У Віри є віра… і доля, в яку вона вірить

17/10/2024

Блог

За спогадами рівнянки Віри Москальової

ЗУСТРІЧ ЯК ПОДАРУНОК ДОЛІ

Жінка з прекрасним ім’ям Віра. Вона має за плечима дев’ять десятків прожитих років і довжелезний ланцюжок спогадів, де сотні імен її рідних, друзів, студентів, яких вона навчала у «воднику», усіх, з ким її зводила доля на життєвих роздоріжжях. Ми познайомилися з Вірою Миколаївною Москальовою через соціальну мережу Fasebook. Погортавши її віртуальну сторінку, побачила людину, у якої глибоке зацікавлення науковими новинами і відкриттями, любов до природи і всього живого на планеті Земля, її філософські роздуми, цікаві висновки і обґрунтування прочитаного. А ще я побачила декілька фото з історії життя родини Ярошевських, яка має рівненське коріння. Власне це і стало поштовхом до нашої зустрічі. Гарної осінньої днини 2022 року ми зустрілися в гостинній оселі пані Віри і я з захопленням слухала її спогади дитинства та юності, в яких було так багато описових картин з життя Рівного і Рівненщини.

У її (не)дитячих спогадах й досі виразно живуть картини руйнування совєтами залишків палацу Любомирських, бомбардування Рівного, виселення німцями сім’ї на Миловарну, страхи винищення мешканців єврейського гетто, переховування від бомбардування у бабусі на «Кавказі», зенітки на «єврейці», шибениця з повішеними повстанцями у центрі міста… і ще багато трагічних і сумних сторінок часів Другої світової війни.

Шкільні повоєнні роки Віри Ярошевської пройшли у Рівному, а вищу освіту здобула у Львівському лісотехнічному інституті.

Віра Москальова, 1950-ті рр.

Дівчина-красуня, відмінниця навчання стала спеціалістом лісового господарства і перший свій досить нелегкий трудовий шлях пройшла в лісах Молдови. Її чоловіком став волинянин Віктор Москальов, з яким разом навчалися у Львові. Віра і Віктор Москальові працювали разом у лісовому господарстві на півночі Рівненщини. А далі життєві дороги привели їх до Рівного. Віра Миколаївна стала викладачем Українського інституту інженерів водного господарства, закінчила аспірантуру, написала кандидатську дисертацію. Понад 30 підручників та посібників з питань охорони праці підготувала і видала Віра Миколаївна. Відмінник освіти України, доцент кафедри охорони праці і ергономіки, дійсний член Міжнародної Академії Наук екології і безпеки життєдіяльності, а ще багато відзнак і нагород є у науковиці.

Для мене знайомство з Вірою Москальовою – це подарунок долі.

Від цієї жінки йде потужна енергія, яка відкидає усяке скиглення, зневіру чи розчарування, а додає лиш бажання жити повноцінно і творчо, маючи ціль, тримати на озброєнні усмішку і жарти, любити усе живе, як це робить вона.

Оселя і невеличкий дворик пані Віри наповнені квітами, тут все дихає спокоєм. Кішечки і ласкавий песик теж завжди поруч неї. А ще родина сина Ігоря Вікторовича, яким вона так пишається.

Марфа Лисик (мама Віри), Волинь, 1920-ті рр.

Микола Ярошевський. Рівне, фотоательє Гаско, 1930-ті рр.

Марта Кур’ята-Ярошевська (справа) з подругою. Рівне, ательє Гальперіна, 1920-ті рр.

Гелена Кур’ята - сестра бабусі Віри. Рівне, 1920-ті рр.

БАТЬКІВСЬКЕ КОРІННЯ

Війни – це завжди людські трагедії, понівечені долі, відібране життя, вимушене переселення. Перша світова пройшла Волинню і змусила волинян евакуюватися на схід. Біженці із волинських сіл опинилися в різних містах Росії і там їх застав більшовицький переворот, який приніс нові страждання.

Віра Миколаївна розповідає, як її мама Марфа Лисик 9-річною дівчинкою разом з батьком і трьома братами у 1914 році підводами рушила на схід із рідного села Мізово Камінь-Каширського району. В тих далеких краях вони ледь пережили голод, який принесла більшовицька революція. Через 9 років у Мізово із п’яти сімей «біженців» повернулося лишень троє осіб. З Лисаків – одна Марфа. В селі жив старший брат з сім’єю, який переймався своїми особистими проблемами, то ж 18-річна Марфа пішла працювати в Ковель на залізницю. А звідти разом з одним із керівників залізниці, який взяв її робітницею по господарству, переїхала до Рівного. Цей пан облаштував поруч з містом, в селі Тютьковичі, ферму корів, а сам поселився в Рівному на вулиці Шкільній. Дівчина мала щодня носити хазяям з Тютькович на Шкільну бідонами молоко, забезпечувати їхні потреби водою, яку носила з вуличної помпи. Фізична праця виснажувала, але іншої у 1920-і роки знайти у Рівному було годі.

У Рівному Марфа познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Миколою Ярошевським, який з матір’ю Олександрою (дівоче прізвище Кур’ята) і старшою сестрою Надією жив у невеличкій хатинці на вулиці Дольній (тепер вул. Древлянська). Дитинство хлопця було незавидним. Мати працювала у військовому шпиталі й змушена була часто їхати туди, де була військова частина, а сина залишала в рідних чи знайомих. В молоді роки служив Ярошевський у Польському війську в кавалерії та потім все життя дуже любив коней, знався в них. Було у Миколи бажання навчатися в духовній семінарії, але в нього знайшли фізичну травму і тому стати священником він не міг. Маючи чудовий голос (баритон), він співав у церковному хорі. Миколина старша сестра Надія працювала в медичній установі «Кропля млека», яка знаходилася на тодішній вулиці Галлера (тепер вул. 16 липня). Саме Надія і познайомила Марфу із братом Миколою.

Шлюбне фото Марфи і Миколи Ярошевських. Рівне, 1930 р.

Марфа Ярошевська з доньками Ольгою і Вірою. Рівне, фотосалон Долінко, 1930-ті рр.

Микола Ярошевський з донькою Ольгою. Рівне, 1930-ті рр.

М. Ярошевський (зліва) з двоюрідними братами Кросовськими. Рівне, 1940-ві рр.

Ярошевські одружилися в 1930 році, обвінчалися у Свято-Воскресенському соборі, навіть справили невеличке весілля, в організації якого допомогла дружина хазяїна Марфи.

Згадує Віра Москальова:

«Я пам’ятаю наше життя в будинку, який знаходився поруч з парком Т.Шевченка, в провулку, що виходив на вулицю Тополеву (тепер вул. Чорновола). Дім, в якому батьки знімали квартиру, належав німцю на ім’я Рашка. На одній половині будинку жили ми, а на другій половині – Рахманінові. Сергій Рахманінов був сином двоюрідного брата відомого композитора Сергія Рахманінова. Їхня сім’я опинилася у Рівному, тікаючи від більшовицького терору. Мати Євгенія і дві сестри-близнючки Олена і Тамара мешкали у цегляному будинку на вулиці Ясній, який зберігся й донині. Був у цієї жінки ще один син-кадет. Коли ж більшовики прийшли за ним, матір винесла їм все добро, яке мала, а вони однак розстріляли підлітка на її очах. Моя мама приятелювала з Рахманіновою. Наш сусід Сергій Рахманінов працював інженером на цегельному заводі. Був він людиною досить освіченою і займався репетиторством математики з моєю старшою сестрою Ольгою. Знаю, що він також вчителював у Тайкурах. Була у Сергія Олексійовича дружина Гелена (полька за національністю) і син Віктор. Коли ж у 1939 році сюди прийшли совєти, то поляки змушені були виїжджати, або переховуватися. Рахманінову видали платню насінням льону і він здав його для виготовлення олії. Гелена поїхала за тією олією, хоча моя мама радила їй не робити цього, бо час був тривожний. «В мене що, на лобі написано, що я полька?» - відповіла вона. Гелену Рахманінову вбили і привезли додому на підводі, запхнувши газети в рану на серці. Залишився чоловік з сином в біді та розпачі. Син Віктор без належного виховання і любові виріс невдахою і навіть потрапив до в’язниці. Коли померла стара Рахманінова, моя мама ще довгий час ходила до її доньок на Ясну і носила їм продукти, бо вони були хоч і дорослі дівчата, але непристосовані до життєвих труднощів.

Із часів нашого життя біля парку я пам’ятаю останніх представників з родини князів Любомирських, які мешкали на Гірці. Пам’ятаю, як вони виїжджали з парку на бричці.

Після народження у 1931 році моєї старшої сестри Ольги батько дуже хотів мати сина, але через два роки народилася я. Він навіть не хотів маму з пологового будинку забирати, тож прийшов за нами двоюрідний брат батька. Коли ж мене принесли додому, то тато сказав мамі, що Оля буде мамина, а я – його. Мене малу, батько постійно брав всюди з собою. А фото залишилося тільки батька із Ольгою.

Я ходила з ним на службу до церкви, святити воду до річки Усті на Водохреще. Тільки на руки він мене ніколи не брав, як хлопця виховував. Замерзнуть ніжки, коли стояла в соборі на цементній підлозі, рукавиці натягне мені на ноги, а на руки не візьме. Водив мене батько і до палацу Любомирських, коли його совєти підривали. Стояли ми зі сторони стадіону і я бачила, як піднявся високий стовп цегляного пилу. Я здивовано запитала у батька, що це за чорні кульки вилітають звідти? Батько відповів, що це, мабуть, голуби чи ворони мали в тих мурах свої гнізда. Палац в моїй дитячій пам’яті виглядав навіть краще, ніж на відомих листівках.

В моєї мами залишилася частка батьківської землі в рідному селі на Волині. Десь напередодні Другої світової батьки продали ту землю. Я пам’ятаю, як ми, троє дітей, сиділи на підлозі і бавилися цими паперовими грішми. Мама казала, що за ці гроші можна купити хату на Видумці. Там жив брат моєї бабці (зараз на цьому місці, напроти школи № 12, знаходиться магазин «Вопак»). Цей дід і його жінка Мотруна були бездітні, то ж нас трьох дітей батьки часто туди водили гостювати.

Мій батько мав золоті руки, все вмів робити. За Польщі він мав роботу в якогось інженера, який будував по селах поблизу Рівного церкви і школи, і батько заробляв тоді добрі гроші. Однак, гроші потім легко спровадив. Одержить платню, прийде до бабусі, візьме її і сестру Надю і йдуть в ресторан. Так вони відпочивали.

Я пам’ятаю, що коли ми жили біля парку, кожної весни тут був великий паводок. По Тополевій йшла така вода, що батько мене до школи на спині через вулицю переносив. Я ходила в перший клас до школи, яка знаходилася десь на сучасній вулиці Драгоманова.

В моїх спогадах яскраво живе цирк-шапіто, який приїжджав на гастролі до Рівного і розташовувався на місці, де вхід до парку. Я там простоювала годинами, розглядаючи тварин, яких привозили циркачі. Мама завжди там могла мене знайти.

Щодо початку війни у 1939 році, то залишилися спогади про деякі цікаві моменти з нашого родинного життя. Батько завжди читав газети, цікавився політикою. Як він не передбачив, що почнеться війна? В той останній передвоєнний день батьки, зачинивши нас, дітей, вдома, побігли по магазинах, щоб витратити гроші, які одержали за продану на Волині землю. Купили мамі відріз на пальто. Потім батько, сміючись, розповідав про це. Мама почала ще торгуватися, бо хотіла купити до пальто, яке мала намір шити, комір з лисиці. Тут вже місто бомблять, а вона торгується і в руках тримає купу грошей. Вже єврей лавку зачинив, батьків на вулицю вигнав, а вони бідкаються, що в них гроші в руках не витрачені! Ми ж самі сидимо зачинені в хаті і в сінях через віконце на вулицю дивимося, чуємо вже й вибухи. Бачу, як сусід Рахманінов з протигазом через плече кудись побіг.

Із спогадів про життя на Тополевій в мене в пам’яті залишився образ дуже милої євреєчки Сінгірутки, яка торгувала в крамниці, що знаходилася напроти нашого дому. Вона дуже добре ставилася до моєї мами, давала їй продукти в кредит. Ця молоденька красива дівчина дуже мене любила, завжди пригощала цукерками. Пам’ятаю, як вона брала мене на руки і гойдала.

Біля парку ми жили до 1941 року. Коли німці зробили у Рівному столицю окупованої України, нас, усіх українців і поляків, звідти виселили. Батько розповідав, що виділили якогось німця, який водив його по місту і показував, які квартири можна зайняти. Повів його на вулицю Миловарну (тепер вул. Калнишевського), показав пустий будинок на три квартири, який знаходився напроти вулиці Сенкевича (сучасна вул. Я. Бичківського). Сусідом нашим був поляк Ларік Михайлевич.

Сім'я Ярошевських на вул. Миловарній, 1940-ві рр.

В цьому, колись єврейському домі ми прожили до 1953 року, поки не з’явився його колишній господар і не продав житло іншим людям.

Микола Ярошевський. Рівне, 1956 р.

Микола Ярошевський, Рівне, 1970-ті рр.

Батько тоді працював на пивзаводі й директор підприємства, пожалівши нашу сім’ю, де було троє малолітніх дітей, дав нам квартиру прямо на території заводу. Батько до виходу на пенсію працював на пивзаводі.

Я пам’ятаю війну, бомбардування, нещасних євреїв з жовтими латками на спині, страх від вибухів і переховування у бабиному схроні на «Кавказі». Коли почали бомбити Рівне у 1944 році (а найперше це був залізничний вокзал), то в нас три дні шибки з вікон випадали. Тоді кожного вечора батько відводив нас до баби на вулицю Дольну. Будинок в неї був маленький – одна кімната і сіни. Там була піч, а з речей - скриня, ліжко і шафа. І в таку кімнату набивалося чотирнадцять чоловік. З Тайкур приходила тітка Зося з трьома дітьми, нас п’ятеро, бабуся, чоловік тітки Наді... Дітей клали впоперек на ліжко, хтось вмощувався на скрині, хтось вкладався на підлогу. А тим часом батько викопав схрон у дворі бабиної хати. І ми тільки чули, як з заходу летять літаки, одразу всіх будили і ховались в тому схроні. Моїй мамі подарували козеня і я ходила його пасти на єврейське кладовище. Там, на горі, стояли зенітки. Одного разу бачила, як летів літак із свастикою. Я своїм дитячим розумом думаю: «А чому ж вони не стріляють по ньому? Він же так низько летить». Потім дорослі говорили, що військові не хотіли видати своє розташування. Літак був розвідувальний і все сфотографував. Ввечері налетіли літаки, повісили ліхтарики, які освітлювали все навкло, і почали бомбити вулицю Міцкевича».

Учні школи № 7, м. Рівне. У 2-му ряду 3-я Ольга Ярошевська, 7-а Віра Ярошевська, 1940-і рр.

Калейдоскоп спогадів складають щасливі і сумні миттєвості. Пані Віра пригадує свою надмірну спрагу до читання книжок в шкільні роки. Вона читала всюди і завжди, мала чудову пам’ять, одночасно читаючи художню літературу і слухаючи виклад вчителем будь-якого шкільного матеріалу. Серед книжок було чимало детективів і серйозної юридичної літератури, бо її юнацькою мрією було стати юристом.

Сестри Віра й Ольга Ярошевські. Львів, 1955 р.

Віра Москальова (справа) з подругою. Львів, 1950-ті рр.

В. Москальова (справа) з подругами, 1950-ті рр.

В. Москальова. Львів, 1950-ті рр.

Віра Москальова з чоловіком Віктором (зліва) і товаришем. Львів, 1960-ті рр.

Подружжя Москальових, 1970-ті рр.

Родина Москальових, 1950-ті рр.

В.М.Москальова (у верхньому ряду в центрі), Ківерці, 1960-ті рр.

В.Москальова (справа) з подругою в с. Яринівка Березнівського р-ну, 1960-ті рр.

В.М. Москальова, 1960-ті рр.

Підлітком вона бігала на вулицю Поштову, де в приміщенні старого театру йшли відкриті судові засідання, й висиджувала там годинами, вислуховуючи довжелезні читання вироків. Однак, у Львові на юридичний факультет в неї навіть не прийняли документи. Почала навчатися у Політехніці, а закінчила лісотехнічний інститут.

Віра Москальова, 1961 р.

В.М.Москальова, 2022 р.

Наші зустрічі з Вірою Миколаївною хоча й не були частими, але завжди наповнювали мене особливою енергетикою чогось дуже вагомого, що додає знань і розуміння минувшини.