Рід Калашників: від Михайла до Михайла
08/04/2025
Блог
Рівняни, дитинство і юність яких припали на повоєнні 40-ві роки, закарбували в своїй пам’яті місто, яке піднімалося з руїн і прагнуло жити в мирі і благополуччі. Вони зростали разом із містом, де все більше вимальовувалися обриси обласного центру. Повоєнні хлопчаки встигали усюди побувати, першими дізнавалися про значимі події Рівного, цікавилися культурними і спортивними подіями. Кожна окрема рівненська сім’я жила за своїми традиціями і правилами, які досить часто були відмінними від узаконених норм співжиття радянського суспільства. На долю багатьох українських дітей 40-х випало нелегке випробування стати разом з батьками «ворогами народу» і на довгі роки залишити рідне місто, бути вивезеними товарняками до далекого Сибіру. А їхні друзі, яким пощастило більше, хоча й залишалися вдома, однак затяли собі, що мовчання – це золото і правда може бути покараною.
Батьки при дітях не вели серйозних розмов про події, що чинилися навколо, не згадували минуле життя за Польщі чи за німців, не відповідали на дошкульні питання своєї малечі. Слова «мовчи», «тобі це знати не треба», «не дай, Боже, почують» були аксіомою їхнього дитинства. Сплине багато часу перш ніж до цих дітей прийде усвідомлення і розуміння жорстокої правди тих років.
Дітям 40-х нині вже за 80. Ці поважні люди є для наших сучасників носіями пам’яті не лише свого покоління, а й пам’яті про життя своїх батьків і дідів. Їхні спогади накладаються на чорно-білі світлини, які вони зберігають в сімейних альбомах, підтверджуються пожовклими документами з печатками і підписами. Оповіді відстежуються у ланцюжку фактів і подій, які щільно вкладаються в хронологічну цілісність кожного окремого родоводу.
Декілька років тому я познайомилася з чоловіком веселої вдачі, із світлою пам’яттю і чудово збереженим родинним архівом.
Михайло Борисович Калашник – один із всюдисущих міських хлопчаків повоєнного Рівного. Все його свідоме життя (за виключенням служби в армії) пройшло у нашому місті. Спілкуватися з паном Михайлом було надзвичайно цікаво. Він згадував десятки імен своїх друзів і знайомих, значущі (і недуже) події рівненського провінційного життя, веселі і сумні історії, якими були наповнені його дитинство і молоді роки.
З перших вуст і без купюр ділимося з нашими читачами спогадами рівнянина Михайла Борисовича Калашника.
Дід Михайло Калашник
Михайло Калашник – прапорщик, старший писар штабу Рівненського полку. Рівне, 1915 р.
Михайло Калашник Михайло з дружиною Пелагеєю, сином Миколою і донькою Марією. Рівне, 1913 р.
Михайло і Пелагея Калашники з дітьми та Петро Кулачок. Рівне, 1913 р.
«У Рівному наш родовід Калашників розпочався від мого діда Михайла Остаповича, який був родом з Полтавської губернії, народився там у 1879 році. Служив він у царському війську і був направлений на службу до Рівного. Прапорщик Калашник служив при штабі, виконуючи обов’язки скарбника і писаря полку. Штаб, за розповідями діда, розміщувався в будинку, який нині знаходиться на вулиці Соборній, напроти водонапірної вежі. Дід воював у Першу світову, був нагороджений двома Георгіївськими хрестами з бантом. З Рівного він вирушив на австрійський фронт.
Петро Кулачок, який служив разом з дідом, був місцевий, із Рівного. Він і познайомив товариша із своєю сестрою Пелагеєю. Сім’я Пелагеї Кулачок мешкала на вулиці, яка тоді мала назву Тупікова (тепер вул. Погоринська). Ось і створили Михайло Остапович Калашник і Пелагея Феодосіївна Кулачок нову сім’ю. Калашники поселилися у старій хаті на розі вулиць Міцкевича і Кавказької. Дід хату добудував, перекрив дах, і вона набрала вигляду міського будинку.
Народження трьох дітей Калашників - Миколи, Марії і Бориса, припало на тривожні передвоєнні та воєнні часи Першої світової.
Відслуживши військову повинність, Михайло Калашник повернувся до Рівного і став господарювати. Діти підростали і дід подбав про те, щоб дати їм освіту.
.jpg)
Священик Микола Калашник. Фото 1933 р.
Священик Микола Калашник з сином. Рівне, 1930-і рр.
Микола Калашник з сином Євгеном і батьком Михайлом. Рівне, 1930-і рр.
Брати Микола і Борис Калашники. Рівне, 1930-і рр.
Священик Микола Калашник з дружиною Оленою. Рівне, 1930-і рр.
Старший син Микола, який народився у 1912 році, в дитинстві був прислужником у Свято-Воскресенському соборі. Тож, коли він закінчив навчання в гімназії, дід, продавши землю на Басівщині, одержані гроші віддав за подальше навчання сина. Микола одержав теологічну освіту у Варшаві і став священиком. Першим місцем його служіння була церква в с. Сатиїв, яка у 1943 році була спалена. Пізніше мого дядька призначили священиком у церкву с. Будераж. В цьому селі у віці 45 років Микола Калашник раптово помер та був похований поруч з церквою. У Миколи залишилося двоє синів – Костянтин і Дмитро.
Весільне фото Марії і Дмитра Зброжеків. Рівне, 1935 р.
Моя тітка Марія у 1935 році вийшла заміж за Дмитра Зброжека, який був із корінних рівнян. У Марії Михайлівни було слабке здоров’я, вона ніде не працювала, але постійно співала на службах у церковному хорі Свято-Воскресенського собору. Її життя обірвалося у 43 роки. Залишилися двоє її синів – Ігор і Олександр.
Дід з великим смутком розповідав про знищення німцями євреїв у Рівному під час окупації. Коли окупанти наказали євреям на другий день збиратися у визначеному місці з речами, то багато з них пропонували місцевим людям ключі від свого житла.
Церковний хор Свято-Воскресенського собору.
У 2-у ряді зліва Марія Зброжек. Рівне, 1940-і рр.
Казали й дідові: «Пан Калашник, візьміть ключі». А він відповідав: «Я собі такого не дозволю зробити. Ви ще повернетеся». А потім, казав, що стогін із Сосонок, було чути тут внизу в місті.
Першою з нашої родини відійшла у кращі світи бабуся Пелагея, яку у І940 році поховали на старому «Литовському» кладовищі. Там знайшов свій спочинок у 1958-му дід Михайло Калашник, а за півроку біля нього поховали і тітку Марію».
Батько Борис Калашник
Борис Калашник з товаришем. Рівне, 1930-і рр.
Борис Калашник (крайній справа) з друзями. Рівне, 1933р.
Борис Калашник, Рівне, 1930-і рр.
«Мій батько навчався у Рівненській українській гімназії. Він був хлопцем здібним до мов, справжній поліглот. Розмовляв українською і російською, знав польську, спілкуючись з єврейськими дітьми, вивчив мову ідиш, а перебуваючи в Румунії під час Другої світової війни, вивчив і румунську мову. В дитинстві старший брат долучав молодшого Бориса до церкви і мій батько знав усі молитви, всі церковні піснеспіви і робив це з великою любов’ю.
Закінчивши гімназію, продовжив навчання в агрошколі села Шубків, що на Гощанщині. За Польщі працював у Рівному комівояжером по текстилю. (Комівояжер – збутовий посередник, роз’їзний агент торгової організації, що пропонує покупцям товари за зразками та каталогами).
Команда «Погунь». Борис Калашник 5-й зліва. Рівне, 1930-і рр.
Борис Калашник (3-й зліва). Гра команди «Погунь». Рівне, 1930-і рр.
Батько в молоді роки був заядлим футболістом. Він грав у футбол у складі польської команди «Погунь». В мене збереглося декілька цікавих фотографій цієї футбольної команди на рівненському стадіоні, який тоді був поруч із палацом Любомирських.
А ще мій батько був неабиякий красень і користувався увагою місцевих панянок Знаю, що в молодості він любив фотографуватися. Про таких, як він, тоді говорили, що вони «міська злота млодєж». В мене збереглося декілька батькових фото, зроблених «вуличними» фотографами, на яких він молодий, життєрадісний і просто щасливий. Батькове фото навіть стояло у вітрині одного із фотосалонів. Був випадок, коли незнайома дівчина заради цього фото розбила скло вітрини і витягла світлину.
З приходом у Рівне совєтів, батька у 1940 році забрали в армію і направили у Харківську школу зв’язківців. З початком війни з німцями курсантів відправили на фронт. Коли армія Власова перейшла на бік Гітлера, усіх українців «західників» зняли з фронту і розкидали кого куди, одних - в Сибір, інших - на Урал. Мій батько потрапив в Уфу на металургійний завод. На тому заводі він познайомився з моєю мамою Єлизаветою Харьковою, яка працювала лаборанткою, їй було тоді 18 років. В Уфі у 1942 році вони одружилися і батька знову забрали на фронт, під Сталінград.
Про війну батько згадував небагато. Казав, що був зв’язківцем і тягав котушку. Розповідав, що коли йшли в наступ, то в першій шерензі йшли «штрафники», у другій – зв’язківці, а за ними з автоматами йшли енкаведисти. Батькові довелося воювати в Болгарії, Югославії, Румунії. В Румунії закінчив війну. За війну в нього не було жодної нагороди. Мені казав, що це тому, що він «західняк».
Рівне мого дитинства
Борис і Єлизавета Калашники з сином Михайлом. Рівне, 1955 р.
Я народився в Уфі у 1943 році. Батько надіслав мамі лист з фронту, в якому просив назвати мене Михайлом на честь діда.
У Рівне ми з мамою приїхали у 1948 році. З залізничного вокзалу прийшли на вулицю Міцкевича, де біля хвіртки нас зустрів дід в капелюсі - Михайло Калашник. Так почалося моє життя у Рівному, яке стало моїм найріднішим містом.
Батько працював майстром в Товаристві художників, яке розміщувалося на другому поверсі приміщення колишньої лазні Зафрана. Тоді з батьком працювали художники І. Чичеланов, пізніше – О. Романченко, В. Ємельянов, В. Колосов.
З розповідей батька знаю, що поруч з цим будинком був сквер, в центрі якого стояв пам’ятник Сталіну. Це був досить великий пам’ятник, «вождь» стояв на повний зріст, одягнений в шинелю. Коли підірвали цей пам’ятник, батько на ніч додому не прийшов. Після цього інциденту всіх оточили, шукали винних, усіх працівників Товариства допитували. Про те, що пам’ятник був підірваний, влада міста тримала в секреті.
Тепер видається дивним, але в час мого дитинства представники місцевої влади ходили по хатах і перевіряли коли люди ставлять ялинку – на Різдво, чи на Новий рік. Зобов’язували ставити ялинку на Новий рік. А люди ж тут звикли святкувати Різдво і ялинку ставити саме на 7 січня!
Єлизавета Калашник. Рівне 1950-і рр.
Михайло Калашник. Рівне, 1952 р.
У перший клас я пішов у чоловічу школу № 9, яка знаходилася на вул. Червоноармійській (тепер вул. С. Петлюри). Через чотири роки школа вже стала «змішана». За Польщі це приміщення належало приватній російській гімназії. В колишній гімназійній церкві, зробили актову залу.
Там, де зараз пролягає Проспект Миру (від готелю «Мир» до вул. С.Петлюри), були людські городи. Стояла лиш одна невеличка хатина, в якій жила жінка з сином. Наш город і садок тягнувся до Кавказького провулку. Сусідами по вулиці Міцкевича були Свериди, Мамчури, Якубовські, Бейзмани, Редьки.
Я добре пам’ятаю невеличку вулицю Короленка, яка проходила паралельно головній вулиці, саме там, де зараз східці кінопалацу «Україна». На цій вулиці пам’ятаю старий дерев’яний будинок на два входи, з дерев’яними віконницями на вікнах. Там розміщувалася бібліотека, яку пізніше перенесли на вул. Комуністичну (тепер вул. 16 липня). На місці, де тепер знаходиться Будинок профспілок, стояла стара низенька хата з дуже високим дахом, здавалося, що вона увійшла в землю. Жили в цьому домі дві сестри, батько яких колись мав чималу ділянку землі в Сосонках та так і не наважився її продати, щоб влаштувати краще життя донькам.
Михайло Калашник. Рівне, 1962 р.
Рівне 1950-х років було невеличким, якихось 38 тисяч населення. Але яка тут була культура! В неділю в місто виходили сім’ями, жінки одягнені в сукні з панбархату (те, що залишилося з довоєнних часів), красиві і модні. В театр ходили, в кіно (мої батьки любили відвідувати кінотеатр «Партизан»). Театр був у приміщенні, де нині розміщується «Інваспорт» (вул. Поштова).
Моїм однокласником був син відомого на той час актора Рівненського театру Олександра Сіверського (псевдонім) Микола Махонько-Даниленко. Сім’я актора мешкала напроти нашої школи на вул. Червоноармійській, у «сутерені» (напівпідвалі) старого польського будинку. Завдячуючи Сіверському, ми для своїх шкільних вистав брали в театрі одяг і реквізити і ставили п’єси «Ревізор» М. Гоголя, англійською мовою «Робін Гуд». Знаю, що у Рівному й досі живе сім’я одного із синів артиста - Григорія Махонько-Даниленко. В мене залишилися дуже яскраві і радісні спогади про наш шкільний драматичний гурток, про нашу юнацьку дружбу».
Короткі спогади про три покоління однієї із рівненських родин, в яких збережені цікаві моменти нашої локальної історії. А фото з родинного архіву Калашників документально відтворюють атмосферу життя Рівного від початку ХХ ст. до 1950-х рр.
Галина ДАНИЛЬЧУК
