Старі фотографії на стіл розклади…

07/07/2025

Блог

Родинні фото для багатьох сімей є тим домашнім скарбом, який разом із документами і найбільш необхідними речами та ліками українці нещодавно вкладали в «тривожну валізу». Старі світлини із сім’ями вимушених переселенців поїхали в інші краї. Значна частка фотопам’яті так і залишилася в поруйнованих чужинцями зі сходу оселях, або згоріла в полум’ї сьогоднішньої війни. Цінність старих світлин все більше розуміють і бережуть люди старшого віку, адже на цих відбитках усе їхнє життя і життя їх пращурів. У поважному віці людина задумується над тим, кому передати цю пам’ять. Звичайно, варто залишити дітям і онукам у спадок, якщо є віра в те, що їм ці світлини будуть такими ж дорогими. У декого закрадаються сумніви – а чи не стануть вони зайвими у сучасному світі цифрових технологій? Чимало ж громадян розуміють, що домашній фотоархів є й часткою нашої спільної історії і тоді приймають рішення передати його на вічне зберігання в музей.

Рівненський краєзнавчий музей з великою вдячністю приймає родинні фото, які доповнюють фондову колекцію і є документальними свідченнями минулої історії краю.

Світлини із Погориння

Декілька десятків чорно-білих світлин, більшість з яких охоплюють часовий проміжок від 1916 до 1950-х років, нещодавно передала до музею пані Валентина Круль, мешканка с. Дмитрівка, що на Гощанщині. Цінність цих світлин ще й в тому, що значна частка її домашнього архіву - це фото, зроблені відомим гощанським фотографом Григорієм Надюком.

Тож, розкладаємо на столі фотолітопис і слухаємо розповідь Валентини Петрівни про тих, кого вловив з посмішкою чи без неї об’єктив плівкового старенького фотоапарата її дядька Гриши.

Найстаріше фото вже переступило межу свого 100-річчя, тож цікаво дізнатися про родовід родини нашої дарувальниці.

Розповідає В. Круль: «Моє дівоче прізвище Систук. Батько був родом із села Річиця, що біля Тучина. Прадід Наум Систук господарював на хуторі, мав досить багато землі і навіть був обраний членом асоціації фермерів Любліна. Основна культура, яку вирощувала родина, була гречка. Була у господарстві ферма з п’ятнадцятьма корівками та вівцями. Для обробітку землі та для догляду за тваринами наймали людей.

На хуторі народився мій дід і мій батько. Систуки жили в Річиці до 1939 року, до приходу в наші краї совєтів. Коли нова влада почала будувати полігон поблизу Тучина, їх насильно переселили в село Гориньград-2. На нове поселення діди з хутора перевезли хату та все нажите майно.

Дід Павло Систук вже не був таким заможним ніж його батько, бо одружившись, надбав восьмеро дітей і велика сім’я потребувала тяжкої праці та неабияких коштів. По-різному склалася доля дідових дітей, але статків і легкого життя не мав жоден.

Нелегка доля випала на долю мого батька. Під час німецької окупації він працював в базальтовому кар’єрі в селі Янова Долина на Костопільщині. Звідти, у І943 році, на Великдень, німці його разом з іншими хлопцями вивезли на роботу в Судети (Чехія), де він працював в господаря на землі. Розповідав, що на тих людей гріх було жалітися, до остарбайтерів у них було добре ставлення. Повернення додому було болісним, бо радянська влада до людей, насильно вивезених на захід, була досить жорстокою і несправедливою. Півроку тримали батька в таборі біля Львова, перевіряючи й допитуючи про те, чи бува він не є зрадником.

Моя мама була з села Дмитрівка і тато, одружившись з нею у 1949 році, переїхав у це село. Тож, і я народилася в селі Дмитрівка. У І995 році ми побудували новий дім. Попередня хата була теж немаленька, в ній колись навіть був колгоспний магазин. Ту хату перебудували із старої школи, купивши в 1930-х роках будинок у поляків. А зараз мій дім досить великий, навколо п’ять соток городу, садок, є світло, вода, газ. Хоч і хутір, а газ є.

Мій батько Петро Систук став ковалем, чому навчився у маминого тата, мого діда Олексія Надюка. Батько добре опанував цю справу, навіть художнє ковальство було йому знайоме. Все життя він працював ковалем у колгоспі. От і фото збереглося дідової кузні на хуторі Дмитрівка.

Кузня Олексія Надюка на хуторі Дмитрівка. Зліва направо Павло Довгий, Петро Систук, Олексій Надюк. Фото Г. Надюка, 1950-і рр.

Ганна і Олексій Надюки. 1916 р.

Щодо життєпису родини моєї мами Лідії Надюк, то їх первісне коріння в Рясниках пішло від мого прадіда, який був родом із села Томахів. Той прадід тут придбав землю, яку продавали власники Бабинської цукроварні. Знаною в Рясниках була моя прабаба Ганна, яка була сільською повитухою і прийняла в селі понад 150 дітей. Прожила вона довге життя, понад 80 років і померла у 1965 році.

Мама була однією дитиною у батьків. Коли прийшли совєти, то змусили діда віддати свою кузню в колгосп. Хоч і в гарному місці розмістили ту кузню, але потроху все те ковальське начиння в колгоспі розікрали. Залишилось в мене, як спогад, лиш дідове ковадло.

Школа в с. Дмитрівка. Фото Г. Надюка, 1950-і рр.

Моя мама Лідія Олексіївна закінчила у Дмитрівці чотири класи початкової школи. Це була польська школа, в якій була лиш одна вчителька полька. Пані вчителька і вчила тут дітей, і мешкала при школі. У 1939 році прийшли совєти і цю вчительку відправили до Сибіру, де вона й загинула. Моя бабця була в дружніх стосунках із самотньою вчителькою, носила їй молочні продукти. Завжди з сумом згадувала вона день, коли силою вивозили вчительку із села.

Збереглося фото старої школи в Дмитрівці. Ще й я ходила в цю школу у перший клас, це було у 1955 році. Пам’ятаю, що біля школи був великий садок і всі ходили туди по яблука. Цей будинок не зберігся.

Світлив Григорій Надюк

Григорій Надюк з фотокамерою. Гоща, 1950-і рр.

Більшість фото, які передала в музей Валентина Петрівна Круль, зроблені в різні роки її дядьком Григорієм Максимовичем Надюком.

Шана таким людям, яким випала доля (чи то реалізована мрія) бути візуальними літописцями нашої історії. Гощанський фотограф завжди був озброєний своєю фотокамерою і не пропускав нагоди фотографувати події, рідних і знайомих йому земляків, дітей і випускників шкіл, просто помічав краєвиди рідного Погориння і залишав їх на пам’ять. Світлини, зроблені за десятки років фотографічної справи Григорієм Надюком, тепер зберігаються в багатьох родинах гощанців, стали часткою краєзнавчих колекцій.

Фото, які потрапили до колекції Рівненського обласного краєзнавчого музею зберегла його донька Ніна Григорівна Подобайло, яка нині мешкає разом із своєю сестрою Валентиною Круль у селі Дмитрівка.

Ніна Надюк. Фото Г. Надюка. Гоща, 1960-і рр.

Зі спогадів В. Круль: «Григорій Надюк був двоюрідним братом моєї мами. Народився він у 1917 році. За Польщі він навчався у Рівненській українській гімназії і, можливо, саме там його зацікавила фотографія. Відомо, що першим вчителем дядька у фотосправі був знаний фотограф із Тучина Левко Тивончук. Удосконалював майстерність він і в якомусь із рівненських фотосалонів. З часом він придбав приміщення в центрі Гощі, неподалік парку, і створив там фотоательє. Григорій Надюк довгий час був єдиним фотографом у Гощі.

Ніна Надюк з хрещеною матір’ю Ганни Надюк. Тримає ляльку, подаровану німецьким лікарем у 1943 році. Фото Г. Надюка. Гоща, 1947 р.

Ганна Надюк з донькою Ніною біля своєї хати в Гощі. Фото Г. Надюка. 1942 р.

Ніна Надюк з сусідкою йдуть святити паску на Великдень. Фото Г. Надюка. Гоща, 1940-і р.

Ніна Надюк біля Колони Линкевичів. Гоща, парк. Фото Г. Надюка. 1940-і рр.

Сім’я Надюків мешкала в Гощі. У 1942 році в них народилася донька Ніна. Це був час німецької окупації. Родина Надюків зберігає спогад одного із особливих випадків тих років. Ніні був один рік, коли вона захворіла запаленням легенів. Щоб врятувати дитину, дядько пішов в німецьку лікарню, яка була в Гощі, і попросив допомогти його дівчинці. Лікар (німець) прийшов, приніс дитині шоколад, подарував ляльку, і почав колоти антибіотики. Якби не це лікування, вона б не вижила. А ще лікар залишив з дитиною медбрата, який мав доглядати за хворою дитиною. Цей німець бавився з хворою дитиною, коли дядько Гриша виготовляв фотографії і одночасно приглядався до Надюкової роботи, потроху й собі вчився фотосправі. Лялька, яку подарував Ніні німецький лікар, довго була її улюбленою іграшкою, вона з нею не розлучалася. Ось і залишилося фото, на якому Ніна з лялькою».

Збереглися рідкісні світлини, які залишили нам образ красивої українки, полум’яної патріотки Антоніни Усик, яка була жорстоко закатована енкаведистами.

Антоніна Усик (зліва), Параскева Надюк, Лідія Надюк. Фото Г. Надюка. Гоща, 1940-і рр.

Розповідає В. Круль: «На цьому фото моя мама Лідія Надюк, її двоюрідна сестра Параска Надюк та їх подруга Антоніна Усик, вони всі із Дмитрівки. Дівчата вбрані у вишиванки. Дядько Гриша сфотографував їх у Гощі в парку десь в кінці 1940-х років, мама моя ще була незаміжня.

Трагічна доля спіткала Антоніну Усик. Вона була зв’язковою УПА. Вийшла заміж за хлопця з села, що неподалік Рівного. Була вагітною. Її вбили енкаведисти, а тіло привезли в Гощу і поставили під стіною відділку міліції. Декілька днів знаходилося там тіло загиблої жінки, щоб наганяти страх на інших та, очевидно, щоб впіймати тих, хто взнає її та підійде. Потім тіло Антоніни Усик закопали на Виноградарі (так називався куток Гощі). Це берег Горині, де совєтські кати усіх закопували».

Наречена (в українському строї) з дружками запрошують на весілля. Фото Г. Надюка. Гоща, 1950-і рр.

Усі фото з родин Систуків і Надюків на звороті вміщують дату та ідентифіковані зображені особи. Світлини акуратно розміщені по окремим конвертам згідно часових періодів і прізвищ. Це все зроблено нашими шановними дарувальниками.

На сіні. Фото Г. Надюка. Гоща, 1952 р.

Відкриття Будинку культури в Гощі. Фото Г. Надюка, 1960 р.

Для краєзнавця-музейника за кожною чорно-білою фотокарткою оживає історія. Тут покоління краян міжвоєнних 1930-х, рідкісні фото періоду Другої світової війни, шкільні повоєнні фото, красуні в українських строях, студійні портрети молодих дівчат і репортерські знімки.

Григорій Надюк в гощанському парку. Гоща, 1960-і рр.

Дяка вам, фотографе-літописцю Гощанського Погориння Григоріє Максимовичу! У ваших фото наша спільна історична пам’ять і пам’ять про вашу літописну справу.