нічого сказати не можу: коли батьки померли, мені було лише 6 років.
Так я жив до 1944 р., коли мене призвали в армію. Я воював на фронті, служив до 1951 р., усього шість з половиною років. Службу проходив у різних місцях, але в Україні. Після демобілізації їздив у Чичеліївку, але там вже нікого з родичів не лишилося. Демобілізувався в Рівному, потім працював у міліції. У відставку вийшов у 1980 р. у званні майора.
Я прожив непросте життя. Усього досяг сам, своїми силами, але красти не пішов.
Записала Гавриш Наталія Мирославівна 10 липня 2007 р.
Спогади Погрібняка Григорія Івановича, 1926 р.н., який проживав у тодішньому районному центрі, а тепер с. Градизьк Глобинського р-ну Полтавської обл., на час написання - у м. Рівне.
Пам’ятаю себе з трьох років, з голодоморного 1932 року. Наша сім’я тоді складалася з трьох чоловік: батько, мама і я, старші брат і сестра померли ще раніше від якоїсь хвороби. А ще постійно в неділю й на релігійні свята до нас приходила моя бабуся, мамина мама Євдокія ( Явдоха, баба Дунька). Вона була дуже побожна, а неподалік від нашої хати знаходилася церква святого Георгія, і вона завжди брала мене з собою на службу. Бабуся пестила мене, пригощала цукерками, котрі , як я потім дізнався, виміняла на свою золоту обручку в магазині «Торгсин». Навесні 1932 року вона перейшла жити до нас, того ж року бабуся померла. Пам’ятаю, як я запитав матір, чому бабуся Дунька стала такою товстою, а мама з сумом відповіла, що вона опухла від голоду. Коли бабуся померла, батько змайстрував домовину, і ми поховали її на Георгіївському цвинтарі. Але поминального обіду не було, бо нічого було їсти. У батька теж почали пухнути ноги. Сусід, Мілетій Харченко, після похорону зайшов до нашої хати й порадив батькові, який був хорошим теслею, швидше їхати до якогось міста, щоб влаштуватись на роботу, бо там давали харчовий пайок, і таким чином врятувати себе і нас з мамою від голодної смерті. Батько вирішив поїхати в Харків, де вже працював його земляк і товариш Іван Бублик і де були потрібні теслі.
Урожай з нашої присадибної ділянки, як і в інших, вимели під мітелку. Батькові вдалося заховати трохи жита для посіву, якого вистачило, щоб засіяти половину городу. Після цього він поїхав до Харкова. Дружина Івана Бублика, тьотя Надя, два рази на місяць їздила до чоловіка, і через неї батько передавав нам з мамою частину свого пайка – це були дві хлібини й кілька шматочків цукру-рафінаду. Мама ділила одну хлібину на два тижні і своїм шматочком ділилася зі мною.
Не знаю, хто придумав ці слова, але я чув їх тоді від своїх батьків і від наших сусідів:
Як був Микола-дурачок,
Була булка – п’ятачок,
А як стали комісари,
То й полову описали.
І ще пригадую такий віршик того часу:
Ти, «щаслива і весела»,
Бери торбу, йди на села
І кричи народу:
- Дурачкам дали свободу!
Батькові запропонували постійну роботу й проживання в Харкові. Він неодноразово просив матір переїхати до нього, але вона категорично відмовлялася. Її брат, а мій дядько Федір казав: «Дурна, що не переїхала до Харкова. Що тебе тримає в Градизьку? Злидні? Сюди можна приїхати тільки для того, щоб тут вмерти». Він і справді незабаром помер.
Батькові передачі не давали нам з мамою вмерти з голоду, але ми продовжували голодувати. Як тільки навесні 1933 року з’явилася з землі перша зелень, усі, хто ще був живий, пішли «на пашу». Молоденький кріп, який сам сіявся й раніше виполювався разом з іншими бур’янами, тепер їли з ранку до вечора. Після цього мій організм відчув таку відразу до кропу, що після Голодомору я почав його знову їсти тільки в 1954 р. Через деякий час до кропу додалися бруньки, листя, квіти, зелені овочі і фрукти. Усього цього кожний з’їдав дуже багато, від чого живіт був наче барабан, але голод все рівно не втамовувався. Мама у великому горщику почала варити зелені овочі, серед яких була й молода, розміром з голубине яйце, картопля. Жирів не було ніяких, і такого «борщу» можна було з’їсти багато й не наїстися. Ми з мамою з’їдали по мисці, потім вона казала: «Я йду на город полоти, зовнішні двері закриваю на замок, щоб тебе, не дай Боже, хто не вкрав та не з’їв. Ти грайся, а я пополю, і ми знову будемо їсти». Я погоджувався, але через декілька хвилин відчиняв двері в коридор і через віконце, з якого було видно наш і сусідній городи, дивився, де мама поле. Якщо не біля хати, то я миттю добирався до горщика з «борщем». Ставив до припічка табуретку, на неї ще табуреточку, надягав на голову зимову шапку, штани на колінах обмотував ганчіркою, вилазив на припічок, відхиляв заслінку, влазив у гарячу піч і руками витягав горщик на припічок, наливав собі миску борщу, після чого засував горщик на його попереднє місце.
Старші за мене хлопці вилазили на квітучі акації, рвали і їли квіти, наповнювали ними торби і пазухи. Я стояв під деревом, хапав і їв квіти, які падали, а хлопці гримали на мене: «Не чіпай, то моя квітка впала, не чіпай, а то вб’ю тебе!» Але голод змушував мене стояти під деревом і чекати на наступну впалу квітку. А коли хтось із хлопців починав злазити з акації, я швидко йшов додому. Ішов голодним, ображеним і злим на себе за те, що не вмію лазити по акаціях, а всі квіти знизу були обірвані голодуючими людьми.
Коли налилося зерно в житніх колосках, повернувся з Харкова батько. Він привіз із собою декілька хлібин, дві великі солені рибини, кілька шматків цукру. Шлях від залізничної станції Рублівка до Градизька завдовжки 15 км він пройшов уночі пішки. Казав, що не так боявся нападів голодних людей, як моторошної тиші. За всю дорогу не чути було людської мови, гавкання собак, співу півнів… Було враження, ніби села, розміщені вздовж цієї дороги, повимирали.
Батько знав, що голодуючим не можна відразу давати багато їжі, так він вчинив зі мною і мамою. А мені дуже хотілося дістатися до тих харчів, які були в макітрі для тіста, котра стояла у великій кімнаті з незапертими дверима. Як зараз пам’ятаю: батько сидить у кухні-їдальні й перебирає якісь документи, мама пішла на город, а я тихенько прорачкував поза батьком, відчинив і зачинив за собою двері й почав їсти хліб і рибу. Не пам’ятаю, скільки з’їв, але встати вже не міг, мені страшенно болів живіт, його просто розпирало. Батько схаменувся, але було вже пізно. Він відніс мене на лежанку, але мій стан погіршувався з кожною хвилиною. Батьки були налякані, бо в цей час дозрівання хлібів від переїдання, яке спричинювало заворот кишок, багато сімей загинуло. Прийшла тітка Санька, дала мені випити велику ложку скипидару, і я виблював усе з’їджене. Після цього випадку я вже їв обережно.
Урожай 1933 року був багатим, він не дав усім людям загинути. Про те, скільки мешканців села померло від голоду, можна було говорити тільки в колі своєї сім’ї, серед рідних і друзів. Влада робила все для того, щоб про Голодомор і не згадували. Тільки зі здобуттям Україною незалежності про це почали писати в пресі й говорити по радіо й на телебаченні. Але часом прикро чути й читати про те, що деякі люди піддають сумніву існування Голодомору, намагаються обілити його винуватців. Відомо, що працюючі в містах робітники в той час отримували харчові пайки і не вмирали голодною смертю. Але не всіх бажаючих потрапити в міста селян приймали на роботу. Коли вакансії закінчилися, селян силою не допускали в міста, а тих кому все ж вдавалося туди проникнути, ловили і відправляли туди, «де Макар телят пасе». Я розповів про те, що я пережив, бачив і запам’ятав, і не дай, Боже, ніколи й нікому таке пережити!
