Недитяче щастя слухати тишу
09/04/2025
Блог
За спогадами Таїсії Коцур
Як скласти пазли з фрагментів спогадів старожилів, щоб пізнати минувшину рідного міста? Порад немає, але завжди є стежина від родини до родини, яку краєзнавець має віднайти й пройти з вдячністю.Давнє знайомство із світлої пам’яті Галиною Олександрівною Зеленко подарувало мені цікавий історичний фактаж про вулицю Золоту та життєпис великої рівненської родини Зеленків.
Дізнаюся, що її двоюрідний брат Ярослав Вержбицький був одружений з Галиною Гемзою, корінною рівнянкою. Тож, стежина пошуку привела до зустрічі із Галиною Іванівною Вержбицькою (Гемзою), яка поділилася своїми спогадами.
Спілкування у соціальній мережі подарувало знайомство із Вірою Миколаївною Москальовою (Ярошевською). Під час німецької окупації Рівного вона разом з батьками за розпорядженням нової влади була переселена з вулиці Млинарської на вулицю Миловарну.
Рівнезнавчі пошуки привели на стару вулицю на Волі, яка нині носить ім’я Петра Калнишевського, а колись іменувалася Миловарною. Збираючи матеріал про історію цієї вулиці, познайомилася із найстаршою її мешканкою 86-річною Таїсією Іванівною Коцур. І ось знову сходяться пазли пошуковця! Пані Таїсія – молодша сестра вже покійної Галини Вержбицької (Гемзи). Сім’я ж Віри Москальової (в дівоцтві Ярошевська) до виселення на Волю жила в сусідстві з Гемзами. Обидві жінки – Таїсія Коцур і Віра Москальова, які не були знайомі між собою, повідали про те, як у 1943 році здійснювалася німецькими окупантами акція переселення рівнян з району вул. Чорновола в опустілі єврейські будинки на Волі.
Майже 80 років пройшло з тих пір, коли дитинство моїх оповідачок було обпалене війною, але їх світла пам’ять відтворила і передала нам своє усне правдиве свідчення.
Тож, нотатки із спогадів Таїсії Коцур, яка відійшла в інший світ через рік після нашого знайомства, вписують нові рядки у нашу спільну історію.
Родина Яна Гемзи. Рівне, 1931 р.
«Моє дівоче прізвище Гемза. Мій батько Янек Гемза був поляком, а мама, Марія Йосипівна, українка, родом із села Переділ. Батько, коли одружився на мамі, був вдівцем. В нього були дорослі діти, вже одружені, які з часом виїхали до Польщі. Мамі, коли йшла заміж, теж було чимало років. Тож, мою сестру Галю мама народила у І933 році, коли їй був 4І рік, а мене - у 43!
Батько служив у князя Любомирського їздовим. Коли ж, господар виїжджав із Рівного, то подарував йому фаетон і коней. Він став візникувати, заробляючи на цьому гроші для життя. У батька на вулиці Тополевій була власна дерев’яна хата, яка знаходилася на куті сучасних вулиць В. Чорновола і С. Бандери, а напроти нашого дому був млин. Я батька погано пам’ятаю, бо він помер у І939 році, коли мені було 4 роки. Поховали небіжчика на кладовищі «Дубенське», але під час війни зник дерев’яний хрест з його могили і місце поховання з часом загубилося. Збереглося лиш єдине фото, на якому батько з хвацькими вусами, мама вагітна моєю старшою сестрою та батькові старші діти від першого шлюбу.
Дівчата з вулиці Миловарної.
Рівне, 1950-і рр.
Мама була з бідної селянської сім’ї, освіти жодної не мала, але була надзвичайно порядною людиною, великою трудівницею. Залишившись вдовою з двома малими дітьми, вона все зробила, щоб ми з сестрою вижили за часів німецької окупації. По війні дала нам можливість вчитися, дала гарне виховання.
Коли німці вступили у наше місто, ми жили на вулиці Тополевій. Напроти нашої хати, на теперішній вул. С. Бандери, були військові казарми, де німці розмістили радянських військовополонених. Полонених було дуже багато. Були вони виснажені та голодні. Надіючись на людську допомогу, нещасні перекидали через огорожу записочки із своїми іменами та замотані в ганчірку гроші (хто мав). Наші люди допомагали їм харчами, купували продукти на базарі, варили їжу і відрами приносили під браму. Німецька охорона їжу передавати дозволяла. Пам’ятаю, що там була двоповерхова казарма. Мені тоді було 8 років і я пам’ятаю, що це був доволі великий будинок, а навколо території - висока дерев’яна огорожа. Пам’ятаю випадок, коли один полонений втік звідти і сховався під ганок сусіднього з нами будинку. Охоронці погналися за ним, знайшли і, поколовши його спочатку багнетами, поволокли назад в табір.
Неподалік від нас розмістився німецький центр окупантів з Рейхскомісаріатом та іншими установами. Стали німці у І943 році місцеве населення з наших вулиць висиляти. Прийшов й до нас німець з повідомленням: «Ми тут будемо будувати котеджі, а ви йдіть жити за залізничну колію у єврейський квартал і там вибирайте собі житло, яке хочете». Взяла мама нас малих та й пішла шукати дах над головою. Шукала дім, де б були цілі вікна та двері. Отож, знайшли цей дім на колишній Миловарній, де я й живу до цього часу. Будинок старий у два поверхи, то ми поселилися внизу. Над нами жив поляк, який працював на миловарному заводі. Треба сказати, що німці нашу хату на Тополевій розібрали і всі колоди акуратно перевезли сюди на Миловарну й склали у дворі. А на місці нашої хати ніяких котеджів так і не збудували.
Життя в окупації було тяжким і страшним. Коли ще жили на Тополевій, я бачила, як тією вулицею вели колону євреїв у бік Басів Кута. У них на спиах і на грудях з лівого боку була нашита жовта латка. Пам’ятаю, як жінка випихала дитину з гурту і кричала: «Візьміть хлопчика!». Навколо колони через кожних І5 метрів йшли озброєні німці з собаками. Не втечеш.
Мама мені і сестрі за підкладку в пальтечка пришила наші метрики про народження. У випадку, якщо ми загубимося чи з нею щось трапиться, щоб хто нас знайде, знав хто ми є. В мене й досі є та метрика з дірочками від голки.
Пам’ятаю, як нас, дітей і дорослих, німці зігнали в центрі міста, щоб ми дивилися, як будуть вішати партизанів. Я бачила машину з відкритими бортами, на якій стояли люди, а навколо німці-охоронці. Потім та машина від’їхала і вже люди висять на мотузці. На таке видовище люди мусили йти і дивитися.
Ми вдома рідко ночували, бо поруч була залізниця, неподалік вокзал і тому тут були частими бомбардування. Мусили йти з дому в село Колодинка і там ночували десь в копиці сіна чи соломи, бо хто ж незнайомих в хату пустить? Йшли в Колодинку разом із сусідами, гуртом збиралися і йшли.
Щоб вижити і прогодувати дітей, мама при німцях працювала поваром в столовій, яка знаходилася на території головної пошти. Там готували їжу для полонених. Розповідала, що привозили кості для приготування супу, з яких їм на руки черв’яки виповзали.
Я пам’ятаю ту ніч, коли сказали, що вже кінець війні і я нарешті лягла у своє ліжечко, поклала голову на свою подушечку. Пам’ятаю ту тишу. Яке то було щастя! До сих пір згадується те особливе відчуття благодаті.
Я пам’ятаю, як відступали німецькі війська. Поруч з нами вулиця Пересопницька (у війну її називали іменем Хмельницького) і по ній їхали автомобілі, бігли солдати, їхали кінні підводи - якась господарча німецька частина похапцем покидала місто. До нас в хату вскочили декілька озброєних автоматами німців. Ми з сестрою під пічкою сиділи. «Млєко! Яйка!» - кричать до мами. А де ж те «млєко» у нас? Страшно стало. Вони пішли з хати без харчів, нам зла не вчинили.
Закінчилася війна. Наша квартира була добряче поруйнована: впала штукатурка із стелі, тріщинами вкриті стіни. Сусід, який жив на другому поверсі, залишив житло і виїхав до Польщі, то нам після війни дали ордер на його квартиру, в якій я й досі живу.
Під час війни ми до школи не ходили. Поруч з нами на теперішній вул. Я. Бичківського була школа № 3, яка в перші роки після війни була розділена на українську і польську. Коли ж у І946 році поляки виїхали до Польщі, то нас, польських дітей, які залишилися в Рівному, перевели в російську школу № 5 (тоді знаходилася на вул. Червоноармійській).
Марія Гемза з доньками Галиною і Таїсією. Рівне, 1967 р.
Після закінчення семи класів я пішла на навчання в кооперативний технікум, який знаходився на тодішній вул. І7 вересня (тепер вул. В.Чорновола). Разом зі мною вчився майбутній Президент України Леонід Кравчук. Я пам’ятаю цього хлопчину в кирзових черевиках, в бавовняному костюмчику. Він був на рік старший від мене, вчився на бухгалтерському відділенні, а я на плановому. Був він скромний і непомітний хлопець, але досить толковий. Кравчук добре вчився і мав можливість після закінчення технікуму поступити на навчання в інститут без іспитів. Таких у технікумі в той час було 5 % і я теж увійшла в це число. Мене направили у Львівський торгово-економічний інститут, де я одержала вищу освіту».
.jpg)
Галина Вержбицька (Гемза). Рівне, 1960-і рр.
Галина Вержбицька (Гемза). Ворзель, 1955 р.
Таїсія Іванівна, одержавши фах фінансиста, перші вісім трудових років працювала за спеціальністю в Підгаєцькому районі на Тернопільщини, а потім повернулася до Рівного. Її трудовий шлях був продовжений у Рівненській облспоживспілці, а згодом 20 років працювала начальником планового відділу ОРС залізниці. Відпрацювавши 47 років, пані Таїсія пішла на заслужений відпочинок. Вона створила хорошу сім’ю, стала люблячою матір’ю двох дітей, щасливою бабусею.
яівкппуікенгктгвкпати ми смп укееркерік
Сім’я Галини і В’ячеслава Вержбицьких. Рівне, 1970-і рр.
Галина Вержбицька. Рівне, 2012 р.
Таїсія Коцур. Рівне, 2020 р.
У поважному віці у Таїсії Іванівни вже зовсім стали слабкими очі, але у цих поважних мудрих людей є якийсь внутрішній зір, глибинний, із щемливою пам’яттю, яка тривожить не лише їх, а й тих, хто слухає і чує, хто пізнає і цінує минуле.
Галина ДАНИЛЬЧУК
